Цьогорiчний День журналіста редакція «України молодої» святкувала у справді райському куточку, а саме — в заміському ресторані «Край-рай». Місцина й справді дуже мальовнича — віковічні дуби, рукотворні водограї, маленький зоопарк, і все це — недалечко від великого мегаполісу з його гамірним, загазованим, засмиканим життям. Та, крім довколишніх красот, потішила й кухня ресторану. «УМники» залюбки наминали смачнючий плов, гарячі ароматні хачапурі, шашлики та ще багато інших смаколиків. Наприклад, до м'ясних закусок подавали, крім усiляких-різних маринованих, квашених та свіжих овочів, пряні черешні — дуже вишукано і смачно. Звісно, я не могла втриматися, щоб не розпитати місцевих кулінарів про їхні секрети. Ось що розповів мені провідний кухар ресторану «Край-рай» Михайло Гопта (який, до речі, працював шеф-кухарем у ресторані «Чумацький шлях»).

Усі знають цю приказку з нальотом вульгарності й моветону, бо тільки погано виховані люди вважають, що саме так і потрібно чинити за столом у гарному товаристві. Світські ж люди знають, що і птицю, і рибу їдять з допомогою ножа і виделки (причому ножем частіше просто допомагають накладати на виделку їжу), а справжня леді ніколи не дозволить навіть близькій людині, перепрошую, лапати себе руками, особливо на людях.

Кажуть, є люди, від погляду яких прокисає молоко. Цікаво, чи кисне борщ у сердитих газдинь? Власне, про що це я? Зараз поясню. На мою пропозицію надсилати листи з рекомендаціями, зауваженнями, побажаннями надійшло не так багато листів, як мені б хотілося (чи то літо прийшло, а з ним — дачно-городні клопоти, чи пора випускних-вступних екзаменів, менше з тим). Як завжди особлива подяка постійній читачці не лише «УМ», а й шпальти «Смачне життя» та незмінній дописувачці пані Ярошевській зі Жмеринки. На жаль, не можу оголосити про початок нового конкурсу, бо ще в процесі пошуку спонсора (який конкурс без призів, а їх може надати тільки добрий меценат). Та йдеться не про це.

«Ну і що там їдять, яка у них кухня?» — перше, про що спитали мене колеги як ведучу сторінки «Смачне життя», коли я повернулася з відпочинку в Тунісі. Звісно, тодi як усі нормальні люди насолоджувалися відпочинком і знехотя слухали екскурсовода, я робила нотатки, аби згодом переповісти вам, шановні читачі моєї шпальти, всі цікавинки туніської кухні.
На жаль (а може, й на щастя більшості туристів), у ресторанах готелів Тунісу готують традиційні загальноєвропейські страви. Тому, щоб ознайомитися з національною екзотикою, варто з'їздити на екскурсію в краї, де проживають бербери (корінне населення Тунісу) і де пригощають туристів їхніми національними стравами.
Матмата — невеличке селище в гірському районі Дахар. Звідси починається Гамада — кам'яниста пустеля, що складає дві третини Сахари. Саме тут ми відвідали ресторанчик «Бербери», де й скуштували справжні страви аборигенів. Власне, ресторанчиком цю споруду назвати важко, бо розташована вона, як справжнє житло берберів, у видовбаних у скелі печерах, де стоять дерев'яні лави й столи, за якими й приймають закордонних туристів.

Сама назва «Україна молода» вже до чогось зобов'язує, відповідно, у штатi газети в основному молодь, серед якої, хоч і небагато, є ще не одружені і, на жаль, вже не одружені парубки. І хоча наші читачки вважають шпальту «Смачне життя» жіночим «окремим простором у газеті», проте як було приємно почути від свого колеги: «Навчи мене варити борщ». Інакше як визнання розцінити це не можу, тому що «війна війною, а обід — за розкладом», і щоб там не казали про суто жіночі теми, про призначення жінки «кірхен, кюхен, кіндер» — церква, кухня, діти, чоловіки також знайдуть на цій сторінці чимало цікавого і необхідного для себе, бо ж голод не тітка.
Чомусь вважають, що любов чоловіка проходить через його шлунок — яке примітивне і принизливе для чоловіків твердження. А якщо подивитися з іншого боку, то жодна жінка не встоїть перед фразою: «Я приготував для тебе вечерю, ти прийдеш?». Скільки надії, сподівання і водночас точного розрахунку — хіба можна не оцінити такий вчинок: спеціально для тебе, і хто — він, такий діловий, зайнятий, далекий від усього суєтного. І навіть якщо це буде всього лише смажена картопля (далеко не всі чоловіки здатні на щось більше) і бліденька кава-люра, жінка завжди оцінить цей жест. Не знаю, як у кого, але мою любов можна принаймні спробувати завоювати таким чином.
Зрештою, навіть якщо ви живете з мамою, це не означає, що вам не знадобляться бодай елементарні навички з кулінарії. Пам'ятаєте бігборд iз написом «А якщо мама у відрядженні?» (варіант «мама в космосі» обговорювати не будемо). Тиждень на сухих кормах не вихід. То, може, спробуємо разом вирішити цю проблему?

Кориця (Cinnamon) — це очищена і висушена кора вічнозеленого коричневого дерева Cinnamomum verum, яке росте на Шрі-Ланці, в Індонезії і Китаї. Верхню кору дерева знімають, потім дістають внутрішню кору. Довгі смужки кори формують у трубочки довжиною до 1 м, потім їх розрізають, висушують, ділять на менші шматочки і продають як палички кориці. (У нас переважно продають корицю в меленому вигляді). У меленої кориці екзотичний аромат і солодкий «теплий» смак. Палички кориці не мають такого сильного аромату, якщо їх не поламати чи не розмолоти.

Пікніки на цій планеті в моді вже як мінімум три століття. Найбільшими поціновувачами «свіжоповітряного» способу поглинання їжі — британці (хоча такий відпочинок полюбляли й французи ще в XVII столітті). В Англії пікнік був спочатку фінальною стадією полювання. Тоді лорди і герцоги разом зі своїми мисливськими псами, котрі загнали з десок безневинних жертв, влаштовувались на привал. Слуги розводили багаття і стелили скатертини, виймали з кошиків страви, заздалегідь приготовлені вдома. У вікторіанську епоху в Лондоні з'явилося Пікнікове товариство, у яке входили нащадки знатних родів. Вони зустрічались в Пантеоні на Оксфорд-стріт. Наприкінці 1880-х був оприлюднений звід світських правил, який встановлював критерій «правильного» пікніка. Хочете знати головне? Не менше тридцяти п'яти страв у меню.

На превеликий жаль, чаювання разом з віншуванням переможців першого конкурсу «Ягода-малина» не вдалося зорганізувати через суб'єктивні фактори — наші переможці з багатьох причин не змогли приїхати в редакцію газети, про що повідомили нас заздалегідь. Ми з розумінням поставилися до цього, тому призи надішлемо поштою — чекайте від нас «поштарів Пєчкіних».

Для непосвячених у кулінарні тонкощі такий продукт, як рис, нічого, крім рису, й не означає. Досвідчена ж господиня відразу поцікавиться, для якої страви потрібен рис, і вже тоді скаже, який саме продукт для цього підійде, адже рис буває і клейким, і розсипчастим, і спеціально термічно оброблений. Скажімо, клейкий рис — білий, овальної форми — ідеально підходить для приготування страв, які їдять паличками, адже від не розсипатиметься.

Страва з такою незвичною назвою (та й сама вона для нас досить незвична) заслуговує на самостійне літературне життя. Згадку про цей специфічний суп можна знайти не лише у Джоан Роулінг, а й у Жоржа Сіменона, коли його комісар Мегре був у відрядженні на півдні Франції. Саме Прованс з його оливковими гаями, лавандовими галявинами та цитрусовими садами є батьківщиною цієї страви. Дари моря в ній поєднуються з прянощами прованської землі.