«Jestem dumny, ze jestem Polakiem». («Я пишаюся тим, що я — поляк»). Ці слова гордості, сказані крізь сльози, зараз часто лунають на вулицях Варшави, Кракова, Гданська та інших польських міст, їх пишуть на інтернет–форумах і не стомлюються повторювати у телефонних та «комп’ютерних» розмовах із друзями з далеких країн. Поляки мають чим пишатися — у нелегку годину вони довели, що є справді єдиним, справді європейським і справді великим народом.
Центр Кракова, осердя туристичного паломництва — Вавельський замок, від якого починається шлях до площі Ринок. У повітрі витає дух свята, усміхнені місцеві мешканці ходять із крихітними великодніми кошичками (в яких, на відміну від наших щедро напханих продуктами для розговіння кошелів, уміщуються хіба дві–три крашанки й шоколадне яйце). Але перед виставленим на узбіччі вулиці стендом із фотографіями й криваво–червоним написом на чорному тлі «Катинь» усмішки згасають. «Це страшна трагедія. Совєтські вбивці потайки вибили наших полонених, а потім іще й звалили це на німців. Таке не можна забувати! У мене десь там під Смоленськом загинув двоюрідний дід, а бабця його ще 30 років чекала — все не вірила...», — зі сльозами на очах розповідає «УМ» Міхал Сікора. Чоловік, зупинившись перед сумним стендом разом із малим онуком, показує хлопчикові фотографії молодих загиблих офіцерів. «Мого діда тут немає, але він був не старшим за цих юнаків».
У товаристві одне одного Дмитро Медведєв і Ніколя Саркозі почуваються якнайкраще. Франція — чи не найвідданіший союзник Росії в Європі (хоча, здавалося б, куди вже більше любити Москву, ніж Німеччина). Приміром, у серпні 2008–го, під час воєнного конфлікту Росії з Грузією, саме Саркозі виступив посередником і головним миротворцем між Медведєвим і Саакашвілі, умовивши їх обох підписатися під планом мирного врегулювання, відомим як план Медведєва—Саркозі. Тому другу річницю на посаді президента РФ нинішній господар Кремля вирішив відзначити в товаристві доброго друга Ніколя, з яким, до всього, є про що й поговорити. Позавчора ввечері літак із російським «триколором» на фюзеляжі приземлився в аеропорту «Орлі». Там Медведєва підхопив гелікоптер, щоб жодні паризькі затори не завадили другу Дмітрію швидко долинути до Єлисейського палацу, впасти в теплі обійми друга Ніколя й розпочати свій триденний візит до Франції. Головною темою якого стане зміцнення економічних, політичних та культурних зв’язків між двома країнами.
Лютневий Мюнхен на вухах. У центрі міста вирує різнобарвний натовп, лунає гучна музика, стоїть запаморочливий аромат баварських ковбасок і свіжоспечених національних кренделів — бретцлів, рікою ллються глінтвейн–грог–вино–шампанське–шнапс–«водка»–пиво й інші «зігріваючі» напої та їх комбінації. Споживають усе це тисячі червонощоких людей у яскравих масках і найрізноманітніших карнавальних костюмах — від відьми до...біотуалета. Серед них переважають «ченці–бенедектинці» (вважається, що місто заснували монахи, про що свідчить назва Мюнхен), але не бракує й інших оригіналів. Усі вони мало нагадують образ бундючного, скрупульозного й акуратного бюргера, з яким у нас чомусь зазвичай асоціюються представники німецької нації. Баварці, щоправда, взагалі під таке лекало не підпадають, але це в даному випадку й не важливо. Адже карнавали перед початком Великого посту пройшли в багатьох німецьких містах. Центральними традиційно стали гуляння у Майнці, Дюссельдорфі та Кельні.
Паралельно з сезонними народними гуляннями на перших шпальтах німецьких газет — ідеологічна сварка в правлячій коаліції між канцлером Ангелою Меркель та главою Партії вільних демократів Гідо Вестервелле.
«Пропало всьо» — ця знакова фраза з відеозвернення Юлії Тимошенко хоч і не лунала в її прес–штабі під час виборчої ночі, проте була написана на багатьох обличчях. Передусім — журналістських. Адже розбалувані попередніми заходами БЮТ у готелі «Хайятт» — під час першого туру нинішніх виборів і парламентських перегонів 2007 року — акули пера й мікрофона потайки плекали надію не лише наїстися, а й, залежно від політичних симпатій, залити горе/відзначити перемогу. Але вишукані наїдки й ріки вина, якими БЮТ раніше щедро балував журналістів і гостей, цього разу таки «пропали»: на зміну стравам у стилі «хайяттівського» ресторану прийшли скромні бутерброди, виставлені в окремій кімнаті для преси, а алкоголю й зовсім не було. «Шампанське відкривати рано, а споювати журналістів так, як минулого разу, коли вони до початку прес–конференцій уже на ногах не трималися, ми більше не збираємося», — пояснювали заклопотані працівники штабу.
«Він — молодий і сильний, він красивий і такий лапочка! Він вдихне в політику новий, свіжий струмінь! Нам потрібні нові люди, нові імена й обличчя!». Так пояснює на політичному інтернет–форумі своє бажання проголосувати за Сергія Тігіпка 19–річна дівчина, яка 17 січня цього року вперше в житті виконала свій громадянський обов’язок. І таких, як вона, в Україні дуже багато — мабуть, левова частка з тих 3,2 мільйона виборців, які віддали голоси найбільшій несподіванці цих президентських перегонів. Раптом вигулькнувши із політичного забуття, виходець із комсомольського активу, який встиг попрацювати віце–прем’єр–міністром в уряді Павла Лазаренка і Валерія Пустовойтенка та міністром за Прем’єра Віктора Ющенка, був серед лідерів владного блоку «За єдину Україну!» і прокучмівської більшості у Верховній Раді, головою Нацбанку й керівником виборчого штабу Віктора Януковича на минулих президентських виборах, несподівано зайняв благодатну нішу «нового обличчя».
Тепер перед Тігіпком відкриті широкі перспективи: розраховуючи на його електорат, перед Сергієм Леонідовичем розшаркуються і Янукович, і Тимошенко, а щонайменше 13 відсотків виборців і далі дивляться на нього з надією, висловлюючи готовність підтримати поки що досить абстрактну «Сильну Україну» й на парламентських виборах. Як «перша дівка на селі», володар третього майже призового місця виборчого п’єдесталу має право крутити носом. Чим успішно й займається, викликаючи ще більшу повагу й любов «своїх» виборців, які голосували за Тігіпка значною мірою саме тому, що він не викликав асоціацій із жодним з «обридлих» кандидатів першого ешелону...
«Це — перемога. Це, без сумніву, перемога». Ці слова у прес–штабі виборчої ночі Юлії Тимошенко повторювали, як мантру. Як це часто буває в химерній українській політичній логіці, перемогою в даному випадку називали... поразку. Результати всіх без винятку екзит–полів свідчили: дива не сталося, і чинний Прем’єр–міністр у першому турі президентських виборів посіла друге місце, поступившись лідерові опозиційної Партії регіонів. Проте у штабі Тимошенко вже давно підрахували: якщо в першому турі розрив між кандидатами становитиме менше десяти відсотків, це означає фактично безсумнівну перемогу ЮВТ над Януковичем у другому. Тому коли за підсумками Національного екзит–полу очільниця БЮТ сенсаційно відстала від лідера виборів на якихось чотири відсотки, її права рука — Олександр Турчинов — на радощах заявив, що це навіть скромніший результат, ніж очікувалося. Мовляв, розраховували на перемогу в першому ж турі, а тепер державі доведеться витрачати кошти ще на один тур — абсолютно безглуздий, бо ж переможе однаково Тимошенко.
Щоправда, потім з’ясувалося, що завжди близькі до реальних результатів дані Національного екзит–полу цього разу виявилися не такими вже точними, і підсумки голосування для Юлії Володимирівни не настільки райдужні. Але це було потім.
Добігають останні години 2009 року. Хтось називає його останнім у «дебютному» десятилітті ХХІ віку, але така «ювілейна» лихоманка, пов’язана з приходом 2010–го, — завчасна. Друге десятиліття офіційно вітатиме лише через рік. Саме на цей рік — 2010–й — ми відкладаємо розв’язання або поглиблення економічної й політичної кризи, яка все ще тримає Україну в лабетах. Саме в цьому році відбудеться ціла купа нових виборів: президентські й місцеві — обов’язково, парламентські — можливо. Тож 2009 рік можна назвати перехідним. Так, він був дуже не простим. Країна набралася рекордних боргів. Країна не наблизилася до Європи. Однак колапсу не сталося. Українці — поодинці й сім’ями — у тільки їм притаманному стилі спромоглися встояти й навіть трохи розпустити паски після фінансових катаклізмів 2008–го. Хочеться вірити, що в цьому році залишиться все найгірше, а світло в кінці тунелю — це не вогні зустрічного поїзда.
А наразі давайте пригадаємо головні карби року 2009.
Ліки з аптек не зникнуть, але можуть подорожчати. Учора Верховна Рада не змогла подолати вето Президента на закон про мораторій на підвищення цін і тарифів на лікарські засоби та вироби медичного призначення.
У залі Палацу культури Київського політехнічного інституту знову було помаранчево. Із запізненням на три тижні (дався взнаки «грипозний» карантин) партія «Наша Україна» зібралася на з’їзд, аби підтримати на президентських виборах свого лідера, чинного главу держави і кандидата в президенти Віктора Ющенка.
