Розкадровка мрій

12.05.2004
Розкадровка мрій

      Життя давно вже  не театр. Життя — кіно. Цей поворот голови, гостра скеля перенісся, камінь надбрівної дуги, малахіт оксамитової сукні — як море перед негодою. Красивий кадр. А ця роблена поза дамочки з рожевим недопалком у губах — вийми її і викинь, бо в мене зайняті руки! Ні, вона не прикута до гратованої брами паризької сінематеки. Кайдани — «обманка», це лише ланцюги, обкручені тричі навколо зап'ясть. Це гра маленьких мадмуазель у маленьку революцію. Адже вона залюблена в кіно, а сінематичний центр закриває французька влада, що є загрозою її життю, бо воно, як уже відомо, — кіно. І коли поліція розганяє маніфестантів, бігти в сукні незручно, але вона якось тікає разом з юрбою, кайфуючи не так від протестного адреналіну, як від утворюваних утечею складок на оксамитовій сукні. Її звати Ізабель. Вона любить, коли красиво. Вона — мрійниця із «Мрійників» Бертолуччі, фільму, що його називають скандальним в американській та російській пресі. Але особисто я не розумію чому.

      Ізабель та її брат-близнюк Тео люблять, коли батьків немає. Тобто вони ще не усвідомлюють, що таке насправді — батьків немає. Немає цих добрих статистів на ранковій кухні, які, не вилазячи з пеньюара, засмажать для них омлет і наллють келих бордоського, які інтелігентно підтримають розмову про естетство і свободу особистості, а головне — підсунуть чек, аби дітки не тужавіли душею в роздумах про життя-кіно, життя-мрію. І дітки зростають розумом  і тілом, зростають саме так, як ми собі й уявляли паризьку недовершену богемність часів сексуальної та духовної революції, і як багато хто уявляє її зараз, — імпульсивно, розбещено, бездумно, але з усілякими красивостями. Цьому буцімто пасує сам Париж — «свято, яке завжди з тобою». З ними тобто. Втім, якщо для Гемінгвея «свято, яке завжди з тобою» — це замріяне споглядання вулиць, похід пішки через весь Сен-Жермен у бібліотеку, устриці на терасі кафе «Клозети- де-Ліла» і чарочка абсенту з Фіцджеральдом та його чокнутою дружиною, то для Ізабель i Тео це свято інакше за смислом і естетикою, свято інакшої паризької проби. До того ж з ними ще й інакший американець — Метью, штат Каліфорнія.

      Їхній Париж — усередині старовинної (ще, певно, часів Четвертої Республіки) квартири, у нутрощах якої може заблукати й Мінотавр. А власне Париж, що за вікном, Париж-1968, революційний, вибуховий, адреналіновий, тільки підкреслює реальність їхнього «хатнього Парижа». Вони тижнями не виходять на вулицю, оргазуючи втрьох у замкненому просторі, який залишили їм батьки, люб'язно відбувши на відпочинок до моря, — п'ють, запаморочливо фантазують про кіно, дискутують, позбуваються цноти на підлозі кухні, оббризкують спермою світлину Марлен Дітріх на стіні, засинають у ванні, обкурені марихуаною, обростають сміттям і недоїдками, які виглядають мистецьки і навіть пасують до цієї ретро-квартири. Багато оголених тіл і багато сексу, невмілого, але збудливого і по-своєму зворушливого. Вони втрьох думають, що це милі експерименти, але насправді то набуття досвіду, не такого почесного, як революційний, зате не менш бадьорячого і важливого. Наше покоління гуртожитських хлопчиків і дівчаток 1989—1991 років прекрасно розуміє персонажів Бертолуччі, бо ми робили те саме, коли Хрещатиком ходила студентська революція. Як же так сталося — запитає хтось із нинішніх недовірливих Хом, — що на майдані і під Верховною Радою вирували 100-тисячні студентські демонстрації? Все просто, відповім, — ми чергувалися для зручності: хто з кімнати йде сьогодні на мітинг, а хто — у ліжко, і таким чином усе покоління мало змогу ритмічно просуватися до світлих вершин екстатичної революції або революційного екстазу, ах, це вже кому що ліпше вдавалося.

      Щодо наших паризьких героїв, то революція врятувала їм життя: шматок бруківки, випадково розбив шибку їхнього замкненого світу, вже наповненого газом, про що подбала Ізабель, — і розбудив усю компанію. «Она хотела даже повеситься, но институт, экзамен и сессия...» Видно, легкість буття не була такою вже й нестерпною.

      Метью відмовився гратися в бунтаря. Можливо, він став чудовим режисером і через 36 років зняв красивий фільм про ненасильство американців у Іраку.

      Тео вклав у пляшку з «коктейлем Молотова» всю свою натуру провокатора і фаталіста.

      Ізабель залишилася на «лінії вогню». І глядач так і не дізнається, чи вирішила вона основну драму свого буття — як знайти своє «я» порізно від брата-близнюка, чи цю проблему грубо вирішив за неї, падаючи, підпалений революціонерами автомобіль.

 

ПРО МАЙСТРА

      63-річний італієць Бернардо Бертолуччі має славу одного з найкращих режисерів сучасного кіно. Він починав помічником П’єра Паоло Пазоліні на зйомках фільма «Аккатоне». Робота так захоплювала Бертолуччі, що він змушений був кинути Римський університет. Перший самостійний фільм («Похмура жертва», 1962 рік) не приніс Бертолуччі грошей, зате мав успіх на Каннському фестивалі. Справжня слава прийшла в 70-х роках — разом зі стрічкою «Конформіст». Це був перший фільм, знятий у Парижі і, власне, трохи про Париж, другим стало всесвітньо відоме «Танго в Парижі» (1973 рік), третім «паризьким» фільмом стали «Мрійники». Уславленою є стрічка «Останній імператор», яка у 1987 році взяла дев'ять «Оскарів». Новим етапом «глоризації» Бертолуччі як режисера були стрічки останнього десятиліття — «Маленький Будда» та «Втікаюча краса».