З Америки — в сільраду

З Америкою його багато що пов’язувало, хоча навряд чи став би він стовідсотковим янкі, навіть якщо б там народився. Передумов для появи на світ у Сполучених Штатах було більш ніж достатньо. Та століття тому вагоме слово сказав його дід Василь, який не хотів за рахунок своїх нащадків примножувати північноамериканське суспільство. Він мріяв заробити на тамтешніх шахтах тугеньку пачку доларів, купити вдома чимале поле — вершина сподівань незаможних галицьких селян — і безбідно зажити у своєму рідному Черче. Це село розташоване за 5 кілометрів від древнього міста Рогатин. Проте дідові плани ледь не полетіли шкереберть. Не встиг він до пуття роззирнутися в чужій стороні, як молода дружина в 1908–му привела на світ первістка — доньку Євдокію. І на цьому, як з’ясувалося, не зупинилася. Невдовзі в неї знову почав округлюватися живіт. Тоді дід шпарко зібрав нехитрий подорожній скарб і зі своєю Параскою подався на історичну батьківщину. Отже, Катерина, мама Василя Задорецького, народилася вже в Україні. Йшов 1912–й рік.

Першопроходець дід Василь

— Мій дід виріс у бідній родині і з кількома односельцями «на пробу» ризикнув податися за океан, — розповідає його онук–тезка. — Та він ніколи й гадки не мав залишитися там назавжди, на відміну від багатьох західноукраїнців, котрі потрапили туди в часи першої трудової еміграції. Дід дуже некомфортно почувався поза межами свого села, хоча в цілому прожив у США майже чверть століття з невеликими перервами. Він був не тільки завзятим роботягою, а й щирим українським патріотом. Частину заробленої важкою шахтарською працею валюти пожертвував на будівництво в нашому селі «просвітянської» читальні. Остаточно повернувся в Черче в 1932–му, коли Північну Америку охопила затяжна економічна криза. Вдома в нього підростало троє доньок».

Холостяцьке життя Василя–старшого за кордоном, певна річ, було не з медом, але з «баксами», які мали магічну силу. За ці гроші вдома він облаштував велике обійстя з будівлями, вкритими дорогою американською бляхою, та розширив власне поле майже до тридцяти моргів (понад 15 гектарів). Заробити такі статки в Галичині, яка перебувала під владою Польщі, а тим паче — в Наддніпрянській Україні, котра тоді під сталінським батогом рвала колективізовані жили, годі було й мріяти. У змаганні з капіталізмом радянська система не тільки програла економічно та прирекла себе на загибель, а й зробила злиднями своїх громадян. Для ортодоксів, котрі продовжують лити сльози за соціалізмом Хрущова—Брежнєва, можна навести лише один, доступний для хлопського розуму, житейський приклад. Тітку Євдокію, старшу мамину сестру мого співрозмовника, дід Василь, позаяк вона, як ми пам’ятаємо, народжена американкою, в 1932–му відрядив у США з рекомендованим листом до знайомого єврея. Спершу вона підробляла на його підпільній гуральні. А коли схильного до кримінального ґешефту роботодавця надовго запроторили у в’язницю за порушення сухого закону, молода дівчина — без освіти і знання мови — взялася прибирати помешкання заможних американців. Цим некваліфікованим заняттям вона й завершила свою трудову біографію. Коли ж у грудні 1990–го майор Радянської армії у відставці Василь Задорецький на запрошення тітки приїхав у Нью–Йорк, то місіс Євдокія мала в престижному районі міста добротний двоповерховий особняк і 700 тисяч доларів на банківському рахунку. Відчуй різницю, як кажуть в Одесі. Не важко здогадатися, що б вона спромоглася заробити у колгоспі, якби навіть вибилася в передові ланкові з орденом Леніна на куфайці.

Кував добробут у відставці

Коли в Черче перед війною прийшла радянська влада, її караюча рука не церемонилася з «куркульськими» моргами дідового поля, заробленими — та хто на це звертав увагу — пролетарськими мозолями. Добре, що хоч «обуржуєного» емігранта не відправили до білих ведмедів на перевиховання. Мабуть, зважили на поважний вік — і на тому спасибі.

Онук Василь, названий на честь діда, теж був непосидючий і кмітливий. До дев’ятого класу, зізнається з усмішкою, перечитав усю шкільну бібліотеку, не минувши Маніфесту комуністичної партії та багатотомник Карла Маркса, що припадав пилюкою. Мріяв вступити до Львівської політехніки, та довелося приміряти офіцерські погони: під час строкової служби командир частини залізничних військ запропонував здібному молодшому сержанту єдину «путівку» до Ленінградського вищого військового училища військових сполучень. Віддавши 30 найкращих років життя радянському народові, зокрема й у щедро всіяній радіонуклідами Чорнобильській зоні, майор Василь Задорецький друге півстоліття свого життя розпочав із чистого аркуша у США.

— Пане Василю, — звертаюся до невисокого на зріст, з офіцерською виправкою чоловіка, — то що ж тоді змусило вас вирушити в країну, яка, за радянською воєнною доктриною, вважалася ворогом №1?

— Підзаробити хотів — військової пенсії мало на що вистачало. Дружина Марія тяжко занедужала, і всі наші заощадження пішли на її лікування. Двічі їздили в Грузію до знаменитої цілительки Джуни, яка опікувалася здоров’ям членів Політбюро ЦК КПРС. Дружина прожила довше, ніж їй відпустила офіційна медицина, проте побороти важку хворобу не вдалося. На той час у Черче, на дідівському подвір’ї, я вимурував стіни особняка і накрив їх дахом. Коштів на завершення будівництва не було, і я попросив тітку Євдокію, аби прислала виклик до Америки. Позичив під заставу недобудованої оселі 500 доларів і подався слідами діда.

— І як, швидко зміцнили там своє фінансове становище?

— Візу в посольстві дали на півроку, але весь цей час тітка Євдокія, як на прив’язі, тримала мене біля себе, виплачуючи щомісяця по 600 «баксів». Проживання і харчування — безкоштовно. Та потім у неї налагодилися зіпсовані стосунки з донькою і зятем. Отже, моя присутність стала обтяжливою. Отримавши волю, я працював на реконструкції будинків, легалізувався і як колишній військовий дослужився до посади начальника охорони солідного приватного підприємства. Якщо не переповідати всі мої заокеанські пригоди, то скажу лише, що за два десятиліття у США я встиг одружитися з американкою українського походження і відсвяткувати повноліття доньки Наталі, народженої від цього шлюбу. А ще я придбав у власність добротний особняк із виноградником у Рочестері, розташованому на заході штату Нью–Йорк. Між іншим, українська діаспора цього відомого у США міста нараховує понад 20 тисяч осіб, і перші переселенці сюди прибули саме з нашого Рогатинського району.

Американська «влада для людей» нам і не снилася

— І чого вам не сиділося у славному місті Рочестері, на зеленій галявині біля власного особняка?

— Мабуть, нагадали про себе дідові гени — потягнуло в Україну. Довів до пуття і вмеблював залишений 20 років тому особняк у Черче, а торік з–поміж п’яти претендентів мене обрали сільським головою, або, як колись казали, війтом. Перебуваючи в Америці, я ніколи не втрачав контактів зі своїм селом. Разом із земляками–заробітчанами фінансово допомагав ремонтувати в Черче Народний дім, фельдшерсько–акушерський пункт, споруджувати величний храм Василія Великого.

— А то правда, що свою нинішню платню сільського голови ви повністю віддаєте на потреби громади?

— Віддаю, бо для мене досить американської та армійської пенсій.

— Чи ви знайомі з американським досвідом самоврядування? Щось можна звідти запозичити?

— Я дуже добре його вивчив і зрозумів різницю з нашим. За понад два століття від часу ухвалення чинної конституції США там справді відпрацьовано систему, яку в Україні активно декларують перед виборами під гаслами «Влада для людей». Поясню: я на власному досвіді неодноразово переконувався, що там чиновник будь–якого рангу ніколи не відпустить клієнта, поки повністю не вирішить питання, з яким той до нього звернувся. Більше того, він усім своїм виглядом (хоча не знаю, щиро чи награно) продемонструє своє задоволення від того, що зумів тобі допомогти. Там кожен службовець дуже дорожить своїм робочим місцем, маючи на умі й перспективу високого рівня пенсійного забезпечення.

— Через рік після вступу на посаду не шкодуєте, що впряглися в цю лямку? Ви задоволені своєю роботою?

— Ні, і ще раз — ні. Хоча село наше впорядковується, розбудовується і живе не гірше за сусідів, та хочеться більшого. Не скажу, що переоцінив свої можливості. Мабуть, одна з причин полягає в тому, що за останні 20 років, коли я був за кордоном, в українському суспільстві відбулися такі серйозні трансформації, які не можна розгледіти здалеку. У мене ні на йоту немає сумнівів у тому, що чимало земель довкола нашого села розпайовані з грубими порушеннями законодавства. Я поставив собі завдання докопатися до істини і відновити справедливість. З’ясовується, що нитки від цих зловживань тягнуться не тільки до Рогатина та Івано–Франківська, а й до Києва. Мої видимі й невидимі опоненти вже ввімкнули механізм, дуже схожий на жорна. Я не здаюся, проте віра в успіх уже не така тверда, як рік тому.

Інша проблема — незгуртованість самих селян, яких різними способами «порозтягували» по ворогуючих таборах. Активна частина моїх земляків виїхала за кордон у пошуках заробітків, а чимало тих, хто залишився, починає деградувати. Такої масової пиятики в галицьких селах не було ніколи. Це дуже тривожний дзвінок для нації.