Хоч за розкладом народні депутати протягом поточного тижня повинні працювати в комітетах, тобто перебувати в Києві, багатьом із них заради вчорашнього позачергового засідання парламенту довелося терміново повертатися до столиці з вельми віддалених від неї куточків. Розслабитися колегам не дали БЮТівці: саме проурядова фракція зібрала 150 підписів, аби попрацювати позапланово. Як запевняла Юлія Тимошенко, насамперед для того, аби швидше внести зміни до бюджету, що передбачають виділення 10 мільярдів гривень на підготовку до проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Насправді ж від учорашнього засідання всі, зокрема й Кабмін, чекали передусім кадрових рішень: призначення віце–прем’єрів та міністрів на вакантні й навіть іще заповнені посади. Прем’єр–міністр навіть перенесла засідання уряду з 10.00 на 15.00, аби до нього могли приєднатися новообрані «багнети». Та довелося урядовцям знову збиратися в неповному складі: через блокування президії Партією регіонів парламент так і не заповнив порожні крісла. Однак Блок Тимошенко не здається й уже натякає на можливість скликати заради цього чергове позачергове засідання.

Марно білки зі столичного парку біля КПІ, побачивши велике скупчення народу, стрибали біля алей, сподіваючись на пригощення. Заклопотаним політикам, які прямували до палацу культури політеху, було не до знайомства з місцевою фауною. Вбрані як на свято, делегати VII з’їзду партії «Народний союз «Наша Україна» мали зовсім не святковий настрій. «У нас в області працівникам виконкому зар­плату вже п’ять місяців не платять — працюємо фактично на громадських засадах», — скаржилися одне одному представники різних осередків. Констатували, що якщо і є позитивні зміни, спричинені змінами в керівних органах партії, то дійшли вони ще далеко не до всіх «нашоукраїнських» глибинок. «Сьогодні буде Президент, він скаже, що робити далі», — на присутність свого лідера партійці покладали великі надії.
Оглядачі й прогнозисти, у свою чергу, очікували, що на цьому з’їзді партія висуне Віктора Ющенка на другий президентський термін. Також від «Нашої України» чекали рішення про вихід партійних нардепів із парламентської коаліції та, можливо, партійних міністрів — з уряду.
Резолюцію з наказом своїм представникам у парламенті вийти з більшості з’їзд і справді ухвалив. Щодо іншого, то голова ради партії Віра Ульянченко одразу попередила: міністрів відкликати не будуть, адже тільки завдяки їм у Кабінеті Міністрів «звучить український голос». Про висунення Ющенка в президенти теж не йшлося, натомість партія іншою резолюцією закликала... не балотуватися Юлію Тимошенко. Ще одним помітним рішенням з’їзду стало повернення до старої назви — викинувши нагромадження слів «Народний союз...», партія знову називатиметься просто «Наша Україна». Журналісти зітхнули з полегшенням: про плутанину в абревіатурах — партійній НСНУ та фракційній «НУНС» («Наша Україна — Народна самооборона») — нарешті можна забути. Натомість розмови про ймовірне повернення і до старої символіки так і залишилися розмовами — про відмову від підкови зі знаком оклику на помаранчевому тлі наразі не йшлося.

Багато років ми справді гордилися Конституцією. Надто ж у перші роки, коли самі лише згадки про конституційну ніч 1996–го, про знесиленого і щасливого (а нині, на жаль, уже покійного) Михайла Сироту, який провів на трибуні багатогодинний марафон; про синьо–жовтий прапор, який заносили в сесійну залу, — викликали всередині щем і шану до держави. Тоді український Основний закон називали найкращим у Європі, і так було аж до 2000 року, поки Леонідові Кучмі не захотілося переписати окремі пункти Конституції.
З того часу політикам свербить її міняти. У 2004–му на гребені Помаранчевої революції Конституцію таки переписали — і давимося тими змінами до цього часу. Оновлений закон створив такі передумови, що цієї весни країна опинилася за якісь пару кроків від диктатури, а люди ледве не втратили право обирати Президента на всенародних виборах. Оце нам усім і відповідь, чи добре ми зробили, помінявши Конституцію в 2004 році.

Незважаючи, а може, саме через те, що порядок денний на поточний — передостанній пленарний у нинішній сесії — тиждень дуже насичений важливими рішеннями, учора в парламенті не обійшлося без блокування трибуни. «Виступила» Партія регіонів, чиї лави щойно поріділи: із фракції виключили позбавлену партійного квитка Інну Богословську і безпартійного ще з грудня минулого року Тараса Чорновола. Однак зменшення чисельності зі 175 до 173 «багнетів» не завадило «регіоналам» оточити президію, щойно виникла небезпека ухвалення змін до Бюджетного кодексу, запропонованих урядом.
Спершу Голова ВР Володимир Литвин поставив питання щодо розгляду цього законопроекту на сигнальне голосування — «щоб з’ясувати, чи є воля сесійного залу». Воля була у 251 нардепа (коаліція плюс комуністи), що й спонукало депутатів із «синього» сектору сесійної зали підхопитися на ноги. Як заявив із трибуни Микола Азаров, пропонуючи такий Бюджетний кодекс, уряд «вкотре втягує країну в обман».
«Регіонали» наголошують, що «перед президентськими виборами Юлія Тимошенко намагається підпорядкувати собі місцеву владу через бюджети».
Марно спробувавши втихомирити опозицію, Литвин був змушений зібрати лідерів фракцій на погоджувальну раду, залишивши головувати в залі першого віце–спікера Олександра Лавриновича.

Нарешті українські виборці знають, коли їм приходити на виборчі дільниці, щоб обрати нового Президента. Учора Верховна Рада знову і, швидше за все, остаточно ухвалила дату наступних президентських виборів (або принаймні першого туру голосування): 17 січня 2010 року. За відповідний проект постанови, внесений Головою ВР Володимиром Литвином, проголосували 399 нардепів — тільки на одного менше, ніж прогнозував напередодні голова фракції БЮТ Іван Кириленко.

Чотири роки тому, даючи «Україні молодій» перше інтерв’ю в іпостасі Президента, Віктор Ющенко був сповнений планів і надій. Уже тоді, через сто днів після інавгурації, було очевидно, що робота у владних кабінетах для вчорашніх «помаранчевих революціонерів» зовсім не буде легкою прогулянкою. Однак головні випробування демократією були ще попереду. Тепер, напередодні нової президентської кампанії, Ющенко визнає: не все із замисленого вдалося здійснити. І не заперечує, що не обійшлося без помилок. Та Президент твердо переконаний: усе, що він робить — це лише заради блага нації. І неозброєним оком видно, що те, як часто нація не здатна цього оцінити, його прикро вражає. Він добре знає, які в нього рейтинги, але не варто й питати, чому, попри ці невтішні показники, Ющенко вирішив знову балотуватися в президенти: очевидно, що продовжити його курс наразі більше нікому, принаймні з реальних претендентів на головне крісло держави. Це, до речі, визнають навіть опоненти.
Скажімо, представники Партії регіонів «не на диктофон» зізнавалися «УМ», що, незважаючи на категоричні політичні розбіжності й нелюбов до Ющенка, розумом усвідомлюють: для інтересів України як незалежної держави він є найкращим Президентом з нині можливих. І хай там що, а колись та сама невдячна нація ще оцінить багато з тих кроків В. Ю., які зараз так нищівно критикує. Президент у це вірить.

Заява Арсенія Яценюка про похід на президентські вибори, як і припускала «УМ», прозвучала в день, коли йому виповнилося 35 років, — саме з цього часу людина одержує право балотуватися на президентських перегонах.

Сьогодні Арсенієві Яценюку виповнюється 35. Він став зовсім великим політиком — настільки, що відтепер нарешті має не тільки підстави, а й право балотуватися в президенти. Не виключено, що саме сьогодні Яценюк може проректи сокровенне: «Я йду...» (або «Я піду...»).

Заблокована президія, знуджені «блокувальники», плакати з недвозначним натяком на пияцтво міністра внутрішніх справ, пляшка горілки в міліцейському кашкеті — сесійна зала Верховної Ради вчора зустріла парламентаріїв тим самим антуражем, що й напередодні. Щоправда, деякі «регіонали», намагаючись розважити колег і журналістів, запевняли, що реквізит уже не той — мовляв, уночі хтось потайки випив заготовлену для Юрія Луценка оковиту, тому пляшка «Козацької ради» вже інша. А Михайло Чечетов по–секрету навіть зізнався, що в пляшці вже зовсім і не горілка, а спирт, який «синьо–білі» нардепи налили туди, щоб пожартувати. Соратник Луценка по «Народній самообороні», колишній мер Києва Олександр Омельченко, якого в політичних колах знають як видатного дегустатора оковитої, у «спиртовій» версії засумнівався. І навіть заклався з «регіоналами», що насправді вони взагалі вже давно випили алкогольний вміст пляшки, замінивши його на воду. «Кажу, якщо так, то ви розблоковуєте трибуну й починаємо працювати, — розповів «УМ» Сан Санич. — Але їм повезло — у пляшці справді виявилася натуральна якісна козацька горілка». Йому можна вірити — сам перевіряв: і нюхнув разом із комуністкою Катериною Самойлик і, здається, таки хильнув. А що — Верховна Рада однаково вчора так і не запрацювала, тож зловживанням на робочому місці це не назвеш.

У Верховній Раді вчора виставляли горілку. Але марно нардепи, прийшовши в сесійну залу після місяця безперервних святкувань і уздрівши на почесному місці пляшку оковитої, сподівалися, що їм наливатимуть. Півлітра була призначена для «опохмелу» конкретній людині — міністру внутрішніх справ. Про що свідчили міліцейський кашкет і окуляри, які увінчували пляшку, та численні плакати на кшталт «Юра, похмелись!», «МВС — не витверезник», «Луценко — важке похмілля для країни», «Ці вуста нічого не пили?», «П’яний міліціонер — злочинець», «Пияк–міністр — ганьба для країни» тощо.
Та вправлянням у дотепності Партія регіонів, яка порозвішувала ці гасла, не обмежилася. «Регіонали» вже зранку заблокували президію ВР, нібито вимагаючи розглянути питання про відставку «пияка»–міністра. Хоча, як оголосив спікер парламенту Володимир Литвин іще зранку на погоджувальній раді, Юрій Луценко сам написав заяву про відставку й попросив ВР невідкладно її розглянути. На думку Литвина й багатьох інших представників коаліції, насправді «Регіонам» потрібно одне — аби парламент не працював, щоб Президент мав підставу його розпустити. Відправляти скандального міністра у відставку коаліції ніяк не можна, адже тоді Луценкова «Народна самооборона» буде змушена з почуття протесту вийти з більшості, якої й так де–факто майже не існує.