«Давос» у Києві був дуже «міні». Тобто київський форум підтримали своєю присутністю тільки сім президентів, враховуючи господаря й ініціатора свята Віктора Ющенка. На «виїзний» круглий стіл Всесвітнього економічного форуму прибули шiсть із запрошених глав держав — президенти Польщі Александр Кваснєвський, Грузії — Михаїл Саакашвілі, Литви — Валдас Адамкус, Естонії — Арнольд Рюйтель, Азербайджану — Ільхам Алієв, Молдови — Володимир Воронін. Дивно, що в цей час закінчувався візит до України президента Чехії Вацлава Клауса, але він оминув інвестиційний форум і поїхав милуватися Одесою. А потім — куштувати пиво у Львові.

«Пісні для Мертвого півня», які Юрій Андрухович презентував на Львівському форумі видавців, — насправді не пісні і не для «Мертвого півня». Це важкі верлібри, писані, починаючи з 2000 року, в стилі правдивих бітників, тобто американських. Саме того року Андрухович кілька місяців поспіль «відкривав Америку», насамперед вивчаючи її поетів 60—70-х, і посвятою цьому біжучому рядкові в його житті стали англомовні назви до кожного з 31 вірша «Пісень...».

Учора Президент Кучма виступив із сильною промовою, яку можна назвати програмною. Виступ цей, судячи з того, що Президент говорив як «по-писаному», не був експромтним, а готувався заздалегідь, приблизно за ті кілька днів, що минули від трагедії у північноосетинському Беслані. Для виголошення тактики влади напередодні виборів було обрано і невипадкове місце — військову частину в населеному мусульманами Криму, яку Президент раптом вирішив відвідати. Військова частина «непроста» — 47-й полк спеціального призначення внутрішніх військ МВС України, базований в кримському селищі Краснокам'янка. Маємо єдність місця (навіть двох місць) і дії — все у стилі класицизму. Уроки, які мусила б винести з трагедії в Беслані не Україна, а Росія, Леонід Кучма використав для створення зайвої напруги навколо передвиборчої кампанії. Принаймні особисто мені як громадянці України до виступу Президента здавалося, що «не все так погано в нашому домі», принаймні — що вибори пройдуть безкровно, а мої співвітчизники зовсім не готові ні до повстань, ні тим більше до революцій.

Дитячий лікар Леонід Рошаль, той самий, через якого передавали харчі та медикаменти у захоплений терористами-смертниками театр на Дубровці в жовтні-2002, стоїть тепер у натовпі заплаканих мешканців Беслана і разом з ними дивиться на вікна другого поверху елітної школи, де зачинено щонайменше 120 маленьких заручників та 230 дорослих. Лікар Рошаль — безпорадний Доктор Айболить — єдиний, з ким терористи захотіли вести переговори. Воду й трохи харчів для бранців 1 вересня вони милостиво погодилися взяти. Самі вони не дуже хочуть їсти: це смертники. Вони хочуть виведення військ із Чечні та звільнення чеченців, яких полонили федерали під час рейду до Назрані. Це все. Надалі — чекання.

Це було тиждень тому. Я йшла по Брюсселю, і було там так задушливо, що здавалося, наче десь поруч є море, до тієї погоди цьому місту дуже личило б море — так хотілося негазованої води. З-за рогу вилетів скажений BMW чи якийсь інший розкішний шайтан, я тільки встигла побачити, як весело перелякався араб за кермом, пручи в несподівану лобову атаку на 48 кг мого неастрального тіла. Думка, швидкість якої — я переконалася тоді — і справді перевищує швидкість світла, встрелила у мене двома блискавичними новинами: мене уб'є мусульманин; мене поховають у Брюсселі, бо хто ж морочитиметься з перевезенням тіла в Київ за такої спеки. Перспектива бути закопаною назавжди тут, десь на околиці чужого черепично-дзвіничного міста, різко вдарила знайомим, нестерпним жахом самоти.

Сентенція, що посол США входить у п'ятірку провідних політичних діячів України, є рівною мірою і напівжартом, і напівправдою. З огляду на ту невтомну наполегливість, з якою Сполучені Штати навіюють українській владі поради провести чесні й прозорі вибори, «Україна молода» запросила саме його, Джона Гербста, Надзвичайного та Повноважного Посла США, «неукраїнського політика в українській політиці», поділитися враженнями, насамперед — про перший етап передвиборчої кампанії.

Передвиборчий абсурд — Ежен Іонеско перекидається від творчих заздрощів, аж домовина тріщить, — почався з висування Партією тяжкохворих свого кандидата в президенти України. Ми звикли, що в нашій політичній країні немає легкохворих. Але сумніви в тому, чи доживе до дня виборів саме цей висуванець, попри нехристиянську постановку самого питання, все-таки доречні.

Життя давно вже не театр. Життя — кіно. Цей поворот голови, гостра скеля перенісся, камінь надбрівної дуги, малахіт оксамитової сукні — як море перед негодою. Красивий кадр. А ця роблена поза дамочки з рожевим недопалком у губах — вийми її і викинь, бо в мене зайняті руки! Ні, вона не прикута до гратованої брами паризької сінематеки. Кайдани — «обманка», це лише ланцюги, обкручені тричі навколо зап'ясть. Це гра маленьких мадмуазель у маленьку революцію. Адже вона залюблена в кіно, а сінематичний центр закриває французька влада, що є загрозою її життю, бо воно, як уже відомо, — кіно. І коли поліція розганяє маніфестантів, бігти в сукні незручно, але вона якось тікає разом з юрбою, кайфуючи не так від протестного адреналіну, як від утворюваних утечею складок на оксамитовій сукні. Її звати Ізабель. Вона любить, коли красиво. Вона — мрійниця із «Мрійників» Бертолуччі, фільму, що його називають скандальним в американській та російській пресі. Але особисто я не розумію чому.

Відтепер українці ще міцніше замислилися над своїм улюбленим парадоксом: чому ми є на Європейському континенті, але не є в Європі? Поночі з 30 квітня на 1 травня гуцули з Рахiвського району, може, й подалися у гори молитися до стовпа, вкопаного в самісінький географічний пуп Європи, і закликали в свідки дух Романо Проді, припрошуючи його жестами не відцуратися цієї хоч дерев'яної, але незаперечної обставини нашої європейськості. Однак президент ЄС у ту годину саме пив добре шампанське у Дубліні, пив і не відволікався на нашу далечінь. Євросоюз тієї ночі розширився, й Україні стало не те щоб боляче, а прикро.

«Євросоюз нам не обіцяє навіть журавля в небі, він нам нічого не обіцяє!» — так на позавчорашній прес-конференції визначив повноту песимізму у власному баченні стратегічного курсу України Президент Кучма. Приказкові улюбленці президентської лексики — синиця у жмені та журавель у небі, яких Леонід Данилович часто плутає місцями, — з'явилися і в останній його прямій мові, коли зайшлося про переваги і недоліки двох визначальних геополітичних альтернатив нашої держави — Європейського Союзу та Єдиного економічного простору. ЄЕП, зрозуміло, фігурував як дебела синиця в жмені. Хоча Леонід Кучма й підійшов до цієї теми з бажанням «рішуче відкинути спекуляції про те, що набуття чинності угод про формування ЄЕП суперечить європейському курсу України». «Наша держава, — наголосив Президент, — рухатиметься неодмінно в європейському напрямку». Але яким штибом?