Невістка — не чужа кістка

30.07.2014
Невістка — не чужа кістка

Цю лебедину родину пані Ольга вважає талісманом своєї сім’ї. (автора)

65-річна Ольга Степанько живе у місті Сміла і передплачує «Україну молоду» ще з першого її випуску. Зателефонувавши до нашого черкаського корпункту, жінка каже, що звернутися до редакції вирішила вперше, аби поділитися з нашими читачами своєю життєвою історією. Просто, щиро зізнається, «хочу, аби мої помилки не повторили інші матері, які вже стали свекрухами або ж незабаром опиняться у цьому статусі, бо мир та спокій у родині вартий того».

«Діти повинні знати про свою Батьківщину з малих літ і любити її»

Від Черкас до Сміли, яку в XIX столітті прославив граф Бобринський, збудувавши тут цукровий завод, залізничну станцію, жіночу та чоловічу гімназії, що служать людям дотепер, — усього 25 кілометрів. Тож шлях долається швидко.

Пані Ольга з родиною мешкає у приватному мікрорайоні. Їхній будинок на вулиці знаходжу за орієнтиром, про який жінка повідомила по телефону — за синьо-жовтим прапором на подвір’ї та невеликим ставком iз лебедями неподалік.

Біля хвіртки мене зустріли пані Ольга та двоє її онуків — семирічний Сергійко і на два роки молодша Настя.

Окрім просторого будинку, на їхній садибі є ще, як каже господиня, літня кухня, яку вони з чоловіком збудували, коли побралися, і де жили, поки зводили основний будинок. Але, як на мене, цей будинок хоч і менший за розміром, та такий же затишний, де є дві кімнати, кухня, ванна, туалет, відкрита тераса, на якій ми й розмовляємо, під шум листя старого розлогого горіха.

На стіні поруч iз великим календарем висить дитячий малюнок, на якому — невелика хата з відчиненими червоного кольору віконицями, а біля них жінка з ромашками в руках.

«Це Настуня подарувала мені свій малюнок на день народження», — щасливо усміхається Ольга Олександрівна.

Взагалі, пояснює вона, у них iз чоловіком Іваном Петровичем — два сини. Старший Олександр, якому нині 35 років і в якого двоє дітей, та молодший від нього на шість років Денис. Вона не приховує гордості від того, що сини виросли хорошими людьми. Бо переконана, що для батьків це є важливішим за те, яку оцінку дитина приносить зі школи, чи яку професію обере у майбутньому. Каже, обидва сини закінчили університети, мають непогану роботу — Сашко працює на залізниці, а Денис, який ще не одружений, — стоматологом.

Коли мова заходить про онуків, Ольга Олександрівна з гордістю хвалиться тим, як гарно виходить у Настусі малювати, та розповідає про шкільні успіхи Сергійка, який захоплюється музикою. Каже, дідусь Іван Петрович, який сам добре грає на акордеоні, навчає цьому й малого онука.

«У нас у родині усі люблять музику. На свята чоловік бере акордеон, а ми затягуємо українську народну», — пані Ольга показує на інструмент, який стоїть тут же, на терасі. Каже, грати на акордеоні вміють і обидва сини.

Вона хвалиться, як в останні вихідні їздили з онуками до Холодного Яру — побували біля тисячолітнього дуба Максима Залізняка та зайшли до Мотронинського монастиря. Каже, що об’їздили з онуками всю Черкащину — були в уманській «Софіївці», у Чигирині та Суботові на батьківщині Богдана Хмельницького, в Каневі на Тарасовій горі, у Моринцях та Шевченковому, а тепер запланували поїхати до Корсунь -Шевченківського.

«Діти повинні знати про свою батьківщину з малих літ і любити її. Перед виборами Президента наша Настя знаєте, що видала сусідам — каже: йду голосувати за нашу рідну Україну!», — гордиться онукою пані Ольга. І додає, ми ж, мовляв, на заслуженому відпочинку, тож часу вільного вистачає. А на кого його витрачати, як не на рідних онуків. У турботах про малечу, ділиться думками, відчуваєш себе набагато молодшим.

«Видко, росла вона, обділена материнською увагою та ласкою»

Але, зізнається пані Ольга, таке порозуміння у родині було не завжди. Бо коли син одружився, то вона з невісткою не знайшла спільної мови і сім’я сина практично перестала спілкуватися з батьками. Так продовжувалося цілий рік, який став для усіх справжнім випробуванням.

Пані Ольга з гіркотою в голосі зізнається, що від самого початку у стосунках iз невісткою все пішло не так і від цього їй дотепер гірко на душі.

Саша та майбутня невістка Олена познайомилися, коли навчалися у Черкаському національному університеті. Почали зустрічатися, коли він писав диплом, а вона була другокурсницею. Якось зимою, пригадує, син уперше привіз Олену до них додому. Дівчина їй видалася трохи замкнутою та неговіркою.

«Коли Саша повідомив нам, що вони з Оленою люблять одне одного і будуть жити в його кімнаті, в душі ми були проти таких стосунків. Але думки ті залишили при собі й не заперечували», — каже Ольга Олександрівна.

За її словами, молоді жили дружно, але пані Ольга ніяк не могла звикнути до мовчазної невістки. Все дивувалася, чому та воліє бути на самоті. Син пояснював це тим, що в Олени такий характер. Мовляв, їй не потрібне товариство, вона така — яка є, їй так комфортно. А мене, каже жінка, це дивувало, здавалося, що у квартирі поселилася квартирантка.

«Це вже згодом я зрозуміла, що не доклала жодних зусиль, аби знайти до душі Оленки стежку», — зітхає пані Ольга. Адже росла дівчина у багатодітній родині, і її вихованням, через пиятику матері, займалася тітка. Видко, була Оленка обділена материнською увагою та ласкою.

«Не подумайте, що ми з невісткою конфліктували або сперечалися. Просто із самого початку не було теплоти у стосунках», — веде далі Ольга Олександівна. Але у такому перебігу подій у родині звинувачує в першу чергу себе. Бо старша, пояснює, тож повинна була бути мудрішою. Але, говорить відверто, відсторонилася, бо думала, а раптом Олена не стане невісткою. Нерідко ж буває тепер, коли молоді живуть разом, а потім розбігаються навіки, пояснює свою поведінку пані Ольга.

Хоча, це вона зрозуміла значно пізніше, саме така байдужість повернулася проти неї самої — Оленка почала її цуратися. Вона вирішила, що чоловікові батьки невзлюбили її. І згодом таки умовила його, аби перебратися жити на зйомну квартиру. І це стало початком усіх негараздів у їхній дружній родині. Адже Олександр став рідко заїжджати до батьків. До себе ж на квартиру вони з Оленою запросили їх лише один раз, відразу коли туди перебралися.

Правда, пригадує пані Ольга, коли син оголосив їм, що вони з Оленою вирішили одружитися, то вони з чоловіком слова поганого йому не сказали, згодилися, сподіваючись, що після весілля стосунки батьків та дітей поліпшаться. Але нічого не змінилося — старші Степаньки жили у будинку з молодшим сином Денисом, а Олександр з Оленою на зйомній квартирі в іншій частині міста і практично не спілкувалися. Сашко приїздив тільки на день народження батьків та брата, аби привітати. І на всі запитання, як їхні справи, відповідав загальними фразами, що все добре. Ніяких подробиць.

«Ми вирішили, що ви повинні побачити онука!»

«Нас таке ставлення сина дуже ображало. Чоловік тримав ті почуття в собі, а я не раз плакала, звинувачувала в усьому невістку, що це вона налаштувала проти нас сина», — пригадує пережите Ольга Олександрівна. Хоча, розмірковує, у сімейному конфлікті були винні обидві сторони. Ми — що не прийняли невістку за свою, Оленка — що не захотіла влитися у родину і закрилася у собі.

«Але є Бог на світі, Він почув мої молитви, і одного вечора Саша подзвонив на мій мобільний і повідомив: «У нас з Оленкою народився син!» — пригадує ту хвилину пані Ольга. Вона тоді дуже зраділа, привітала молодих і запитала, що купити — ліжечко, повзунки, памперси, поцікавилася, коли можна буде побачити онука? Але син відповів, що для новонародженого все придбано.

Онука батькам молоді показали. Пані Ольга пригадує, того дня вона поралася на грядці, коли біля воріт зупинилося авто.

«Саша приїхав!» — гукнула вона чоловікові, який стояв біля криниці. Вони удвох пішли до хвіртки і побачили сина з невісткою. Олександр тримав на руках новонародженого сина і сказав: «Ми вирішили, що ви повинні побачити онука!».

Ольга Олександрівна зізнається, що розплакалася тоді від щастя, обняла сина та невістку, взяла на руки онука. Бо давно мріяла про мир у родині і не раз через такі непорозуміння витирала сльози, перебираючи у пам’яті моменти їхнього життя під одним дахом та шукаючи відповіді на запитання: чому так сталося?

Уже у будинку син зізнався їм, що тільки з народженням власної дитини зрозумів, що таке батьківські почуття. Тому, порадившись з Оленою, вони й вирішилися виправити помилки.

«Я тоді теж сказала молодим, що була до них несправедлива. І попросила пробачення, а Оленка теж зізналася, що відчуває свою вину в тому, що так склалося», — говорить пані Ольга. І підсумовує: так наш онук Сергійко нас помирив.

Незабаром після тієї щасливої зустрічі старші Степаньки запросили сина та невістку переїжджати до них, запропонувавши молодим оселитися в літній кухні. Саша та Олена погодилися.

Вiдтодi їхня родина живе дружно. Пані Ольга каже, що непорозуміння, які були у сім’ї, навчили всіх, як потрібно уживатися під одним дахом старшому та молодшому поколінням. І тепер кожен старається не повторювати тих помилок. Бо мир та спокій у сім’ї того справді варті.

Жінка розповідає, що нині молоді з ранку поспішають на роботу, а онуками займаються вони з чоловіком. Іван Петрович більше з Сергійком часу проводить. Він водить його до школи, а влітку стають затятими рибалками. Добре, що ставок поруч і далеко не треба йти. Тож iз вудочками можуть там сидіти від світанку.

«А ми з Настею на кухні господині. Я вже навчаю її готувати. Вона хоч і маленька, але це їй до вподоби», — говорить Ольга Олександрівна. За ці роки, зазначає, що ми живемо в одному дворі, Оленка стала мені донькою. Тому кожній жінці, котра має стати свекрухою, моя порада — знаходьте спільну мову з невісткою, аби мати в родині злагоду. Тепер вона переконана, що «невістка — зовсім не чужа кістка».

Уже на прощання на мою пропозицію сфотографуватися вона відмовляється і просить змінити прізвище родини. Мовляв, місто невелике, знайомих багато, але про такі їхні родинні негаразди ніхто не відає. Наголошує, розповіла свою історію лише для того, аби інші матері не припускалися таких помилок у стосунках iз дітьми.

А на виході з подвір’я пані Ольга показує рукою на ставок навпроти, куди тільки — но припливли білі лебеді й пропонує зафіксувати «оту красоту», що я і зробила.

«Ці лебеді у нас поселилися кілька років тому і я їх вважаю нашим родинним талісманом», — щасливо усміхається пані Ольга. Вже на повороті з вулиці, де живуть Степоньки, озираюся і бачу, що Ольга Олександрівна ще й досі стоїть біля двору. І вона не сама, поруч iз нею — Настя та Сергійко.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>