22 листопада 2008 року історія запише у свою книгу. Цього дня вперше на представницькому Міжнародному форумі «Народ мій завжди буде!» президенти посткомуністичних України, Грузії, Литви, Латвії і Польщі перед пам’яттю загиблих у час Голодомору заявили, що мають об’єднати зусилля для протистояння «метастазам червоного тоталітаризму». Їх уважно слухали делегації 44 держав, а також Європарламенту, ЮНЕСКО і Парламентської Асамблеї Ради Європи. Окрім цього, солідарність з українським народом підтвердили президенти Ірландії, США (і Джордж Буш, і Барак Обама), Фінляндії, Чеської Республіки, Швейцарії, Лівану, Парагваю, урядовці Іспанії, Великобританії, Австрії, Аргентинської Республіки. За невинно убієнних і за весь український народ молилися в ці дні Вселенський патріарх Варфоломій І і Папа Римський Бенедикт ХVІ.

Не секрет, у Донецькій області ще й досі до ініціатив щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору ставлення досить неоднозначне. Зокрема, тут не перевелися охочі — здебільшого з так званих «русскоязычных» аборигенів краю, які відверто заперечують факт геноциду і кваліфікують одну з найбільш трагічних сторінок вітчизняної історії як такий собі нещасний випадок... Та відрадно, що з кожним роком таких «горе–істориків» стає менше й менше. Наприклад, ще пару років тому один із тутешніх телеканалів міг запросто дозволити собі «крутити» 22 листопада розважальні передачі та фільм «Веселі хлоп’ята», що розпочинався якраз оголошеною по Україні хвилиною мовчання. Нині такої дикості та печерної «опозиції» вже катма, а окремі цинічні заяви чи ініціативи «русскоязычных» не знаходять підтримки серед донеччан.

На перехресті Лідерсовського бульвару і вулиці Базарної в суботу відбулася скорботна церемонія, присвячена відкриттю пам’ятного знака «Жертвам Голодомору 1932—1933 років» роботи скульптора Іларіона Стадника. Відбулася також панахида на Соборній площі, під час якої зачитано імена багатьох загиблих земляків, установлені при підготовці регіональної Книги пам’яті. Зараз мартиролог жертв Голодомору в Одеській області включає 37 тисяч 960 осіб.

Цей трагічний меморіал під сірим невпинним дощем виглядає ще більш моторошно. Босоноге дівчатко на пагорбі притискає до грудей кілька колосків. Воно стоїть на краю широкої смуги незасіяної ріллі, що спускається з пагорба, — ріллі з чорних каменів та чорних хрестів, які обрисом своїм утворюють один величезний хрест. На пагорбі навпроти — Божа Мати. І на тлі цього великого чорного хреста навіть вона, заступниця, виглядає маленькою і безпорадною. Що вже говорити про дівчинку, яку від смерті відділяють тільки оті колоски у руках.

Режисер–документаліст Сергій Буковський, який зняв фільм про Голокост, за тему Голодомору взявся не з міркувань, що коли робиш фільм про вічне і робиш це професійно, то автоматично приречений на успіх. Вінки слави і щирі подяки від сильних світу сього його не цікавлять. Документальний фільм «Живі» робив для того, щоб і в Україні, і в Європі люди зрозуміли, що померлі в 1932—33–х роках залишились із нами, а ті, які дивом вижили і залишилися людьми, — це біографія всієї України. Творець фільмів «Завтра свято», «Війна. Український рахунок», «Назви своє ім’я по буквах», продюсером якого був Стівен Спілберг, радить вдивитися в обличчя бабусь і дідусів, які пережили пекло 33–го, поки не пізно. І задуматися про те, щоб ніколи не дати зробити з собою щось подібне.

Днями в залі засідань Луганської облдержадміністрації презентували фільм «Жива пам’ять», створений дослідниками Голодомору на Луганщині. «Губернатор» Олександр Антипов відкривав презентацію доволі стандартними (таки вже встигли стати стандартними навіть слова про найбільшу трагедію народу) фразами. А по завершенні перегляду раптом зовсім не по–написаному зізнався: «У мене [від побаченого] тиск підскочив...»

У середу на межі Хмельницької і Тернопільської областей відкрили пам’ятник жертвам Голодому 1932—1933 років. Композиція постала біля пожвавленої автотраси на правому березі Збруча, що в ті часи роз’єднував Україну. Чотириметрова скульптура з бетону має вигляд прикордонного стовпа, пронизаного колючим дротом. До нього прихилений сніп пшениці, переповитий рушником. Напис: «Мільйони їх, мов колосків на ниві, було й нема, було й нема...»

Правда, не зважаючи ні на що, завжди в якийсь час стає явною. Світ дуже довго мовчав про геноцид у центрі Європи, а тепер заговорив. Відкрилися архіви, свідки злочину перестали боятися розповідати про 33–й, видано тисячі книжок про Голодомор, створено десятки документальних фільмів. Утім джерело дезінформації залишається тим же, що й 75 років тому — за білокам’яним муром, червонозоряними вежами. І це незаперечний доказ того, що правда пече злочинця.

Початок 1980–х років. Пшеничні поля за містечком Узин на Київщині. Ми з братом Мишком — на велосипедах. Баба Юля кличе допомагати — збирати в лантухи колосся, що лишилося між стерні після комбайнів. Колосків — безліч. Наповнені ними мішки — вочевидь не для дрібного «Орльонка», вони підйомні хіба що для «України». Аж ось завжди весела, баба Юля плаче безгучними слізьми. Чого, бабо?

Архіпелаг з невимовно красивою природою і зі старовинним монастирем перетворили на одну з найпотужніших у світі «фабрик смерті» лише за кілька років. Усі концтабори згодом перейняли в «Соловецького табору особливого призначення» тактику використання рабської праці ув’язнених і знищення їх після виснаження. У 1930–ті роки слово «Соловки» стало страшним символом насильства і смерті. Під репресії потрапили «куркулі», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти», тобто інтелігенція... Ці казкові острови в Білому морі стали своєрідним символом «дружби» народів, накритих комуністичним саркофагом, — росіян, карелів, вепсів, українців, поляків, євреїв, фінів. 70 років тому, в розпал «великого терору», соловецьких в’язнів стали планомірно вистрілювати. У величезних ямах закопували по кілька сотень мертвих тіл. Сьогодні над цими братськими могилами встановлені хрести й пам’ятні знаки.