Подорож до Канади за програмою обміну школярами Класичної гімназії при Львівському національному університеті ім. Івана Франка запам’ятається надовго. Чотирнадцять учнів 7—10 класів у супроводі вчителів літали в Канаду за програмою обміну, жили в сім’ях кілька днів. А повертаючись додому, застрягли на 27 годин у Торонто. Затримку пояснили технічними проблемами з літаком. При цьому, заради справедливості, слід сказати, що дітей нагодували і поселили в готель.

У своєму прагненні охопити «канонічною благодаттю» якомога більшу аудиторію деякі священнослужителі доходять до абсурду. Ще напередодні Великодня до редакції «УМ» телефонували читачі зі скаргами на те, що представники конкретного патріархату «аж у двері квартири ломляться», так хочуть посвятити паски (звісно, розраховуючи на певну пожертву від вдячних господарів). На закиди, що й пасхальний хліб святити ніби зарано, і господарі належать зовсім не до тієї церкви, такі батюшки тупали ногами й грозили анафемою за «неканонічність». У Криму ж від схожої заповзятливості нерідко потерпають кримські татари.

«Беззаконним проявом одеської нахабності» називає директор Київського еколого–культурного центру Володимир Борейко діяльність керівництва Київського дельфінарію «Немо». Як уже писала «УМ», дельфіни та морські котики плавають там у перехлорованих басейнах без жодних щеплень, сама будівля дельфінарію функціонує без дозвільних документів та з порушенням усіх можливих санітарно–гігієнічних і пожежних норм. «Порушення носять масовий характер. Дельфінарій, який працює насамперед для дітей, не може гарантувати своїм відвідувачам безпеку під час проведення шоу. Керівництво ні на що не реагує і нахабно нівелює навіть численні рішення прокуратури. Особливо нас зачепило питання безпеки і здоров’я громадян», — повідомляє юрист громадської еколого–правової організації «ЕкоПраво—Київ» Галина Левіна. «Я взагалі вперше у житті бачу, щоб якась інстанція ігнорувала пломби прокуратури двічі за один місяць. Очевидно, діяльність керівництва дельфінарію хтось «кришує» з Київської міської державної адміністрації», — припускає Володимир Борейко.

Видавництво Івана Малковича святкувало 20–річчя «творчої діяльності» навпроти адміністрації Президента — у Будинку письменників, на Банковій, 2. Чи чули через дорогу гіркий куплет абабагаламазької пісеньки–хроніки («Бо далі — не медалі, бо далі — не краса... Дементори обсіли вкраїнські небеса! Калічать дітям душі не згірше сатани, вкраїнське з України витравлюють вони») — не знаємо. Директор першого в незалежній Україні приватного видавництва Іван Малкович більше хотів, щоб у квартиру Всеволода Нестайка на Шовковичній долинули його теплі слова про патріарха української літератури: останні чотири роки найтиражнішою для видавництва є трилогія Нестайка «Тореадори з Васюківки», але здоров’я не дозволяє Всеволоду Зінов’євичу виходити в світ.

Одна жінка змінила іншу: 54–річна Ніна Карпачова звільняє головне крісло на Інститутській, 21/8 для наступниці на посаді уповноваженого Верховної Ради з прав людини — 39–річної Валерії Лутковської. Пані Карпачова стала першим вітчизняним омбудсманом 14 квітня 1998 року, одразу після запровадження цієї посади, яку обіймала аж чотирнадцять років. На п’ятирічний термін її обирали тричі: у 1998, у 2003 та у 2007 роках (другий строк вона відбула не повністю, подавши у відставку після обрання депутатом, але домоглася свого переобрання). Відтак пані Лутковська стала другим омбудсманом в історії України.

Дев’ять років мешканці двох будинків міста Костянтинівка, що на Донеччині, намагаються відстояти право на нормальний відпочинок для своїх дітей і людей похилого віку. Річ у тім, що просто під вікнами їхніх багатоповерхівок, на місці трьох дитячих майданчиків, планують звести двоповерховий магазин — міськ­рада вже дала на це дозвіл. Проти громади — вся владна верхівка міста, більшість якої складають адепти від Партії регіонів. А коли люди дізналися, що на днях забудовники знову приженуть техніку й розпочнуть будівельні роботи, влаштували «похорон» своїм сподіванням на правлячу партію.

Доступ до правдивої історії, або про що говорять архіви КДБ, — цій темі присвятив публічну лекцію відомий історик, автор монографії «Історія з грифом «Секретно» Володимир В’ятрович. У невеличкій залі столичного Будинку вчених зібралися дослідники, письменники, громадські діячі і просто небайдужі до історії України люди. Була присутня Оксана Забужко, бестселер якої «Музей покинутих секретів» побачив світ завдяки розсекреченню документів Галузевого державного архіву СБУ у 2008—2010 роках, коли ним керував Володимир В’ятрович.

Відеокамери стали справжніми помічниками черкаської мерії в боротьбі зі стихійними сміттєзвалищами. Тільки за останній час вони зафіксували щонайменше двадцять несвідомих громадян, які викидали свій непотріб де заманеться.

На Полтавщині вирішили жорстко боротися з грубістю, а часом і з відвертим хамством водіїв та кондукторів пасажирського транспорту, що спричиняють численні нарікання, скарги на їхню роботу. Зокрема, як повідомив журналістам заступник голови облдержадміністрації Борис Галушко, зараз переглядаються умови конкурсів перевізників, які виборюють право обслуговувати ті чи інші маршрути.

Харків’яни останнім часом нерідко дізнаються про смерть своїх близьких завдяки телефонному дзвінку з ритуальних фірм. Тобто вони впевнені: їхня рідна людина десь на роботі чи, скажімо, прогулянці, і навіть не здогадуються, що сталося непоправне, а їм уже пропонують її поховати з усіма прийнятими на сьогодні почестями. Випереджати звістку про смерть ритуальним службам допомагає розгалужена система інформаторів. Наразі з приватними поховальними бюро співпрацюють медики стаціонарів, поліклінік та моргів, а за даними мера Геннадія Кернеса, — ще й міліціонери та лікарі станцій швидкої невідкладної допомоги. Вони оперативно сповіщають фірми про смерть людей для того, щоб «могильники» першими змогли запропонувати близьким покійних свої послуги. Бувають навіть випадки, коли співробітники ритуальних контор влаштовуються санітарами до медичних установ, аби вчасно потурбуватися про заробіток рідних підприємств.