Пам’ять роду

24.06.2014
Пам’ять роду

Володимир Поліх.

Лучанину Володимиру Поліху вже за вісімдесят, а його пам’ять чіпко зберігає у своїх файлах важливі деталі, картини, які закарбувалися назавжди у дитячу підсвідомість. Він один із сотень тисяч українських переселенців, яких «добровільно» депортували з етнічних земель Холмщини у 1945-му ще до початку сумнозвісної операції «Вісла». На Волині таких і досі називають забужанами. Володимир Данилович — активіст культурно-просвітницького товариства «Холмщина», відома в області людина, яка, попри вік, займає активну громадянську позицію і щиро вболіває за долю України та її народу. На його життєвому шляху зустрічалися люди різні. Він знає, яким благородним може бути ворог і яким підлим свій брат, українець. Тому-то історія в його сприйнятті має багато відтінків, а не складається лише в чорно-білий пазл.
Він не був на Батьківщині майже п’ятдесят літ. Коли вперше, вже після здобуття Україною незалежності, потрапив на той такий близький і далекий берег Бугу, де пройшли роки воєнного дитинства, кинувся шукати у рідному селі батьківську хату. І не знайшов. На хуторі нічого не зосталося їхнього. Лише стара студня у траві загубилася. Тамтешня полька вказала на неї. Він торкався холодних кругів, вдивлявся у довколишню широчінь полів, які колись були їхніми, і перед очима проносилися одна за одною картини минулого...

«Вояки вермахту вешталися селом і продавали совєтські зимові шапки»

— Уже й криниці немає... Землю ту викупив пан з-під Гданська. Він там не живе, тільки господарює. Хату нашу в жнива тросом відтягнули й розвалили. Згодом і криницю знищили, — з сумом у голосі оповідає сивий чоловік із густим, як у парубка, чубом.

Володимир Данилович ходив рідними і водночас чужими вулицями й нічого не впізнавав. Місцеві підказували, де та школа, в якій він навчався, де була німецька прикордонна застава, в якій рятувалися українські родини від люті поляків, коли на Грубешівщині почалося масове знищення українських сіл. Його рідне Сліпче, українське село над самісіньким Бугом, давно вже не українське. Тут живуть поляки, привезені сюди на поселення так само, як і українці Холмщини, яких погнали на «добровільне» життя у Радянський Союз. А колись там жили самі українці, лише одна польська родина мешкала.

Спомини про 22 червня 1941 року не стерлися з пам’яті тоді десятирічного хлопця. Хата Поліхів під солом’яною стріхою і з глиняними стінами була всього за кілометр від Бугу. Німці алярмово вкопували гармати у садку Поліхів, маскували їх гілляччям, метушилися селом на своїх мотоциклах із колясками. Вони пильно вдивлялися у біноклі на протилежний берег — на прикордонні радянські застави. До початку війни залишалися лічені години.

— Страшна пилюка піднімалася на дорогах у ті останні мирні дні. Біля моєї мами якось спинився німець і сказав кілька слів польською та німецькою мовами: «Matka, krig! Stalin kaput!» Тобто повідомив, що почнеться війна. Потім німці сказали татові, який був солтисом, щоб ховався з дітьми і дружиною до земляного льоху. Моїй меншій сестричці Марії не було ще й чотирьох рочків. Перелякана мама запхала нас туди разом iз подушками і периною. 22 червня 1941 року посеред ночі, о 3-й годині за польським часом, пролунали гучні вибухи. Я виліз із льоху й побачив, як дугою летять і світяться в небі снаряди у бік Устилуга та Володимира-Волинського. Я злякався й заплакав. Але всі ми дивувалися, що ні з нашого села, ні з радянських застав не було пострілів. Дуже боялися, що наше село потрапить в епіцентр вибухів і згорить. Та Господь його зберіг. Удень німці пішли вперед і війна зникла десь там, за Бугом.

Дивна обставина, що з боку радянських застав не було пострілів у відповідь, пояснюється тим, що німці захопили радянських прикордонників зненацька. У 80-х роках один iз тамтешніх офіцерів розповідав, що німці увійшли в Устилуг непомітно, коли в офіцерському клубі були у розпалі танці. Серед танцюючих був нібито навіть генерал. Німці дали йому пістолет зі словами: «Це єдине, що ми можемо для вас зробити». І той генерал пустив собі кулю у скроню. Хоча цей факт, зрозуміло, ніде не задокументовано і він залишився неофіційною версією початку війни на цій ділянці радянсько-німецького кордону.

— У наступні дні вояки вермахту вешталися селом і продавали совєтські зимові шапки темно-синьо-зеленого кольору. Наші люди вмить їх розкупили, бо такі вушанки на дорозі не валяються. Виявляється, німці захопили їх на радянських прикордонних заставах за Бугом і робили на них свій вермахтівський бізнес. Незабаром у селі з’явилися дезертири-перебіжчики з Червоної армії, які здавалися у полон. Це були переважно казахи, таджики. Німці брали їх на патрулювання кордону, який проліг тепер між Німеччиною і так званим гебітскомісаріатом Україна. Як правило, патруль складався з двох німців, одного казаха чи таджика. Вони також були у німецькій формі та зі зброєю. Влітку 1942-го я йшов сільською вулицею назустріч цьому патрулю. Німець крикнув на мене: «Halt! Curik!», що означало: «Стій! Назад!» Я підійшов до нього, а він зловив мене за вухо, кілька разів товк донизу з вигуком: «Хайль Гітлер!» Потім скомандував іти на кільканадцять метрів уперед і назад. Відпустив тільки тоді, коли я привітався тричі: «Хайль Гітлер!» Так учив величати їхнього фюрера.

Переповнені човни переверталися — і люди йшли на дно...

Та не знав Володя Поліх, що саме ворожий солдат врятує йому життя, коли вже ніхто не зможе допомогти. Хлопець улітку 1944-го тяжко захворів на дизентерію, його безуспішно лікували у польському шпиталі й виписали звідти такого хворого й виснаженого, що батьки жахнулися. Привезли додому помирати. Володя був таким худим, наче вийшов iз концтабору. На все стегно була рана від уколів, яка вже перетворилася на пролежень. Мати плакала, батько ходив як ніч, бо як дивитися, коли твій єдиний син помирає і нічим не можеш зарадити? Фронт наближався до них, чути було канонаду з-за Бугу. І тоді хтось сказав матері, що німці неподалік iще стоять, не відступили, і там є фельдшер. Спорядила жінка клунок iз яйцями, маслом, полуницями й пішла просити. Поки вона повернулася додому, фельдшер німецький приїхав на хутір своїм ровером і вже лікував її сина. Дав мазь змазувати ногу і якихось пігулок. Володька невдовзі пішов на поправку, видужав. Батьки плакали від щастя, а мати просила молитися Богу за здоров’я того німця, щоб він живим залишився і не загинув на війні.

У німців рятувалися і мешканці деяких українських сіл, коли на Грубешівщині почали палати тамтешні села, розташовані у прикордонні. Ночами здалеку було видно заграви, що освітлювали нічне небо, коли польські загони палили українців.

— Багато людей, наляканих, напіводягнених, змучених, утікали від страшного лиха до Бугу, намагаючись перебратися рікою за кордон. Переповнені човни переверталися посеред річки, і багато втікачів, хто не вмів плавати, йшли на дно. У ці страшні, осяяні пожежами ночі українці, які жили поблизу німецької прикордонної варти, тікали до німців, щоб врятуватися від тих нападів. Ночували у місцевій школі, котра була оточена високим насипом, по периметру якого були встановлені кулемети. Мої батьки, попоравши худобу, забирали нас, дітей, ішли на ніч до школи. Коли вогонь наближався до околиць нашого села, німці давали сигнал червоною ракетою, щоб поляки не йшли далі палити наші села. Їм було вигідно, щоб українці з поляками чубилися й не воювали проти них, а воювали між собою, щоб не було партизанщини.

«А поляки собі б’ють вікна, щоб швидше вже виїжджав»

Після того як улітку 1944 р. фронт перетнув Буг, у життя українців прикордонних сіл Люблінщини прийшла нова біда. Саме тоді між урядами УРСР та Польщі було підписано «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». Почалося перше виселення українців iз їхньої батьківської землі, яке передувало акції «Вісла» та мало бути винятково добровільним. Протягом жовтня 1944 р. — серпня 1946 р. до України було переселено 482 тисячі осіб. Серед них і родину Поліхів.

— У лютому — березні 1945-го поляки змусили тата вивозити сім’ї з села Теребінь до станції Замость. Там холмщаки з маленькими дітками у сильні морози змушені були на вулиці чекати товарні вагони, якими везли їх в Україну. На обози часто нападали польські бандити, грабували майно. Тато теж готувався до переїзду на радянську територію і почав вивозити потроху майно фурою у Володимир-Волинський район. Там у селі Острівок він знайшов господаря Михайла Марчака, який погодився прийняти нас. Більшість українців відправляли у східні та південні області України, а тато якось добився, щоб в евакуаційному листі написали адресою переселення Тернопільську область. Якось тато після чергової поїздки в Острівок повертався ввечері додому і вже неподалік нашого хутора на нього напав поляк із пістолетом та забрав коней. Дякувати, не застрелив. Господарку всю ще не перевезли, а їхати вже нічим. А тут щовечора приходять додому й питають: чого їдеш в Україну, чи тобі тут погано? Хто ті нічні візитери — піди розберися, що і як їм відповідати. Мама помітила, як в одного з них з-під коміра виглядали зелені петлиці. Це радянські прикордонники у такий спосіб перевіряли місцеве населення на лояльність до радянської влади. А поляки собі б’ють вікна, щоб швидше вже виїжджав. Тато змушений був звернутися до радянської комендатури по допомогу. Йому дали американський «студебекер» з водієм. Не знаю, як добиралися на нове місце проживання моя мама з сестричкою, а мене посадили в кабіну, у кузов повантажили нашу свиню, яка ось-ось мала опороситися. Тато їхав разом iз нею. Як це виглядало — то комедія крізь сльози, — сміючись, згадує Володимир Данилович. — Солдат-водій гнав сільською розбитою дорогою той «студебекер» так, ніби його хтось наздогнав. Свиня кричала з переляку, тато тримав її як міг, щоб не вбилася. Коли він виліз iз того кузова, у нього тільки зуби блищали, таким чорним був від пилюки. Так ми покинули рідну землю й поселилися на Волині. Чотири з половиною роки жили у стодолі того селянина з Острівка. Місцеві не дуже раді були нашому сусідству. Хтось заздрив, бо ми мали ще трохи багатства, а у них уже війна все знищила. Тато перевіз iз-за Бугу велику пасіку, так хлопці місцеві поставили велику балію з водою, повиймали рамки з вуликів — і у воду. Бджіл потопили, а рамки забрали. Ми ділилися з тамтешнім людом зерном, крупами, поки мали чим ділитися. А потім і в нас не було вже що їсти. Коли почав ходити на навчання до технікуму у Володимир-Волинський, отримував на картку буханку хліба. Поки біля дошки відповідаю, мою буханку під партою розтягнуть по шматку сусіди — і немає. Та якось вижили...

Коли дивиться сьогоднішні новини по телевізору, душа болить у Володимира Даниловича за те, що зробили з Україною. Біженці зі сходу, війна, розруха. Найбільше шкода дітей. Бо він сам — дитина війни. І дивується: чому наша нація така зрусифікована? Українці за Бугом жили під польською владою, але розмовляли українською мовою, у багатьох селах були українські школи, у церквах службу Божу правили українською мовою, поки не почали нищити у 1937—1938 рр. українські храми на Холмщині. Бо знала влада, що слово Боже рідною мовою — це та пуповина, яка тримає народ як одне ціле. І сам відповів на всі запитання...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>