Хронічний головний біль і порохова дiжка для всієї України — вітчизняна «комуналка» знову в центрі уваги: з 15 жовтня офіційно стартує опалювальний сезон. Міністр регіонального розвитку, будівництва та житлово–комунального господарства Анатолій Близнюк божиться: галузь готова до початку роботи. Залишилися, мовляв, лише окремі місцеві проблеми, які «не є критичними у регіональному вимірі». «Ми впевнено говоримо про майже стовідсоткову готовність об’єктів теплоенергетики надавати тепло», — зазначає головний «комунальник» країни. За його словами, найважливіше тепер, щоб споживач був готовий прийняти це тепло — себто розрахувався вчасно за послуги.

Про Великдень 1953–го боязко, зважаючи на нову безбожну владу, сповістили церковні дзвони. Чому виснажений тривалим перебуванням у підпіллі майор Сокіл (псевдо керівника крайової військової розвідки УПА Костянтина Петера) за два дні до світлого Христового Воскресіння вирішив навідатися у своє село, знав лише він один. Може, відчував, що смерть ходить десь зовсім близько і хотів хоч здалеку кинути прощальний погляд на своє обійстя. Не встиг — зрадник виказав енкаведистам його маршрут, і на хуторі Копачівка, неподалік рідної оселі, Сокола у Страсну п’ятницю оточив беріївський спецназ. «Його хотіли взяти живим. Кричали: «Петер, сдавайся! Сохранім тєбє жізнь!», — розповідає його зв’язкова 86–річна Стефанія Костюк. — Та коли облавники підійшли ближче, він відкрив вогонь із автомата, а останню кулю спрямував собі у скроню».

Так завершилося земне життя відважного командира УПА, колишнього сотника армії Української Народної Республіки Костянтина Петера, батько якого був етнічним німцем, а мама Дарія Плакида — з давнього козацького роду, який походив із Черкащини.

Точні, до мікродеталей, озброєння, кольорів і написів, копії бойових літаків найвідоміших у світі конструкторських бюро вже не втискаються у дві чималі шафи вітальні його квартири. Пан Віктор як сам жартує, почав зі своїми моделями здійснювати тиху експансію в родинну спальню, добре розуміючи, що в дружини Ірини від такого зухвальства терпець із дня на день може урватися. Вона не в захваті від цього «задавненого» авіахобі, проте мусить зважати на інтереси глави сім’ї, позаяк інших чоловічих «гріхів» за ним не помічено.

«Дехто шукає психологічну рівновагу в горілці, хтось — у наркотиках, треті — ще в якихось сумнівних «антистресах», а я обожнюю авіацію, — пояснює свій вибір Віктор Володимирович. — Вона додає мені сил і здоров’я. Кожен літак iз колекції, створеної за понад чверть століття, має свою всесвітню історію і часточку вкладеного в нього мого серця. Тому колекція не продається. Це — майже святе».

Уранці посеред вересня скромна Ковалівка несподівано для себе прокинулася знаменитою. Багато інформагенцій тоді повідомили: щойно коронована «Перша віце–міс Всесвіт–2011» народилася і виросла в цьому невеликому прикарпатському селі. І хоча майже всі лаври з тріумфального вінка української красуні посипалися на Національний університет «Одеська юридична академія», де вона навчається на п’ятому курсі, та Ковалівка для Олесі — найрідніша. Дівчина навідується сюди за першої–ліпшої нагоди. Приїжджала в липні, викроївши кілька днів із дуже щільного графіка підготовки до поїздки в Сан–Паулу. І не байдики била в млосному очікуванні конкурсних фіналів. Передусім чепурила батьківську оселю, яка без жіночих рук, хоч–не–хоч, втрачає звичний затишок, та, звісно ж, балувала тата смачненькими обідами. «Вона в нас дуже вправна господиня, — тепло посміхається у вуса батько Михайло Васильович, — яку б страву не приготувала — пальчики оближеш. Навіть торти пече».

Єврофутбольний креатив, що несподівано заструменів із розташованого неподалік Надвірної невеликого підгірського села Фитьків, де мешкає близько півтори тисячі осіб, у багатьох викликає непоясниме здивування. Якщо ім’я талановитого іконописця–самоука Василя Стефурака, корінного, з діда–прадіда, фитьківчанина, відоме принаймні в середовищі митців духовної «спеціалізації» («УМ» розповідала про нього чотири роки тому в матеріалі «Через горище — до Божественних вершин»), то звідки ж тут узявся грузин Рагулі Власідзе? Тим часом його проекти зі створення вболівальниками усіх країн–учасниць Євро–2012 килима розміром у футбольне поле та стилізованих в українському стилі булав із кулями у формі м’яча для VIP–персон неодмінно стануть родзинками довгоочікуваного свята європейського футболу.

Понад сторіччя тому українцям не треба було, як тепер, вистоювати довгі й часто безперспективні черги перед амбасадою Канади, аби ступити на тамтешню благополучну землю. Наприкінці другої половини ХІХ століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, спеціально відрядив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників, які в поті чола агітували наших людей освоювати північноамериканські прерії. Першими на заклик канадської влади відгукнулися мешканці прикарпатського села Небилів, що в Рожнятівському районі, Іван Пилипів та Василь Єленяк. Сьомого вересня 1891 року пароплав «Орегон», після двох тижнів подорожі водами Атлантики, доставив галицьких піонерів у канадський порт Галіфакс. Так почалася перша хвиля української еміграції в Північну Америку.

Після шкільного випускного перед ним стелилися три дороги з непростим вибором — стати професійним шахістом, правоохоронцем або вчителем історії. Перший шлях міг бути всіяний лаврами. На той час Андрій уже володів титулом шахового чемпіона Прикарпаття серед юнаків і мав у найінтелектуальнішій грі надійні родинні тили — тітка Раїса,татова рідна сестра, була майстром спорту міжнародного класу й неодноразовою призеркою чемпіонатів СРСР та Європи. Проте корона шахового короля її племінника не привабила. «Аби досягнути там максимальних результатів, — стверджує він, — треба щодня просиджувати над шахівницею щонайменше по три–чотири години і вести майже аскетичний спосіб життя. Для мене це було обтяжливо, хотілося чогось жвавішого».

Непояснимі причини виникнення тих чи інших хвороб, що не вписуються в традиційну етіологію, — не рідкість для сучасної медицини. Та коли захворювання набувають масового характеру, а люди в білих халатах навіть не здогадуються, звідки це лихо взялося, до паніки — один крок. Щось схоже майже впродовж двох останніх десятиліть спостерігалося в місті Соснівка, розташованому поблизу Червонограда, на території Львівсько–Волинського кам’яновугільного басейну. Якщо до 1989 року тут фіксувалися лише поодинокі випадки гіпоплазії, тобто пошкодження зубної емалі, частота яких була в межах середніх показників по Україні, то вже через шість років ця недуга (часто — в тяжкій формі) вразила 68 відсотків тамтешніх дітей. І лише недавно вдалося з’ясувати пряму залежність між захворюваністю та геологічними чинниками Червоноградського гірничопромислового району.

Цей та десятки інших прикладів масштабного впливу геологічного середовища на здоров’я людей досліджено в унікальній для вітчизняної наукової літератури двотомній монографії «Вступ до медичної геології», виданій за редакцією академіків киянина Георгія Рудька та іванофранківця Олега Адаменка.

За селищем Битків (місцевий люд на свій манер називає його Битьковом) закріпився неофіційний статус нафтової столиці Прикарпаття. Принаймні за обсягами видобутку чорного золота в передвоєнні роки тутешні промисли випереджали найбільший у США «вуглеводневий» штат Техас, а за рівнем технічного оснащення були серед лідерів у Європі. Та запаси нафти в природних підземних коморах Биткова за понад століття суттєво зміліли. І нині більшість місцевих висококласних фахівців освоюють надра Західного Сибіру. Їдуть туди, як самі кажуть, годувати комарів, а на зароблені кошти вдома будують розкішні котеджі, аби хоч на заслуженому відпочинку пожити у своїй, як гордо називають, Битківській Швейцарії. Назавжди звідси мало хто вибирається: місцеві роди — не перекотиполе, позаяк міцно вростають у кам’янисту битківську землю.

1946–й. ОУН та УПА вже два роки ведуть відчайдушну збройну боротьбу із зухвалими «совєтами», які шантажем, підкупом і терором будь–що намагаються приборкати непокірних західноукраїнців. Із кожним днем повстанцям стає все важче протистояти відбірним військам НКВС, які, як сарана, нишпорять краєм, вишукуючи «ворогів народу». Усе густіше павутинням сексотів обплутують міста і села Прикарпаття сталінські спецслужби. Між центрами партизанського опору, дислокованими переважно у важкодоступних лісах та горах, тижнями відсутній зв’язок і координація дій. Чимало кур’єрів загинуло або потрапило у ворожі засідки, викрито десятки конспіративний квартир українських підпільників.

У цій надзвичайно важкій ситуації керівник служби безпеки краю на псевдо Митар доручає Марті налагодити зв’язок із крайовим провідником Робертом (Ярославом Мельником). Йому вона має доставити вкрай важливу пошту та торбинку зі 120 золотими монетами царської чеканки для фінансових потреб штабу. Дорога туди далека й небезпечна: з Косівщини до Станіславова (нині Івано–Франківськ) — понад сто кілометрів, а далі — майже ще стільки ж до схованого в Бескидах бункера Роберта. Вся територія — аж кишить підручними Берії.