Педагог із найширшими інтересами, харизматичний лідер, яскрава постать в українській педагогіці, плідний учений, наділений Божим талантом любити людей і продукувати ідеї вчений, невтомна у своєму творчому пошуку, прекрасна й найдобріша людина — це все про неї, Неллю Григорівну Ничкало. Божою милістю цими днями вона відзначає свій 75-річний ювілей.

Народний артист України, один із провідних вітчизняних балетмейстерів Іван Курилюк, потираючи чоло, втомленим голосом пропонує: «А може, перенесемо зустріч на завтрашній ранок? У голові гуде, як у вулику, — репетируємо міфо-оперу «Оле» про Олексу Довбуша та його соратників-опришків.

Його чекали жвавим гуртом. Надували кульки, принесли домашній торт і жовто-блакитний букет... Десятирічна вихованка табору «Коловрат» Мирослава розгорнула плакат «Вітаємо героя з приїздом!». Зустрічали Олександра Бойка. Цього року, на відміну від багатьох попередніх, замість організовувати й очолювати патріотичний табір для дітей, він брав участь в іншій патріотичній акції. Доброволець Нацгвардії воював на сході країни. І тепер повертався з госпіталю, де проходив реабілітацію після поранення.

Вишиті рушники, сорочки та картини, створені з любов’ю попередніми поколіннями українок, справедливо називають полотняним літописом України. Ми пишаємося таким надбанням, захоплюємося увічненим орнаментом та символікою, називаємо їх оберегами, вишитими на щастя та долю. Від них віє позитивною енергетикою. Та не менш талановитими за своїх бабусь і мам є й молоді наші українки.

Наперед знаю, що цей матеріал виходитиме за рамки теми здоров’я у традиційному розумінні цього слова. Однак по-іншому розповідь про містичне і фактично миттєве зцілення людини, яка до того багато років безуспішно лікувалася від важкої хвороби, буде неповною. До того ж самі ці рамки в дійсності є дуже умовними.

65-річна Ольга Степанько живе у місті Сміла і передплачує «Україну молоду» ще з першого її випуску. Зателефонувавши до нашого черкаського корпункту, жінка каже, що звернутися до редакції вирішила вперше, аби поділитися з нашими читачами своєю життєвою історією.

Хоч із Полтавщиною 53-річну Марину Гримич, у творчому доробку якої вiсiм книг, пов’язує не тільки це. Саме на благодатній полтавській землі розпочалося її професійне життя як етнографа й фольклориста: вона об’їздила її у складі фольклорно-етнографічних експедицій.

Віра Борушевська — відома людина у Шевченковому краю, оскільки двадцять років поспіль очолює на Черкащині обласне братство вояків ОУН-УПА, є активною і небайдужою до всього, що нині відбувається у рідній державі. Ще в юні літа вона боролася за волю України на рідній Львівщині, була зв’язковою в Організації українських націоналістів, куди вступила чотирнадцятирічною.

Пригадую, ми розмовляли з Миколою Михайловичем у його полтавській квартирі, яку він називав «наша квартира», рік потому, як не стало його славетної дружини — української спiвачки Раїси Кириченко. Із радіоефіру залунала пісня — то був голос, який не сплутаєш із жодним іншим. «Книгу її так і не прочитав, — зізнався Микола Михайлович.

Лучанину Володимиру Поліху вже за вісімдесят, а його пам’ять чіпко зберігає у своїх файлах важливі деталі, картини, які закарбувалися назавжди у дитячу підсвідомість. Він один із сотень тисяч українських переселенців, яких «добровільно» депортували з етнічних земель Холмщини у 1945-му ще до початку сумнозвісної операції «Вісла».