Це було тиждень тому. Я йшла по Брюсселю, і було там так задушливо, що здавалося, наче десь поруч є море, до тієї погоди цьому місту дуже личило б море — так хотілося негазованої води. З-за рогу вилетів скажений BMW чи якийсь інший розкішний шайтан, я тільки встигла побачити, як весело перелякався араб за кермом, пручи в несподівану лобову атаку на 48 кг мого неастрального тіла. Думка, швидкість якої — я переконалася тоді — і справді перевищує швидкість світла, встрелила у мене двома блискавичними новинами: мене уб'є мусульманин; мене поховають у Брюсселі, бо хто ж морочитиметься з перевезенням тіла в Київ за такої спеки. Перспектива бути закопаною назавжди тут, десь на околиці чужого черепично-дзвіничного міста, різко вдарила знайомим, нестерпним жахом самоти.
Сьогодні я рада спростувати ті «новини» : чорний лискучий футляр зі смертю пискнув на віражі і, викидаючи з вікон регіт східної музики, полетів над бруківкою геть. Я йшла далі і дивувалася, чому панічно страшно померти не вдома, а тут, на бульварі Короля Альбера Другого, біля колони бельгійській незалежності, яку стережуть мідні леви з яскраво вираженими атрибутами чоловічої агресивності, неподалік оглядового майданчика, з якого — апетитно для амбітних полководців — розкривається буклетний середньовічний краєвид, красиво... Яка різниця, зрештою, де тебе вхопить la mort subite! Ще Монтень, апелюючи до Яна Жижки, котрий просив після смерті натягнути його шкіру на барабани, що кликатимуть одноплемінців у бій, іронізував над людиною, в природі якої — розповсюджувати дієвість свого «я» далеко за його межі, смертю, власне, й окреслені? Дивовижно: попри все, а припущення померти не вдома видалося найбільшим з покарань провидіння, які вже випали і які ще спіткають.
То були думки не про смерть. То насправді були думки про Батьківщину.
Люди, яких я люблю, живуть або не живуть в Україні. Перші почасти люблять якось і мене, ми з ними час від часу п'ємо шардоне, на жаль, здебільшого українське, хоч жадається чилійського, балакаємо про чоловіків, жінок, політику, квіти, Умберто Еко, про вічність і розпродаж у модних бутіках, іноді ми плачемо, здебільшого українською мовою. Другі мене вже не люблять, з них проростає пекуче-зелена трава і полтавський чебрець, вони зі мною не говорять, а я з ними мовчу. Я не хочу нікуди їхати від перших і несила поїхати від других. Це така моя неполітична батьківщина, мої зариті цінності.
Не все у цій країні мені подобається. Так, мимохідь, скоромовкою, і не перелічиш більшість з того, що потребує негайної ліквідації: одноразові стаканчики, які мнуться і не надаються українізації словом «склянка», коричневі турецькі шкірянки на тітках, балалайки з Андріївського узвозу, звертання «женщина» і «мущина», жовте боа Сердючки разом з усім її творчим доробком, п'яниці й паспортистки, слово «скоко-скоко?», мордаті бігборди Януковича, потерті шапки-вушанки, старе сало, вивіски «по газонам не ходить». А якщо, крім того, прочитати поглиблений курс чемності для бориспільських митників, обрізати (о), випрямити колінця тим, хто ганяє на переговори в Москву, викрасти голос у Поплавського, засадити агрусом Банкову, не проголосувати за кінокефалів, а також навчитися з тутешніх равликів готувати ескарго і почистити озера на Осокорках — то решту можна залишити як є, і буде майже красивенько.
Бо в Україні ще є що любити. Якщо не вдається всю її, можна фрагментами. Неспішність, весну з каштанами, тризуб, купання у Дніпрі з видом на «манхеттен» Лівобережки, запах кримських персиків, політ ангелів у свитках із Софійської дзвіниці, вірші Ліни Костенко, один спогад, один будиночок у Львові, учительок, які цитують «Кобзаря», покірність горлиць, диск «Наш Івасюк», хоч це і не хеві-метал, одеситів із прищуром Бабеля, і нарешті, і все-таки, і як не крути — правічний борщ.
13 років українській незалежності,
13 прекрасних авторів, 13 текстів.
Що є Батьківщина для
Юрія АНДРУХОВИЧА,
Тараса ВОЗНЯКА,
Павла ВОЛЬВАЧА,
Володимира ЄШКІЛЄВА,
Сергія ЖАДАНА,
Євгенії КОНОНЕНКО,
Андрія КУРКОВА,
Марії МАТІОС,
Євгена ПАШКОВСЬКОГО,
Тараса ПРОХАСЬКА,
Миколи РЯБЧУКА,
Максима СТРІХИ,
Володимира ЦИБУЛЬКА
— читайте в «Україні молодій» з 4 по 24 серпня.
Думками з приводу Батьківщини та «Батьківщини-13» просимо ділитися на форумі інтернет-версії «УМ», поштою або email: [email protected] Автор ідеї — Олена Зварич.
На позавчорашній прес–конференції, як «УМ» вже повідомляла, начальник обласного управління охорони здоров’я Богдан Ониськів зазначив, що від наразі незрозумілої недуги померли семеро людей. Однак уже наступного дня, за неофіційною інформацією з компетентних джерел, стало відомо, що в області сталося щонайменше десять летальних випадків. Серед осіб, які померли, — і дві студентки одного з тернопільських вузів. А ще — не менше десятка людей перебувають у лікарнях у важкому стані. >>
«У «темниках» було вказано: обов'язково акцентувати на тому, що Янукович сидів поруч iз Путіним, — розповіла мені приятелька з ТБ. — Він що, тримав Путіна за ....., що на цьому так важливо наголошувати?!». Переглянувши російську пресу, стає зрозумілим, що не Янукович Пітуна, а Путін Януковича, а на додачу ще й Кучму тримав. Російський президент, запрошуючи високих київських гостей у підмосковну резиденцію Ново-Огарьово буцімто на святкування дня народження (келейне святкування і запізніле: день народження минув 7 жовтня, а випити на своє 52-річчя Володимир Володимирович більше нікого з високих гостей не запрошував), уже знав: він заявить про підтримку Москвою спадкоємності влади в Україні. Він не вельми симпатизує Януковичу, але за «підписки» Леоніда Даниловича той став єдиною наразі силою в Україні, яка робить Путіну те, що жінки роблять чоловікам, і задоволений Путін, за відсутності альтернативи і наполегливості люблячих киян, згодився. Ось як описує «новоогарьовський процес» російська газета «Коммерсантъ», якій не пощастило отримати «темника» з київської вулиці Банкової: «Спершу з машини вийшов Кучма. Він вийшов і поцілував Путіна кудись у шию. За ним до російського президента підійшов Віктор Янукович... і старанно зробив те ж саме, силкуючись скопіювати всі рухи душі старшого товариша. Це було непросто, позаяк Янукович значно вищий за Кучму. Але йому вдалося». >>
Учений зі світовим ім'ям, засновник і президент Міжрегіональної Академії управління персоналом, голова правління Всеукраїнського благодійного фонду «Милосердя» 50-річний Георгій Щокін потрапив до лікарні внаслідок побиття. Як повідомив «УМ» керівник центру громадських зв'язків столичної міліції Дмитро Андрєєв, напад вчинили четверо невідомих, озброєних дерев'яними палицями-кийками. Сталося це позавчора на початку 12-ї години дня. Від нападу пана Щокіна не змогли захистити навіть двоє охоронців, які разом з президентом МАУП потрапили до лікарні. >>
Маршрутні таксі стають дедалі небезпечнішим видом транспорту, адже рідко який тиждень нині вони не фігурують у зведеннях Державтоінспекції. Минулий тиждень не став винятком, відзначившись аж двома ДТП за участю маршруток — на Рівненщині та в Криму. >>
Банк Швеції вчора оголосив прізвища лауреатів Премії з економічних наук ім. Альфреда Нобеля за цей рік. Вона заснована вже після смерті Нобеля, але за своєю значимістю прирівнюється до Нобелівської премії. >>
У суботу в Афганістані відбулися перші демократичні президентські вибори. Інтерес до них був надзвичайний. З 10,5 мільйона мешканців країни з правом голосу до виборчих дільниць з'явилися більше 10 мільйонів. І не побоялися при цьому погроз талібів влаштувати терористичні замахи, не побоялися вистоювання у довжелезних чергах, в яких вони гаяли час, вигукуючи: «Демокрасі, демокрасі!». >>
