День праці, або, як ми звикли з часів СРСР, Міжнародної солідарності трудящих, завтра відзначатимуть понад 140 країн світу. У більшості з них 1 Травня – не так свято радощів від зайвої нагоди випити чи посадити картоплю, як привід для серйозної розмови трударів із владою. У суспільствах „прогнилого капіталізму” Першотравень відданий на відкуп профспілкам, які в нелегкі для робітничого люду часи – от як у нинішній кризовий період – здатні вивести на вулиці сотні тисяч обурених демонстрантів. У Радянському Союзі 1 Травня відзначали як свято політичне. Оскільки скаржитися на „свою” ж („робітників і селян”) ладу трудящому народу не випадало, багаточисельні демонстрації були покликані засвідчити повну підтримку масами курсу партії та висловити солідарність із пригнобленим пролетаріатом капіталістичного Заходу.
Незалежній Україні ось-ось стукне 18, вона давно вже не йменує себе соціалістичною і розвернула курс на капіталізм, але від звички відзначати Першотравень по-політичному так і не відійшла. От хіба що замість створювати за рознарядкою масовку на демонстраціях під червоними прапорами й гаслами „Мир. Труд. Май”, більшість трудящих одразу ж прямує на „маївки” в сучасному розумінні цього слова. Серед тих же, хто таки опиняється на вулицях із прапорами і плакатами в руках, про реальне проліпшення умов праці думають хіба одиниці. Бо традиційні організатори першотравневих акцій – комуністи, соціалісти та навіть ті організації, які йменують себе профспілками, - переслідують зовсім іншу мету: нагадати виборцям про себе і своїх політичних патронів. Пенсіонери, розбавлені новітніми піонерами з галстуками на шиях і буржуазними „мобілками” кишенях; бабусі-шанувальниці призабутої „нашої Наташі”; „шаровики”, охочі послухати обіцяні Федерацією профспілок концерти; звезені за старою доброю рознарядкою прихильники Партії регіонів (з огляду на нинішні політичні симпатії ФПУ) – навряд чи цей контингент здатний домогтися від влади й працедавців захисту прав трударів. Та й мета в нього інша – святкувати й насолоджуватися власною політичною риторикою, а не повставати й вимагати. Хоча, здавалося б, коли ж тим трудящим і солідаризуватися по-справжньому, як не під час кризи...

Рівно дев’ять років тому, 16 квітня 2000 року, в Україні відбувся останній на даний момент всенародний референдум. Після напруженої виборчої кампанії, в ході якої завдяки нагнітанню народного страху перед «червоною загрозою» в особі Петра Симоненка Леонід Кучма переконливо переміг на других для себе президентських виборах, главі держави заманулося укріпити свої й без того немаленькі повноваження. Внаслідок вельми сумнівної «народної ініціативи» відбувся сумнівний плебісцит, який так і не став тріумфом Леоніда Даниловича, зате став неабияким посміховищем для України в очах міжнародної спільноти.
Дев’ята річниця — дата не кругла, але ми згадуємо про ті події невипадково. Адже питання референдуму знову набуває актуальності і знову йде від Президента. Цього разу — Віктора Ющенка. Обраний на хвилі Помаранчевої революції глава держави запропонував новий проект Конституції і наполягає на тому, що затверджувати його повинен народ. За збігом обставин, деякі позиції нового проекту Основного закону збігаються з тим, що свого часу пропонував ненависний Майдану Кучма. І що, до речі, за підсумками референдуму–2000 нібито переконливо підтримав народ. Однак навіть «озброєний» повноваженнями, адмінресурсом і ще досить потужною підтримкою електоральних мас Кучма так і не зміг втілити результати референдуму в життя. Тож, згадуючи події дев’ятирічної давності, спробуємо з’ясувати, наскільки вдалою буде (якщо буде) аналогічна ініціатива його наступника. І чи така вже вона аналогічна.

Іще якихось два тижні тому депутати боялися прогнозувати, що відбуватиметься у Верховній Раді 14 квітня. Чекати можна було всього: блокування трибуни, політичних сварок, узгодженої роботи всіх або майже всіх фракцій... У результаті вийшло щось середнє: блокування не було, але й порозуміння — теж. Партія регіонів, як і обіцяла напередодні на погоджувальній раді, коаліції працювати не заважала. Але уряду, який сподівався на те, що Верховна Рада ухвалить антикризові закони, необхідні для виділення наступного траншу кредиту Міжнародного валютного фонду, від цього не легше. Бо, як виявилося, без голосів комуністичної фракції і пропрезидентської частини «НУНС» нічого в коаліції не виходить. Внесені Кабміном законопроекти не вдалося включити навіть до порядку денного: за той із них, який набрав найбільше голосів, проголосувало тільки 208 нардепів. БЮТ лютує, звинувачуючи в усьому Президента, — мовляв, це саме він дав вказівку «своїм» людям у «Нашій Україні» не підтримувати потрібні для кредитування від МВФ закони, аби «завалити» уряд Тимошенко. «Ющенківці» обурюються: ніяких вказівок вони не отримували, а під час голосування дбали винятково про інтереси держави, для якої такі недолугі закони — катастрофа. А Партія регіонів, за словами її члена Михайла Чечетова, «як слон» — спостерігає за цією метушнею згори і вичікує.

Заступник голови президентського секретаріату пояснила журналістам, що реальна мета внесення Президентом проекту Конституції полягає у системному і комплексному оновленні її положень, якими насамперед буде передбачене збалансування механізму організації влади як на центральному рівні, по горизонталі, так і по вертикалі — з огляду на реформу адміністративно–територіального устрою і місцевого самоврядування. Це класична побудова механізму стримувань і противаг: коли уряд держави через нижню палату парламенту формуватимуть політичні партії, як це і прийнято в усіх демократичних суспільствах.

Тарас Чорновіл — вічний бунтівник. Колись він був рухівцем, потім — членом фракції ПРП. Згодом пройшов до Верховної Ради за списками «Нашої України» і зрештою так посварився з її лідером Ющенком, що не лише вийшов із «НУ», а й шокував своїх земляків і всіх, хто шанував його видатного батька, опинившись у таборі Януковича. І тепер пан Тарас не шкодує негативних епітетів на адресу нинішнього Президента, але в Партії регіонів теж став чужим. Восени минулого року Чорновіл вийшов із ПР, заявивши, що в партії «окремі групи товаришів» займаються «брудними інтрижками». Зараз 44–річний діяч подумує навіть про те, щоб узагалі піти з політики, але поки не зарікається — «аби потім не пошкодувати». Поки що Тарас залишається членом фракції Партії регіонів, хоча й незалежним — свою картку носить при собі й «нікому не здає», голосує так, як вважає за потрібне і відверто розповідає журналістам, що знає й думає про колишніх соратників усіх партійних мастей.

Незважаючи на те, що головною політичною «цікавинкою» вчорашнього парламентського дня мав стати звіт свіжопризначеного голови СБУ Валентина Наливайченка, у кулуарах Верховної Ради найчастіше лунало прізвище Шамшур. Зранку Президент вніс на розгляд ВР кандидатуру міністра закордонних справ замість відставленого Володимира Огризка: відповідно до подання глави держави, МЗС може очолити посол України у Сполучених Штатах Америки, чия амбасадорська каденція вже добігає кінця. Відтак про Олега Шамшура заговорили всі — включно з тими, хто про нього доти ніколи й не чув. До речі, цей факт (який свідчить далеко не на користь державних мужів), багатьох нардепів вельми обурив. Насамперед представників коаліції, які дивувалися, чому Президент не порадився з парламентською більшістю, перш ніж пропонувати їй на затвердження потенційного міністра, і нагадували, що на їхню пропозицію призначити на цю посаду Бориса Тарасюка Банкова так нічого й не відповіла.

У Верховній Раді вчора відбувалося свято весни. Так називалася виставка, яка з нагоди 8 Березня проходила на третьому поверсі парламентських кулуарів. Однак дорогі коштовності, дешева біжутерія, кераміка, вишиванки (чомусь переважно чоловічі) й твори живопису цього разу мало кого цікавили. Не лише через кризу, яка з’їла чималу частину депутатських заощаджень. Просто головне «свято» проходило поверхом нижче, і з весною було пов’язане хіба давно призабутим гаслом однієї політичної сили.
Колись чарівна жінка з косою, яка лагідно всміхалася до виборців з плакатів БЮТ, стверджувала, що весна перемогла. Учора перемогу святкували в країні, яку звично пов’язують, швидше, з морозами й шапками–вушанками. Звучить пафосно, але мало кому відставка «надто українського» й «надто державницького» Володимира Огризка з посади міністра закордонних справ України більш вигідна, ніж Кремлю. І додавши 49 голосів у спільний «регіональний» та комуністичний казан, Блок Тимошенко зробив чудовий презент до 8 Березня «російським медведям».

Поки майже половина з чинних членів Кабінету Міністрів тримають свої портфелі на волосині, один цієї важкої ноші вже здихався. «Ну що, пішли дзвонити Пинзенику — вітати з тим, що нарешті відмучився?» — жартували в кулуарах «регіонали». І радили не співчувати, а порадіти за вже колишнього міністра фінансів, чию заяву про відставку Верховна Рада задовольнила 238 голосами. Мовляв, у такі скрутні для економіки й фінансової сфери часи, та ще й із таким Прем’єр–міністром, якому «до лампочки», як вплине криза на державу — аби при цьому не постраждав «білий і пухнастий» рейтинг,— очолювати Міністерство фінансів і ворогу не побажаєш.
А тим часом на відставку очікують ще з вісім міністрів, яких коаліція грозиться замінити ще з кінця минулого року. Учора до розгляду цього питання знову руки не дійшли, але, можливо, кадрові ротації в Кабміні будуть проведені завтра. Це за найсприятливіших обставин: якщо сьогодні на раді коаліції будуть запропоновані конкретні кандидатури і... якщо для такого голосування набереться достатня кількість голосів. Поки що — не набирається.

203 «за» — і уряд на чолі з Юлією Тимошенко знову може працювати спокійно. Так і не нашкрібши потрібних 226 голосів, Партія регіонів фактично дала Кабміну «карт бланш» на найближчі кілька місяців, адже протягом однієї сесії ВР двічі порушувати питання про недовіру уряду не можна. Не допомогло навіть дещо несподіване голосування комуністів (20 депутатів із 27). Окрім того, відставку уряду підтримали 172 «регіонали», 10 «нунсівців» (представники «Єдиного центру») та один БЮТівець. Щоправда, креатуру Балоги — Ігоря Рибакова — таким навряд чи можна вважати. До того ж він, як і ще зо два десятки колег, у залі взагалі був відсутній. І хоча спікер оголосив прізвища всіх, хто не пройшов письмову реєстрацію, це не завадило «проголосувати» й відсутнім Звягільському (ПР) та Плющу («НУНС»).
Однак усміхненій Прем’єрці такі дрібниці настрій зіпсувати не могли. Юля знову «помахала всім ручкою». Кабмін знову виїхав на майстерному піарі та інших видах стимулювання депутатської більшості. Надалі уряд чекають пертурбації: наступного тижня тріумфаторка планує провести ротацію «НУНСівських» міністрів.