За царським велiнням, «Січ, як «зловрєдноє скопіще», скасувати!»

07.06.2005
За царським велiнням, «Січ, як «зловрєдноє скопіще», скасувати!»

Українці пам'ятатимуть Катерину II як руйнівницю Січі.

      Учора минуло 230 років по тому, як російська імператриця Катерина II задіяла Указ про зруйнування Запорозької (Нової) Січі. «В 1775 году, по различным политическим соображениям русскаво правительства, была «скасована» запорожская Сича, — писав 33-річний Дмитро Яворницький у своїй першій історико-народознавчій монографії про Запорізький край. — Тогда очень плохо пришлось запорожцам, но они большинством голосов решили не поднимать оружия против своего же брата-«москаля», хотя вместе с тем и не даваться ему в руки: «лучче закивати пьятами», т. е. поискать себе пристанище... на Дунае, нежели позволить «москалю убрати себе у шоры», рассуждали братчики-сиромахи...» (Д. И. Эварницкій. «ЗАПОРОЖЬЕ въ остаткахъ старины и преданіяхъ народа». С. Петербургъ. Изданіе Л. Ф. Пантелеева. 1888 г.). Акція царату готувалася у режимі надзвичайної секретності, відтак лише дуже обмежене коло придворних осіб було поінформоване щодо місії, з якою на береги Дніпра 6 червня 1775 року прибув генерал-поручик Текелій з російським військом. 

      Знищення Запорозької Січі є однією з найтрагічніших дат в історії утвердження української державності. Тим прикріший факт замовчування істориками, навіть вітчизняними, мотивів, які спонукали російську імперію до жахливої за своїми геополітичними наслідками акції. Iсторики не відважувалися дратувати Кремль аж до проголошення незалежності України. За відступ від стереотипів можна було пересісти з крісла науковця на нари. Пік аналітики української минувщини припав на 90-ті роки ХХ сторіччя.

 

Ніготь з благородного пальця

       У ставленні до запорозького козацтва Російська імперія ніколи не виявляла щирої приязні, превалювали підозра і насторога. Викладач кафедри історичного краєзнавства Запорізького національного університету Павло Александров стверджує, що план якщо не знищення, то депортації запорозької вольності деінде у Петербурзі виник вже у 30-х роках ХVIII сторіччя, тобто невдовзі по виникненні Нової Січі. У цьому застерігав запорожців у квітні 1734 року гетьман України Пилип Орлик: «Москва здійснить свій намір, Військо Запорозьке зажене за річку Волгу і тим самим викорінить на вічні часи військове гніздо й саме ім'я Війська Запорозького Низового». Чотири роки по цьому славний гетьман нагадуватиме січовикам, що під час Немирівського конгресу (1738 рік) воюючих країн російські посли на перемовинах ганьбили запорожців, називаючи їх «зрадниками і шахраями».

      Росія не приховувала своїх намірів щодо вірогідності депортації українського козацтва. Достеменно відомо, приміром, що державний канцлер імператриці Єлизавети Воронцов у 1760 році під час процедури вручення запорозьким козакам «жалованія» порівняв Січ з нігтем, якого можна будь-якої миті зрізати з «благородного пальця». Тоді ж деякі сенатори інформували гостей про намір російського уряду «винных предать ссылкам, а оставших вывесть на Волгу».

      Упродовж майже півстоліття царат відкладав реалізацію підлих намірів. Зовнішньополітичним чинником відтермінування була постійна потреба в козаках у протистоянні з Османською імперією (Туреччина, між іншим, у 1741 році офіційно змирилася з фактом включення Запорозької Січі до російської імперії). Без наших козаків амбітні плани царату щодо утвердження своїх інтересів у Причорномор'ї не здолали б одвічні бар'єри спротиву Оттоманської Порти. Після низки перемог у російсько-турецьких війнах Петербург скинув маску у своїх стосунках з козаками. Остаточно розв'язав Росії руки Кючук-Кайнарджийський мирний договір з турками, підписаний 1774 року. Наступний уже був роком знищення Нової Січі. Передовсім царат нагадав козакам «зраду» гетьмана Мазепи під час війни зі шведами. Прогнозуючи подальший перебіг подій, Катерина II боялася об'єднання інтересів запорожців і Кримського ханства. Перспектива така існувала з огляду на ту обставину, що поміж козаків, зазвичай бідніших, завжди було доста симпатиків політики збагачення, яку сповідували кримчаки і турки. Про це неодноразово доповідали на засіданнях Державної ради Російської імперії міністр закордонних справ граф Панін, генерал-фельдмаршал Розумовський. Учергове — по тому, як у грудні 1768 році на Січі спалахнуло повстання «бідноти»: багато козаків мали намір забрати артилерію й амуніцію і відправитися під протекцію Османської імперії. Так було, до речі, до 1734 року. Відновити статус-кво козаки вирішили по тому, як їхні плани схвалив кошовий отаман Петро Калнишевський.

      Повернувшись у жовтні 1766 року з Петербурга, він сказав військовому писареві Глобі, що «как видно де ничего не надеятся от них» (кошовий мав на увазі «клятих москалів»), що необхідно «выбрать в войски двадцать человек добрых и послать бы к турецкому императору с прошением, в случаи принятия под турецкую протекцию». Легендарний Калнишевський з писарем у серпні, через полковника Антона Красовського, і в жовтні, через військового осавула, засилали повідомлення, «... чтоб все в готовности были к походу против России и не впускали в свою границу низачем в прокористование никого из России». Водночас кошовий отаман вимагав, під загрозою смерті, не шкодити татарам і туркам, поліпшувати з ними стосунки. Це повідомлення було предметом доносу старшини запорозького полку Павла Савицького 8 січня 1767 року. Царат не міг оперативно покарати «бунтарів», однак в імператорському Указі від 6 червня 1775 року йшлося і про арешт Петра Калнишевського та Івана Глоби.

«Негостинні» запорожці

      Серйозним подразником для Росії і однією з причин руйнації Січі була позитивна динаміка розвитку економіки Запорожжя. Багатший зазвичай стає і самостійнішим, а царату потрібен був лише слабкий васал. Дедалі гучніше заявляло про свої права і Донське козацтво, однак імперія прагнула розібратися передовсім з «чужими» кандидатами в самостійники. Які, до того ж, відважувалися чинити напади на переселенців iз Новоросійської губернії. Обурена «негостинністю» запорожців, iмператриця 22 березня 1775 року писала графу Румянцеву, котрий очолював Другу Малоросійську колегію, зокрема, що «... запорожцы столько причинили обид и разорения жителям Новороссийской губернии, что превосходит всякое терпение...». Той, у свою чергу, 3 травня 1775 року в ордері на ім'я князя Прозоровського вказував, що «запорожцы в объяснения сходят своих прав больше, нежели прилично», а в поданні до імператорського двору прогнозував, що запорожці можуть дійти «до крайности, что... поступят на дела, доказывающие разврат и умысел в нарушении долга подданства». Російську імперію дратували найменший рух козацької держави в сторону самостійності, ухвала на Січі рішень без узгодження з царатом.

       Визнають історики і соціальний аспект скасування Запорозької Січі. Ярмо кріпосництва спонукало мешканців російської глибинки до збройового спротиву. Відомий, приміром, факт єднання запорожців iз повстанцями під орудою Омеляна Пугачова. До війни з царатом той мав намір долучити Військо Запорозьке Низове. Козацька делегація гостювала в Пугачова, котрий видавав себе за імператора Петра III (хтозна, чи сумнівався у цьому Петро Калнишевський, одержуючи від Пугачова-«імператора» мідний хрест-орден). Царат жахали власне контакти російських селян iз представниками Січі, де не було кріпацтва, і куди постійно втікав звідусіль поневолений люд. Тільки з Катерининської та Єлизаветградської провінцій Запорозьку Січ поповнило майже вісім тисяч утікачів — як замордованих кріпацтвом селян, так і солдат гусарських і пікінерських полків. Чільне місце в указі від 6. У1. 1775 року російська самодержиця відвела мотивації «царского нежелания» «иметь в своей империи Сечи как вредного пристанища для беглых и непослушных людей». Імператорське «соизволение», як тоді називали указ Катерини II, скасовувало Запорозьку Січ «в предупреждение будучих беспокойств».

      Проголошення царського указу на Запоріжжі генерал-поручиком Текелієм до кровопролиття не призвело. Хоча після ліквідації Росією у 1764 році інституції гетьманства в Україні Запорозька Січ була єдиним фактором державності. Її задушила шовіністична політика русифікації, крапку в якій поставила імператриця Катерина II. Із «развратным единомыслием» було покінчено. Однак не з козацтвом як чинником становлення української державності. Дмитро Яворницький у своїй монографії писав: «Но дух козацкий не ослабевал, сила запорожцев не оскудевала; многие из молодых украинцев покидали свои родные «осели» и удалялись на тихий Дунай к своим «бидолашным братчикам» искать у них счастья, широкой доли».