Краса по–ковалівськи

27.09.2011
Краса по–ковалівськи

Уранці посеред вересня скромна Ковалівка несподівано для себе прокинулася знаменитою. Багато інформагенцій тоді повідомили: щойно коронована «Перша віце–міс Всесвіт–2011» народилася і виросла в цьому невеликому прикарпатському селі. І хоча майже всі лаври з тріумфального вінка української красуні посипалися на Національний університет «Одеська юридична академія», де вона навчається на п’ятому курсі, та Ковалівка для Олесі — найрідніша. Дівчина навідується сюди за першої–ліпшої нагоди. Приїжджала в липні, викроївши кілька днів із дуже щільного графіка підготовки до поїздки в Сан–Паулу. І не байдики била в млосному очікуванні конкурсних фіналів. Передусім чепурила батьківську оселю, яка без жіночих рук, хоч–не–хоч, втрачає звичний затишок, та, звісно ж, балувала тата смачненькими обідами. «Вона в нас дуже вправна господиня, — тепло посміхається у вуса батько Михайло Васильович, — яку б страву не приготувала — пальчики оближеш. Навіть торти пече».

 

«Олеся дивувала всіх своєю скромністю»

Дорогою до Ковалівки, яка разом із кількома тутешніми селами утворює умовну південно–східну межу Гуцульщини, звертаю увагу на те, що в салоні автобуса — чимало симпатичних облич. І не тільки серед молодих дівчат та жінок, а й представниць старшого покоління. Невже, подумалося, в цьому селі якимось дивом викристалізувався особливий тип жіночої краси, котрий у найдосконалішому образі Олесі Стефанко досягнув всесвітнього визнання. Підсідаю до двох вродливих дівчат.

— Ви не помиляєтеся, у нас справді дуже красиві жінки, — нові знайомі, Оля та Ліля, навперебій підтверджують мою версію. — Та Олеся — особлива. Ми, як і всі односельчани, дуже тішимося її досягненням. Дуже раді, що вчилися з нею дев’ять років. Потім вона вступила до Коломийського економіко–правничого коледжу, а ми закінчували одинадцятирічку. Навіть навчаючись у місті, вона дивувала всіх своєю скромністю.

— Коли Олеся перебралася до Одеси, ви її бачили?

— Звісно, що так. Місяців два тому приїжджала в село. Було видно, що останнім часом вона дуже змінилася — набула якоїсь особливої елегантності.

— Сільські хлопці на неї задивлялися?

— Може б, і задивлялися, але вона нікуди з дому не ходила — ні на дискотеки, ні на вечірні прогулянки. Весь час сиділа за книжками. Має таку любов до науки.

Зразкова українка

Від старших мешканців Ковалівки довідуюся, що першооснова дівочої краси, яка підкорила журі в Сан–Паулу, таки закорінена на Гуцульщині. Батькова гілка родинного древа Олесі Стефанко походить із сусіднього села Стопчатів (там же й Дмитро Павличко народився). Мама — корінна ковалівчанка. Вона виросла в багатодітній сім’ї, в якій ревно шанували українські народні традиції і дуже любили українські пісні. У 30–ті роки минулого століття Ковалівка славилася на всю округу знаменитим чоловічим хором, не в останню чергу завдяки унікальному басу Юрія Веклюка, Олесиного дідуся по маминій лінії. Він, певне, міг би конкурувати із самим Шаляпіним, бо від сили його голосу, пригадують земляки, гаснули свічки.

Залишаючи пріоритет за Гуцульщиною, можна припустити, що кілька чарівних штрихів до досконалого Олесиного образу «додала» й Наддніпрянська Україна. За народними переказами, Ковалівку в другій половині ХVІІ століття заснував непокірний коваль аж з–під Умані (тепер Черкаська область), який з п’ятьма синами тоді втік від свого пана й осів у передгір’ї Карпат. Звабливі прибульці з козацького краю вочевидь обирали собі до пари найвродливіших тутешніх гуцулок. Від таких шлюбів і міг народився особливий тип української краси.

«Олесин успіх — величезний плюс для всієї нашої держави й українців як нації зокрема, — не приховує гордості за свою випускницю педагог із багаторічним стажем, директор Ковалівської загальноосвітньої школи Марія Ферчук. — Вона ж бо зуміла продемонструвати не тільки виняткову красу, а й свою українськість, публічно не цураючись рідної мови. Це особливо помітно на тлі попередніх «Міс Україна», котрі скрізь підкреслювали свою російськомовність».

Ковалівський інтернаціонал

Від уманського засновника села й до теперішніх часів життя в Ковалівці мало чим вiдрізнялося від сусідніх населених пунктів. Щоправда, був особливий період розвитку, коли на початку ХІХ століття тут з глибини 25—30 метрів почали видобувати високоякісне буре вугілля, яке не поступалося сілезькому. Та через малу потужність верхніх пластів тутешні шахти працювали неритмічно. Найуспішніший етап їхньої експлуатації припав на радянськi часи, коли село набуло статусу селища міського типу з добре розвиненою інфраструктурою. «Тоді в нас утворився справжній інтернаціонал, бо працювало багато людей з усієї України, навіть болгари були, — пригадує бухгалтер Євдокія Остафійчук. — На початку 1968–го шахти закрили, і життя в нас почало потроху затухати. Приїжджі здебільшого подалися хто куди. Нині в школі навчається менше двохсот учнів, а було — й до півтисячі».

Від колишніх соціальних розкошів Ковалівці, яку знову «понизили» до статусу села, залишилися заасфальтовані, хоча й з вибоїнами, центральні вулиці, Будинок культури, школа й колишній шахтарський гуртожиток, у якому обладнали лікарню та геронтологічний центр. Завод «Меткабель», де слюсарем–ремонтником трудиться Олесин батько, колись працював у три зміни, нині ледь перебивається з «хліба на воду». Роботи для чоловічих рук у Ковалівці обмаль, а жінки переважно спрямовують погляди в сторону Італії — українок там цінують як зразкових служниць для немічних синьйорит та синьйорів.

«Жениха донька сама вибере»

Заробітки за кордоном, як з’ясувалося невдовзі після початку новітньої хвилі трудової еміграції, для багатьох українських родин стали палицею з двома кінцями. З одного — солідна фінансова підтримка, з іншого — занепад сімейних традицій. Передусім це негативно позначається на вихованні дітей, адже українські чоловіки (саме вони зазвичай залишаються вдома) не надто вміють підтримувати сімейне вогнище.

Ганна Юріївна, Олесина мама, подалася на північ Італії заробляти на життя, коли обидві доньки переступили поріг повноліття. Старша Таня, медсестра за фахом, одружившись, переїхала до чоловіка в сусіднє село Мишин, а майбутня «Перша віце–міс» саме готувалася вступати до Одеської юридичної академії. Їхня сім’я в Ковалівці вважалася зразковою.

— Тепер ми залишилися на господарстві лише з котом Персиком, дружина навідується не часто, але, мабуть, скоро повернеться додому назавжди, — не втрачає оптимізму Михайло Васильович.

Дехто з односельців ствер­джує, що Олеся більше схожа на тата, ніж на маму, хоча очі в неї карі, на відміну від блакитних батькових. Позаяк нині когорта претендентів на руку доньки щодень збільшується в геометричній прогресії, то цікавлюся в її тата, чи справді він хотів би мати зятя з Ковалівки або ближніх сіл, як стверджують деякі вітчизняні ЗМІ.

— Це дурниця. Такого я ніколи нікому не говорив. Зараз багато що вигадують. Обирати собі пару — винятково її право, ми ж цивілізовані люди. Чи є в неї тепер хтось чи ні, не знаю, бо на таку делікатну тему не спілкувалися. Коли вчилася в школі і коледжі, якісь симпатії, наскільки мені відомо, були, проте до серйозних стосунків справа не доходила.

— Ваша Таня — теж красуня? Сестри схожі одна на одну?

— Дуже схожі. Щоправда, старша на шість років Таня дещо нижча зростом і трішечки повніша. У них із Віталієм уже підростає двоє діток — Юра і Юля. Вони — нерозлийвода. Нинішнього першого вересня пішли до першого класу. Що й казати, я дуже щасливий тато і дідусь.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>