Курс на мову

Курс на мову

Нараду, що відбулася позавчора у Кабміні, її учасники ніяким чином не пов'язують з незаконними рішеннями деяких обласних та міських рад щодо особливого статусу російської мови. Просто, пояснюють вони, прийшов час узятися за українську. Для цього віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко зібрав відомих митців, науковців, книговидавців, спортсменів, які у своєму житті зробили успішну кар'єру і при цьому послуговуються українською мовою.

Українізація за гратами

Українізація за гратами

«Українізація... українізувати... українознавство... - найпоширеніші слова по радустановах. І недарма - бо всі знають заходи та останні постанови Компартії. Українська мова - є зв'язок міста з селом... І партія веде рішучу політику за українізацію всього нашого апарату і ставить українську мову на належну височінь. Подивимось, що у нас зроблено в цій галузі. У нас є гурток із вивчення української мови, це вже говорить, що ми теж не хочемо відстати, і праця цього гуртка недаремна.

Привид міста Емс

Привид міста Емс

Майже за рік до затвердження указу в Києві зібралася поважна «Нарада про українофільство»: міністр народної освіти, обер-прокурор Синоду, головний начальник ІІІ відділення царської канцелярії. Напросився й голова Київської археографічної комісії Михайло Юзефович (той самий, який свого часу доніс на Шевченка й Кирило-Мефодіївське товариство). Головував міністр внутрішніх справ. Обговорювали важливе питання держбезпеки: поширення українських книг, недільних шкіл і театральних вистав. У записці, підготовленій експертом для наради, зокрема, сказано: «Можно с полной безопасностью для целости России смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка 13-ти миллионов малороссов было бы величайшею политическою неосторожностью». Ще в 1863 році, коли Росія гасила багаття, розпалене волелюбними поляками, публіцист Михайло Катков писав, що «окрема малоросійська літературна мова значно небезпечніша, ніж польське повстання».

Музейна насолода

Перше враження від акції «Музейна подія року» — це відчуття відчиненого вікна в простір, де щойно прогриміла злива і тепер повітря сповнене озоном. Щось раптово змінилося в музейному житті — всього за рік. Злива болючих повідомлень (про крадіжки, брак обладнання, несучасність) омила й незаперечну красу нашої спадщини, яка збереглася не зважаючи на війни, нищівні кампанії «проти пережитків» і освічену байдужість. «Нам треба змінити стереотип щодо музеїв. Музеї — це насправді красиво, це цікаво», — каже голова правління Центру розвитку музейної справи Олексій Копитько.

Татарський шлях

Татарський шлях

18 травня 1944 року врізалося в історію України як день абсурдного й жахливого злочину. Тоді враз, рішенням радянського уряду, цілий народ був виселений за межі батьківщини. Кримськотатарські вчителі, художники, селяни, ремісники, малюки й пенсіонери, нічого не розуміючи, у товарних вагонах, під дулами автоматів рушили в невідомість. Крим не вважався на той час територією України. Але історично і географічно завжди був пов'язаний саме з нею. Тому жах, що стався на півострові 62 роки тому, є і нашою, українською, трагедією. А відродження самобутності кримських татар, які повернулися на рідну землю, є державною турботою. Кореспондент «УМ» познайомилася з активістами дитячо-юнацької організації «Мелевше», яка за сім років перетворилася з невеликої «школи на дому» у справжній центр національного розвитку українських татар.

Білий «дах» «чорної» археології,

Білий «дах» «чорної» археології,

Прочитавши в газеті «Киевские ведомости» за 7 лютого цього року інтерв'ю директора Інституту археології НАН України Петра Толочка «Гарант черных раскопок» з приводу «чорної» археології, вважаю за доцільне подати точку зору на цю проблему й профільного Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. Якщо ми, звичайно, хочемо серйозно розглянути проблему «чорної» археології та шляхи її подолання. Не спираючись на точку зору лише однієї інституції, чи то пак її представника.

Привид федералізму

Привид федералізму

Eтнологи, тобто народознавці, як фахівці спілкуються переважно з простим людом. Не лише тому, що вони досліджують глибини етнічного підсвідомого, стародавні ритуали і таємниці традиційних ремесел, про які можна дізнатися тільки від літніх селян. А й тому, що проста, життєва мудрість світопорядку чується в негучній, спокійній говірці старожилів українських земель. Мабуть, через це етнологи майже ніколи не бувають «кабінетними вченими» і завжди стараються чимось допомогти простим людям, які так багато знають і так мало можуть зробити для власного захисту.
Сьогодні про те, що повинна робити політична еліта, аби згармонізувати різні суспільні прошарки і захистити людей хоча б від маніпуляцій національними почуттями, читачам «УМ» розповідає Ганна Скрипник, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор історичних наук, президент української Національної асоціації україністів, член Центрального проводу Української народної партії.

Молодий Курултай

Молодий Курултай

«Є ідея!» — раз по раз можна почути від лідера кримськотатарської молоді Ескендера Барієва. Найцікавіше, що ці ідеї реалізуються. Можливо, не в повному обсязі (адже не на все вистачає коштів). Утім, переглядаючи «хроніку» Кримськотатарського молодіжного центру, який упродовж 10 років очолював Ескендер, дивуєшся: невже це все змогла втілити громадська організація? Незабаром літопис КМЦ, доповнений фотографіями і документами (відозвами, зверненнями), вийде друком, ставши повноцінною історією першого десятиріччя легалізованого в Українській державі кримськотатарського молодіжного руху. У рік створення КМЦ його члени тримали голодування на знак протесту проти прийняття «конституції Автономної Республіки Крим», в якій зовсім не згадувалося про кримських татар. Кожен член Кримськотатарського центру голодував тоді по три дні, потім надсилав телеграму Президентові України і передавав естафету наступному. В результаті, Верховна Рада України не прийняла цей документ. У 1996 році проводили акції на підтримку Конституції України. Постійно виступали проти війни в Чечні.
Ескендер Барієв виріс у родині учасників підпільного кримськотатарського національного руху. «Я з дитинства знав, як готуються документи, як вони тиражуються. Часто вечорами і ночами ми з батьками розривали на сторінки рулони ксерокопійованих текстів. У мене до цього потяг з дитинства», — згадує Ескендер. Коли у 1995-му створили Кримськотатарський молодіжний центр, він, на той час студент-медик, його очолив. І в цій молодіжній громаді, немов у плесі чарівного джерельця, проявилося життя цілого народу — його культура, філософія, соціальний досвід, віра й освіта і, звісно ж, проблеми. Про це наша розмова з наймолодшим членом Меджлісу Ескендером Барієвим, який на ІІ Курултаї кримськотатарської молоді в середині січня цього року склав свої повноваження голови КМЦ, передавши «булаву» молодшим.

Інституція волі

Інституція волі

Через тисячі років нам відома до дрібниць історія біблійного народу — завдяки образу Пасхи, Виходу з краю рабства. Детальний опис Виходу з року в рік передається наступним поколінням. Дітей навчають переживати цю подію так, ніби сталася вона за їхньої пам'яті. Бо це акт не так історичний, як духовний, що свого часу може відбутися з кожною особистістю, з кожним народом. Українцям більш відома новозавітна Пасха — Великдень. У ХХ столітті це свято набуло особливої символічності, коли після традиційного великоднього вітання люди промовляли: «Христос воскрес — воскресне й Україна!». І яким би страшним і грішним не було для української нації минуле, вона вийшла з нього живою. Трагедії назавжди залишаться у пам'яті народу зарубцьованою раною. Але «клеючою речовиною» нації, її стрижнем і рушієм у майбутнє є зафіксований в історії й культурі хід до свободи — тернистий і, все ж, неминучий.

З милицями — на Говерлу

З милицями — на Говерлу

Кілька років тому, почувши, що чоловік на милицях з Донецька збирається пішки дійти до Ужгорода, я поставилася до цього скептично. Тим паче не була впевнена, що в подібні мандри цього унікального донеччанина потягне вдруге. І от цього року почула, що той же Олександр Мазуренко на милицях зійшов на Говерлу, перед цим пройшовши Україною майже 2700 км.