Найкоротший шлях до знайомства з містом, мабуть, пролягає через екскурс у минуле.

Про те, як виник і розвився впродовж трьох з половиною століть розташований за 30 кілометрів від початку Карпатських гір Івано–Франківськ, на наше прохання розповідає головний історик міста, кандидат історичних наук Богдан Гаврилів:

Тут народилися або тривалий час мешкали і працювали Лев Бачинський — віце–президент Національної Ради ЗУНР, літератори Іван Вагилевич та Антін Могильницький, етнограф–академік Володимир Гнатюк, український композитор і хоровий диригент, перший у Галичині професор музики Денис Січинський та десятки інших визначних українців. Історико–краєзнавче об’єднання «Моє місто» разом iз місцевим видавництвом  «Лілея–НВ» почало реалізовувати цікавий проект під назвою «Постаті мого міста». Видані ними листівки знайомитимуть іванофранківців та гостей з відомими особистостями, які прославили обласний центр Прикарпаття.

Серед сучасних іванофранківців — теж чимало особистостей, відомих не лише в Україні. Познайомимось із чотирма з них.

Івано–франківці люблять своє місто, бо воно справді того варте. Подобається воно й приїжджому люду, навіть тим, хто закоханий у київські каштани чи навіть в аристократичний Париж. Прогулюючись середмістям (воно збігається з сучасним адміністративно–діловим центром), і корінний прикарпатець, і далекий гість почуваються тут вільно та затишно. Бо на них не тисне залізобетонне громаддя мегаполісів і не пригнічує містечкова неповноцінність.

За три з половиною століття найвища персональна влада в Івано–Франківську зосереджувалася в руках бургомістрів, президентів міста, посадників, голів виконкомів, призначених вищою польською, австрійською, німецькою і радянською адміністраціями. Із середини дев’яностих років ХХ століття ним керували вже обрані самими мешканцями очільники Богдан Борович та Зеновій Шкутяк. Торік кермо міської влади іванофранківці вдруге довірили Віктору Анушкевичусу.

Популярний проект «Велокраїна», який упродовж двох років реалізували на Прикарпатті за фінансової підтримки Програми транскордонного співробітництва Євросоюзу, завершився під вдячні оплески любителів крутити педалі на крутих гірських віражах. Утім коли вичерпалися півмільйона євро зовнішньої грошової підтримки, то постало питання збереження мережі доступного та активного дозвілля в Карпатах у незимовий сезон. «Завдяки проекту в нашому районі вдалося розробити кілька цікавих маршрутів різної складності і, щоб їх не втратити, а ще й модернізувати, ми створили громадське об’єднання «ВелоКосів», — розповідає «УМ» один iз його засновників Ростислав Мартинюк. — За власні кошти ми закупили велокомп’ютери, зробили опис орієнтирів, які допоможуть гостям не заблукати на тому чи іншому маршруті, зібрали інформацію, візуальну зокрема, про визначні архітектурні, історичні та природні пам’ятки нашого краю».

Багаторазові спроби вдихнути життя у занедбану обсерваторію, зведену польськими інженерами в 1938 році на одній із найвищих точок Українських Карпат — вершині гори Піп Іван (2028 метрів над рівнем моря), впродовж останнього десятиліття не просувалися далі гучних заяв. І ось нарешті з’явився найбільш оптимістичний проект, розроблений фахівцями Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, на балансі якого тепер перебуває унікальний високогірний об’єкт, та їхніми польськими колегами з Варшавського університету.

Якщо Петра Легкого, чий життєвий шлях наближається до 80–річної відмітки, запитати, яким, на його думку, має бути справжній український патріот, він, не вагаючись, відповість: «Таким, як мій брат Григорій». Хоча кревні узи з окружним провідником ОУН Борисом (псевдо Григорія), за голову якого НКВС обіцяв велику грошову винагороду, для всієї родини Легких із приходом совітів обернулися жорстокими утисками. За цю спорідненість найстаршого в їхній багатодітній сім’ї брата Василя радянська Феміда позбавила волі на чверть століття.

Чи то зірки так «заплуталися», чи так провокативно диригує хтось із простих смертних, та прикарпатське місто Калуш останнім часом майже не сходить зі стрічок топ–новин. Найрейтинговіші — скандал довкола вже колишньої голов­ної лікарки Калуша Віталіни Радецької, котра назвала галичан «циганами немитими і нечесаними», та несподіване, як грім серед ясного неба, визнання полісу прикарпатських хіміків одним із найкомфортніших для проживання міст України. Тепер — сплеск політичних пристрастей довкола ініціативи керівництва ТОВ «Карпатнафтохім», підлеглого російської компанії «Лукойл», котре, взявшись за благоустрій вулиці Пушкіна в Калуші, забажало встановити там бюст (за іншою версією — пам’ятник) нащадку арапа Петра Великого. На офіційному сайті Калуської міської ради вже оприлюднено проект рішення «Про встановлення бюста поету Олександрові Пушкіну та меморіального каменя у сквері на вулиці Пушкіна в місті Калуш».

У конкуренції з електронними засобами зв’язку стара добра пошта потроху задкує на другий план. Утім, за результатами досліджень громадської думки, проведених минулого вересня компанією Research & Branding Group, цим традиційним каналом передачі інформації і тепер користується чверть усього населення України. У мешканців сіл, недосяжних для стільникового зв’язку та глобальних мереж, вона взагалі — поза конкуренцією. Там листоноші залишаються комунікаторами №1. Для багатьох пенсіонерів вони ще й — незамінні помічники, які і словом розрадять, і принесуть замовлені ліки чи буханець хліба. При цьому сільські працівники з «товстою сумкою на ремені» отримують за свою нелегку працю зазвичай половину чи навіть третину посадового окладу.

Про нинішній стан поштового зв’язку та перспективи його розвитку розмовляємо з директором Івано–Франківської обласної дирекції державного підприємства «Укрпошта» Михайлом Саковським.

Його дід Микола Медведчук, як і кожен наділений особливими здібностями гуцул, мабуть–таки, знав якісь магічні слова, що могли вплинути на долю онука. І він їх вимовив в особливий момент. Під час війни українські Карпати, крім вояків–чужинців, окупував ще й грізний тиф.

З Америкою його багато що пов’язувало, хоча навряд чи став би він стовідсотковим янкі, навіть якщо б там народився. Передумов для появи на світ у Сполучених Штатах було більш ніж достатньо. Та століття тому вагоме слово сказав його дід Василь, який не хотів за рахунок своїх нащадків примножувати північноамериканське суспільство. Він мріяв заробити на тамтешніх шахтах тугеньку пачку доларів, купити вдома чимале поле — вершина сподівань незаможних галицьких селян — і безбідно зажити у своєму рідному Черче. Це село розташоване за 5 кілометрів від древнього міста Рогатин. Проте дідові плани ледь не полетіли шкереберть. Не встиг він до пуття роззирнутися в чужій стороні, як молода дружина в 1908–му привела на світ первістка — доньку Євдокію. І на цьому, як з’ясувалося, не зупинилася. Невдовзі в неї знову почав округлюватися живіт. Тоді дід шпарко зібрав нехитрий подорожній скарб і зі своєю Параскою подався на історичну батьківщину. Отже, Катерина, мама Василя Задорецького, народилася вже в Україні. Йшов 1912–й рік.