Місце зустрічі для знайомства ми вибрали відоме навіть для «одноразових» туристів — міську ратушу в середмісті, тобто один із символів Івано-Франківська. Кремезну постать капітана 1-го рангу у відставці було здалеку видно серед люду завжди гамірної тутешньої Ринкової площі. Попри медичну спеціалізацію, в чоловікові, що прямував назустріч, безпомилково вгадувався досконалий військовий вишкіл.

«Як прийняла Гуцульщина?» — запитую Андрія, ступивши на дбайливо впорядковане обійстя його дружини Марії. Я знав заздалегідь, що сюди, в розташоване на північних окраїнах Покутсько-Буковинських Карпат село Старі Кути, із рідного Полісся він переселився лише кілька місяців тому.

Прикарпатський феномен скульптурної Шевченкіани вражає і захоплює. І справді, як пояснити той факт, що мешканці Івано-Франківщини, котра за кількістю населення посідає 13-те місце з-поміж усіх областей держави, а за територією лише 22-ге, впродовж століття спромоглися спорудити 211 пам’ятників і пам’ятних знаків Кобзареві.

Постать Миколая Чарнецького вирізняється особливим аскетизмом і покорою навіть із-поміж 27 українських мучеників за віру, проголошених Папою Римським Іваном Павлом ІІ блаженними під час його візиту в Україну 27 червня 2001 року. Студенти Львівської богословської академії, де владика Чарнецький до війни викладав філософію та фундаментальну догматику, між собою добродушно називали його «ходячою добротою». І було за що.

За СРСР компартійні кадри на Прикарпатті, яке «завинило» перед радянською владою непримиренним рухом опору в післявоєнні роки, будь-що намагалися «прогнутися» перед Кремлем. І якось знайшли розкішний привід. Хтось із метких дослідників краю підказав, що в містечку Болехів по вулиці Шевченка, 29 упродовж серпня 1944-го перебував начальник політвідділу 18-ї армії, майбутній генсек Леонід Ілліч Брежнєв.

Перед туристами з усіх кінців світу Івано-Франківськ, закритий колишньою радянською владою для в’їзду іноземців (нібито задля збереження секретів оборонної промисловості), відкрився два десятиліття тому. З того часу до його назви додалося чимало вишуканих епітетів. І цілком заслужено.

Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії.

На противагу біганині й галасу, що вибухають на перервах у традиційних навчальних закладах, тут панує спокій і розважливість. І не тільки тому, що це — нетипова школа і до неї дівчата приходять раз на тиждень після обіду, вже дещо виснажені попередніми загальноосвітніми уроками.

«Давно ми з тобою, Іванку, не бачилися», — приязно посміхаючись, подає руку пан Роман, ще нівроку стрункий, бравий дідусь. І справді, після нашого знайомства десятирічної давності і публікації в «Україні молодій» нарису про його славну родину якось не випадало зустрітися ще раз.

Навряд чи багато хто з перехожих вулиці Шевченка, що тягнеться від середмістя древнього Галича до Дністра, здогадується про існування оригінальної споруди, котра «ховається» вглибині обійстя Білашів за двоповерховим особняком. Пояснення просте: тут лише цьогорічного серпня освятили міні-копію піраміди Хеопса — єдиного із семи чудес світу, що збереглося до наших днів.