Тут що не двір — то міні–фортеця

Тут що не двір — то міні–фортеця

Про колишню фортифікаційну велич Раковецького замку, розташованого на крутому правобережжі Дністровського каньйону, нині не так нагадують його руїни із вцілілою центральною вежею–донжоном, як потужні мури, що оточують обійстя місцевих селян.

Тяжкий хрест отця Івана

Тяжкий хрест отця Івана

Буття отця Івана Теремка поділяється на два різко контрастні періоди: до і після 1січня 2001–го. Трагедія сталася перед його 35–річчям. Після доби блукань засніженими безлюдними полями він ступив на поріг смерті. Лікарі врятували життя, але змушені були ампутувати ноги.

Успішний хід коровою

Успішний хід коровою

Якби півтора року тому букмекери запропонували мешканцям Дитятина спрогнозувати перспективи Володимира Слободяна — нового власника їхньої занепалої ферми, навряд чи хтось зробив би високі ставки. Здоровий селянський глузд й апокаліптичні картини тутешньої постколгоспної дійсності ніяк не налаштовували на оптимістичні прогнози. Господарська діяльність у селі з населенням півтисячі осіб жевріла лиш у цих занедбаних корівниках спілки «Рідна земля», де мучилося 130 тварин. Біля них, як мокре горить, відбували трудову повинність (яка зарплата — такі й зусилля) зо два десятки дитятинців. Іншої, не оплачуваної з держбюджету, роботи в цьому найвіддаленішому поселенні Галицького району не було. Та що там зайнятість простих селян — третина з 16 обраних у 2010 році депутатів місцевої сільради не мали постійних заробітків.

Чи міг тоді хтось повірити в те, що тридцятирічний підприємець з–під Івано–Франківська, котрий у тваринництві робив перші бізнес–кроки, прийшов сюди надовго і всерйоз? Виявляється, дива можливі.

«Учителювання — моя скромна земна місія»

«Учителювання — моя скромна земна місія»

Визнання на національному рівні — річ, либонь, приємна, та цьогоріч учитель історії Калуської гімназії Ярослав Бахматюк зажадав оцінок від своїх учнів. Запропонував випускникам письмово висловити свої враження щодо вивченого разом курсу історії та дати характеристику особисто йому як викладачеві. Передусім просив налягати на критичні зауваження. Чи могла ця несподівана ініціатива болісно зрикошетити по самому її ініціатору? Цілком. І ризик був реальний. По–перше, опитування було анонімне; по–друге, одинадцятикласникам, котрі вже склали екзамен з історії, нічого не загрожувало і, по–третє, хтось ображений (нечасті випадки списування Ярослав Дмитрович завжди жорстко карав «одиницями») тепер міг сповна відігратися, не надто добираючи слів. Зрештою, історія для багатьох гімназистів, зорієнтованих на значно популярніші в сучасному суспільстві сфери знань, не була найпотрібнішим предметом...

Клас спорожнів. На столі історика лежала купка залишених випускниками аркушів з оцінками його викладацької діяльності. Хвилювався? Звісно. Полегшено зітхнув лише тоді, коли переглянув останній відгук. Учні, з усього видно, писали щиро: «З вами було цікаво говорити. Напевне, серед усіх уроків, якщо в тебе поганий настрій, хотілося іти лише на ваш»; «Ви справді вчитель від Бога і дуже–дуже хороша людина. Ви завжди ставилися до нас як до особистостей»; «На уроках ми завжди висловлювали свої власні думки, аналізували і мріяли»; «Хочу, аби ви вчили моїх двох молодших братів і щоб їм було так цікаво на уроках історії, як мені».

Повелитель різця

Повелитель різця

Хоча більшість сучасних мешканців славного Яворова — села, яке «розбіглося» по горах обабіч стрімкої Рибниці на цілий десяток кілометрів, «ударилися» в ліжникарство, різьбярі по дереву теж не переводяться. Інакше важко було б зрозуміти нинішніх земляків Юрія Шкрібляка, котрий творив тут колись свої дерев’яні шедеври. «Я із задоволенням працюю над тарілками і шкатулками, хоча цим не займалися ні мій дід, ні тато, — розповідає юний майстер Андрій Кобчук, в роботах якого фа­хівці вже помітили ознаки непересічного таланту. — Мабуть, досвід предків не вивітрився з нашого роду, бо моя мама Ольга — прапраправнучка Юрія Шкрібляка».

Остання героїня

Остання героїня

Чимале подвір’я родини Ленчовських, котре гніздиться на кількох терасах й однією стороною впирається в крутий бік пагорба, зустріло незвичною тишею. Ліниво гавкнув, з усього видно, підстаркуватий пес і знову поліз у буду додивлятися свої собачі сни. Із–за причілка горішньої хати вийшла жінка середнього віку — вся у чорному, або, як тут кажуть, у жалобі. Пані Марія, донька Меланії Ленчовської, запрошує до маминої хати. «Це тепер на великому господарстві залишилося нас тільки троє — я, чоловік Дмитро і найменший син, — сумно зітхає господиня і, втираючи сльозу, додає: «А раніше тут було гамірно, як на ярмарку. Мама часто жартувала: «На нашому подвір’ї — чималенько наших дітей, ваших і трохи чужих».

Осиротіло подвір’я. Ще кілька місяців тому ніхто й гадки не мав, що жвава, енергійна бабуся Меланія так раптово залишить цей світ, який встигла багато чим здивувати. Та збій дало серце. Не стало останньої на Прикарпатті жінки Героя Соцпраці. Кореспондент «УМ» теж спізнився. Давно мав намір поспілкуватися з цією мудрою трудівницею, проте зустріч віддаляли то, здавалося, нагальніші справи, то особливості «тупикового», в лабіринтах пагорбів Придністровської низовини, розташування села Раковець, куди лише зрідка ходять автобуси. Словом, тепер образ знаменитої в 60—70–ті роки ланкової доведеться «ліпити» з фрагментів–спогадів її рідних та односельців.

Лицарі сучасної проби

Лицарі сучасної проби

Про братів Цюраків із карпатського села Пасічна як про військовий родинний феномен, можливо, невдовзі заговорить уся Вкраїна. Справді ж бо: у восьмому, дев’ятому та десятому класах Прикарпатському військово–спортивного ліцею навчаються рядовий Ростислав, молодший сержант Богдан та сержант Віталій Цюраки. Їхній старший брат Любомир, теж випускник ліцею, — нині курсант–третьокурсник Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Та це — ще не всі «воєнізовані» пасічнянські брати. «У нас удома підростають Святослав та Зиновій, — із стриманою, як і належить майбутньому­ офіцерові, усмішкою повідомляє бравий сержант Віталій Цюрак. — Вони теж мріють тут навчатися. В ліцеї дають значно вищий рівень знань, ніж у школі. Фізичну та військову підготовку — нічого й порівнювати. Коли з піснею маршируєш по плацу — аж дух захоплює».

— А ви розумієте, що військова служба по–дорослому — це не тільки романтика, а й серйозні випробування, пов’язані із загрозами для життя? — пробую ненав’язливо тестувати юних співрозмовників.

— Цілком розуміємо, — за всіх відповідає Богдан. — До цього нас уже тепер готують у ліцеї.

Брат–2

Брат–2

Ідемо з Мирославом середмістям Калуша. Пізній ранок. Ті, хто працює, — уже на роботі. Погода типово березнева, з дощиком, проте перехожих у центрі майже 70–тисячного міста не бракує. На превеликий подив, ніхто з моїм співрозмовником не вітається. Може, не впізнають його у непоказній в’язаній шапочці? А може, — дивуюся подумки — калушани не знають його в обличчя? Так і хотілося крикнути: «Люди добрі, та це ж — Мирослав Левицький, лідер «Братів блюзу»! Його ім’я у світі більш відоме, ніж прізвища всіх ваших мерів разом узятих, починаючи від часів заснування Калуша. А містові цьому — нівроку: перша письмова згадка датується 27 травня 1437–го».

Нафта за ціною Hennessy

Очищена нафта, за твердженням деяких народних цілителів, здатна позбавити від онкозахворювань навіть пацієнтів на пізніх стадіях страшної недуги. Схоже, цю дилетантську, не підкріплену ніякими практичними результатами версію як привід підзаробити на людському горі вдало підхопили комерсанти, для яких гроші справді не пахнуть. Принаймні в одній із господарських крамниць міста Калуш рекламують і продають польську нафту як панацею від раку. За 100 грамів цієї маслянистої мікстури треба викласти 45 гривень, що перевищує ціну деяких сортів знаменитого коньяку Hennessy.

Дуб, якого не зігнув КДБ

Дуб, якого не зігнув КДБ

Їм відміряли по максимуму — розстріл. Засліплена ненавистю до непокірних українців радянська Феміда спершу не залишила жодних шансів Дмитру Верхоляку та ще кільком його побратимам. Хоча в цей час організований національно–визвольний рух уже перестав бути загрозою Москві, а Микита Хрущов налаштовувався проголосити на ХХ з’їзді КПРС курс на боротьбу з наслідками «культу особи» Сталіна.

Тодi ж у камері смертників колишній сотник УПА на псевдо «Довбуш», готуючись постати перед Всевишнім, запитав Дмитра, чи не жаль йому так рано вмирати. Той спокійно відповів: «За Україну — не жаль. Жалкую лише, що мало ­встиг для неї зробити».