Учора минуло 230 років по тому, як російська імператриця Катерина II задіяла Указ про зруйнування Запорозької (Нової) Січі. «В 1775 году, по различным политическим соображениям русскаво правительства, была «скасована» запорожская Сича, — писав 33-річний Дмитро Яворницький у своїй першій історико-народознавчій монографії про Запорізький край. — Тогда очень плохо пришлось запорожцам, но они большинством голосов решили не поднимать оружия против своего же брата-«москаля», хотя вместе с тем и не даваться ему в руки: «лучче закивати пьятами», т. е. поискать себе пристанище... на Дунае, нежели позволить «москалю убрати себе у шоры», рассуждали братчики-сиромахи...» (Д. И. Эварницкій. «ЗАПОРОЖЬЕ въ остаткахъ старины и преданіяхъ народа». С. Петербургъ. Изданіе Л. Ф. Пантелеева. 1888 г.). Акція царату готувалася у режимі надзвичайної секретності, відтак лише дуже обмежене коло придворних осіб було поінформоване щодо місії, з якою на береги Дніпра 6 червня 1775 року прибув генерал-поручик Текелій з російським військом.
Знищення Запорозької Січі є однією з найтрагічніших дат в історії утвердження української державності. Тим прикріший факт замовчування істориками, навіть вітчизняними, мотивів, які спонукали російську імперію до жахливої за своїми геополітичними наслідками акції. Iсторики не відважувалися дратувати Кремль аж до проголошення незалежності України. За відступ від стереотипів можна було пересісти з крісла науковця на нари. Пік аналітики української минувщини припав на 90-ті роки ХХ сторіччя. >>