1991. Початок. Незалежність. І «Таврія» на додачу

1991. Початок. Незалежність. І «Таврія» на додачу

Перший номер «України молодої» вийшов 4 липня 1991–го. Був четвер, було радісно і невпевнено. Тираж був 9 тисяч, обсяг — 16 шпальт, ціна — 20 радянських копійок.

Засновником газети виступав ЦК Компартії України. За ідеєю, молодіжна газета Компартії мала протиставитися аж надто вільним комсомольським виданням — «Молодь України» і «Комсомольськоє знамя». Але невдовзі «УМ» перевершила згадані газети як за впливовістю, так і за демократичністю.

365, 364... — і так ще рік

365, 364... — і так ще рік

Учора в Києві та Львові електронні годинники почали зворотний відлік часу до початку Євро–2012. Від сьомої години вечора 8 червня до офіційного старту чемпіонату Європи з футболу лишився рівно рік.

Але 8 червня — то дата початку матчу–відкриття ЧЄ–2012 у столиці Польщі. Для України ж «день ікс» — 9 червня наступного року. Саме тоді, о 19.00, у Харкові на стадіоні «Металіст» почнеться гра першої й другої команд групи В.

Пригадується, як ще два роки тому керівництво Європейської футбольної асоціації через проблеми з підготовкою погрожувало Україні відібрати чемпіонат. Але за рік до старту тон перших осіб УЄФА не впізнати. «Шляху назад уже точно немає. Ми в захопленні від української спільноти. Незабаром до вашої країни приїдуть тисячі гостей, що, сподіваємося, збагатить вашу економіку», — сказав генеральний секретар УЄФА Джанні Інфантіно на позавчорашній прес–конференції, присвяченій «року до старту Євро–2012».

За словами віце–прем’єр–міністра Бориса Колесникова, за 365 днів до старту турніру загальна готовність об’єктів, необхідних для адекватного проведення змагань, становить 80%. А невдовзі — за сім–вісім місяців до початку Євро — ця цифра зросте до 95%. Днями також було оголошено, що турнір в Україні й Польщі хоч і буде першим таким заходом у Східній Європі, але принесе УЄФА найбільший прибуток за весь час проведення чемпіонатів — 1,3 млрд. євро.

За рік до початку історичної події «УМ» проаналізувала українську готовність до Євро–2012.

Відчути війну

Відчути війну

Коли я прямувала до Національного музею Великої Вітчизняної війни, який було відкрито рівно 30 років тому 9 травня, то чомусь гадала, що сьогодні ця тема мало кому цікава. Проте коли побачила, як алеєю до Батьківщини–матері все йдуть і йдуть люди, то зрозуміла, що помилялася. Підходжу ближче. Бронзові коліна гiгантських скульптур і зброя, яку вони тримають у руках, вичовгані до блиску — тут страшенно любить фотографуватися дітвора. Обмальовані квітами два грізні танки, що стоять навпроти входу в музей, теж обліплені дітлахами — на ці бойові машини їм дозволяють безперешкодно залазити, тож малеча користується нагодою. Помічаю й пару молодят, які прийшли фотографуватися до меморіалу. Мама з двома малюками годує хлібом диких качок, що плавають у басейні біля підніжжя Батьківщини–матері. Вже біля самого музею чую арабську й англійську мову. На брак відвідувачів меморіал дiйсно не скаржиться. У першу чергу завдяки величезному колективу справжніх фанатів своєї справи. Це вони постійно оновлюють експозицію, по дещицях збирають раритети воєнних часів, виконують величезний пласт пошукової і дослідницької роботи. Пригадую, як в одному зі столичних музеїв мене здивували віддруковані на машинці підписи під експонатами — доказ того, що тієї експозиції не торкалися ще з радянських часів. Але якщо в Музеї історії Великої Вітчизняної ви востаннє були років 15 тому, то, прийшовши сьогодні, побачите зовсім іншу експозицію. Вона не вкрита пліснявою ідеології, шокуюча і водночас зворушлива — і цим вражає.

«Син до кінця вірив, що житиме...»

«Син до кінця вірив, що житиме...»

Вони живуть на вулиці імені власного сина, а весь скромний будиночок Наталі Іванівни та Павла Опанасовича завішений фотографіями й нагородами Володі. Це все, що лишилося двом літнім батькам від їхнього сина–героя, усе, чим вони живуть останні 25 років. «Не можу я розмовляти з журналістами, — каже пані Наталя, і її очі наповнюються слізьми. — Дзвонило мені вже більше десяти, всім відмовляю. Я потім ночами не сплю — серце ниє... Погодилася поговорити тільки з вами...»

Ці імена — Володимир Правик, Віктор Кібенок, Леонід Телятников, Василь Ігнатенко, Микола Титенок, Володимир Тишура, Микола Ващук — на слуху чи не в кожного українця. Їх знає весь світ. Адже саме ці хлопці з воєнізованої пожежної частини Прип’яті стали першими ліквідаторами аварії на ЧАЕС. І першими її жертвами: ідучи на війну з палаючим реактором, вони ще не знали, яке смертельне пекло чекає їх попереду...

Арія московських гостей

Арія московських гостей

Минулої ночі, а саме о 01.23, Україна схилила голову в жалобі за жертвами атомної катастрофи. Вшановували «і мертвих, і живих, і ненароджених», адже попіл найбільшої у світі атомної катастрофи і досі стукає в груди України, і жоден учений на землі не знає з певністю, якою бідою може надалі озватися злощасна ЧАЕС.

«Чорнобиль для мене — як жива рана»

«Чорнобиль для мене — як жива рана»

У суботу, 26 квітня 1986 року, зранку Валентина Шевченко була на роботі. «О дев’ятій мені зателефонував Василь Дурдинець, який тоді виконував обов’язки міністра внутрішніх справ. Доповів, що сталося в Україні за добу, і наприкінці додав, що була пожежа на Чорнобильській АЕС, — згадує Валентина Семенівна. — Але її, мовляв, загасили, усе гаразд. «А як люди?» — питаю. «Та нічого, — каже, — одні гуляють весілля, інші садять городи, треті рибалять на Прип’яті...».

Аварія сталася о 1 годині 23 хвилини, але й на ранок ще ніхто до кінця не усвідомлював, що минулої ночі ера «мирного атому» закінчилася. І що життя України тепер буде розділене на «до» і «після» Чорнобильської катастрофи. Валентина Шевченко, яка очолювала тоді Президію Верховної Ради УРСР, дуже добре пам’ятає той рік, адже опинилася в епіцентрі подій — доводилося ухвалювати непрості рішення, які не завжди подобалися Москві. «Чорнобиль для мене — як жива рана. Інколи починаю аналізувати: а чи все, що від мене залежало, зробила тоді? І не знаходжу того, чого б я не зробила», — каже Валентина Семенівна і згадує події тієї весни...

Поранені лелеки

Поранені лелеки

У Києві на вулиці Чорнобильській нарешті добудували меморіальний комплекс жертвам Чорнобильської катастрофи. Фундамент було закладено ще чотири з половиною роки тому, але спромоглися завершити лише зараз. Офіційне відкриття меморіалу відбудеться на роковини Чорнобильської трагедії.

Жити з Чорнобилем

Жити з Чорнобилем

Згідно з офіційними даними, невдовзi після Чорнобильської катастрофи загинуло 1716 людей. Але це були тільки перші жертви наймасштабнішої в історії людства техногенної аварії. На сьогодні понад 720 тисяч постраждалих від «мирного атома» уже немає в живих. Що ж нас чекає далі? Адже навіть через 25 років фахівці не можуть сповна оцінити наслідки того фатального вибуху. З якими медичними проблемами сьогодні доводиться найчастіше стикатися українцям та як захистити себе від наслідків чорнобильського лиха, ми розпитали в Тетяни Бахтеєвої, голови Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я.

Нестрашний Чорнобиль?

За 25 років співіснування з озвірілим «мирним атомом» ми перестали боятися колись страшних слів «радіація» і «зараження». Сьогодні до зони приїжджають навіть туристи. Але найбільше насторожує, що слова «Чорнобиль» перестала боятися й влада. Представники профспілок наголошують, що в уряду сьогодні немає чіткого розуміння проблем, пов’язаних із функціонуванням території відчуження. А коштiв, призначених на фінансування чорнобильських програм, з кожним роком виділяють усе менше...