Рок для спільноти

Охочих потрапити на закриття IV Всесвітнього форуму українців на Співочому полі можна було впізнати по вишиванках, а ще — по радісних обличчях. Рок-маніфестація «Спільна дія», яка завершувала форум, проходила у п'ять етапів, кожен з яких мав свою символічну назву. Вони звучали як слова-нагадування: «Корені. Дія 1: Хто ми?.», «Цінності. Дія 2: Своя правда», «Призначення. Дія 3: Пора оновлення», «Ганьба і слава. Дія 4: Не будь байдужим», «Світло і святість. Дія 5: Спільна дія — наша сила».

Хвиля на хвилю

Хвиля на хвилю

У ході IV Всесвітнього форуму українців у нього народилося дитя — Міжнародна громадська організація «Нова хвиля», установчий з'їзд якої відбувся в Українському домі 19 серпня. Зібралося 65 делегатів із різних громадських організацій — заробітчани з 27 країн світу, зокрема найбільших громад — із Росії, Канади, Італії, Сирії. «Це наша перша спроба об'єднати розпорошені організації у мережу, — каже голова секретаріатів УВКР та ГО «Українська взаємодопомога» Валерій Рябенко. — Це потрібно передусім для посилення координації роботи. А вона вже стихійно склалася під час президентських виборів, коли громадська організація «Українська взаємодопомога» розробила програму «Закордонний виборчий округ і працювала при штабі Ющенка у 39 країнах на 59 дільницях. Ми зрозуміли, наскільки активні наші громадяни, здатні на чудеса самоорганізації».

Голодомор і Голокост: погляд з Америки

Голодомор і Голокост: погляд з Америки

На теренах України, що в роки великого голоду втратила понад сiм мільйонів життів і де розташований Бабин Яр — місце-символ початку нацистського винищення євреїв Європи, — досi немає музеїв Голодомору і Голокосту. Більше того — Україна досі не визнала Голодомор геноцидом, а територію политого кров'ю київського Яру навіть не вважають меморіалом-заповідником. Українські вчені ретельно (наскільки дозволяє «повідок» доступу до вітчизняних «секретних» архівів) дослідили ці теми, видали сотні томів наукової літератури, створили низку документальних фільмів. Утім музейних осередків, де мільйони людей могли б ознайомитися з «накопаною» інформацією і в змодельованій атмосфері земного пекла відчути до нього відразу, в Україні немає.
В Америці такі музеї, меморіали й освітні центри є. Отож стараннями Держдепартаменту США, Академії освітнього прогресу і Посольства США в Україні шестеро українських істориків з Києва, Рівного і Сімферополя відвідали в п'яти американських штатах кращі наукові й просвітницькі осередки, присвячені не тільки Голодомору й Голокосту, а й трагедіям американських індіанців, афроамериканців та японців, а також центри навчання толерантності та громадянських прав.

Фольклор безвісти

Фольклор безвісти

«Відкриваю тумбочку, а там — «павук» зі сплутаних бобінних плівок, на яких були записані пісні», — згадує свої відвідини Херсонського обласного центру народної творчості фольклорист Віктор Кисіль. За його словами, архівні аудіокасети зникають з «творчого» будинку разом iз колишніми методистами (вони забирають їх собі) або потрапляють до сміттєвого відра. Якось під час ремонту коробку із записами степових херсонських розспівів забрали мулярi. Реєстру аудіозаписів фольклорної спадщини в області немає, отож і відповідальність за її нищення чи розкрадання вельми нереальна.
У багатьох інших куточках нашої країни з піснями чинять так само. Скажімо, фольклорні записи зникли з Донецького центру народної творчості (а Донеччина, як відомо, славиться українським багатоголоссям). На Закарпатті, як і на інших прикордонних теренах, українську «музичну екзотику» вивозять іноземці, причому місцеве населення за гроші погоджується відкрити двері музейних фондів, а митники відмахуються від науковців: «Тут у кожному селі баби співають!». Утім унікальні імпровізації на трембітах, викрадені минулого року, уже не відтворити, бо виконавців немає серед живих. Про більшість пісенних «смертей» громадськість так ніколи й не дізнається, адже інформація про втрачені пісні ніде не зафіксована.

«Нелегальна» наївність

«Нелегальна» наївність

Немає меж людській наївності. Особливо коли йдеться про бажання українців помандрувати куди-небудь за західний кордон у пошуках роботи, щастя та кращої долі. Мабуть, ще з радянських часів наші люди звикли, що «там» — усе гаразд, і гроші, і легка та високооплачувана робота впадуть із неба самі по собі мало не одразу після перетину кордону. Скільки вже написано і сказано про те, які часом розчарування можуть чекати простого українського заробітчанина на Заході. Але люди все ще сподіваються на оте російське «авось». Приклад 27-річної Інни Калинець — один із сотень, але очевидно демонструє, що з людиною може трапитись, якщо вона зовсім не готується до тривалої закордонної подорожі.

Україна у планах «анти-Ватикану»

Україна у планах «анти-Ватикану»

«Української держави насправді немає, бо немає і самого народу, отже і його Церкви», — щосили переконують сьогодні ідеологи «великої Росії». Одночасно пропагують розкол держави. «Розмежування України на Захід і Схід — єдино можливий спосіб вирішення нинішньої безкінечної політичної кризи української державності», — йдеться в анонсі прес-конференції, що відбулася 18 липня у московському прес-центрі газети «Аргументы и факты» (за участі голови партії «Русский блок», депутата ВР АР Криму від Партії регіонів Олександра Свистунова, лідера «Евразийского движения» Олександра Дугіна, лідерів «Евразийского союза молодежи» Валерія Коровіна і Павла Заріфулліна). Євразійці сподіваються на референдум щодо ліквідації української держави.
Чим же так заважає Україна «сестрі-трійняшці»? Може, тим, що українська державність вибиває з-під цієї велетенської «мильної бульбашки» виплекану впродовж століть опору її грандіозно-всесвітніх планів — історичну, культурну й релігійну.

Нове слово русинів

Нове слово русинів

Із часу заснування міжнародного «Українського журналу» (літо 2005 року) вийшло 10 його номерів. Цей культурологічно-політичний місячник для українців Чехії, Польщі і Словаччини можна придбати і в Києві (у книгарні Києво-Могилянської академії) та Львові (в Мистецькому центрі «Дзига»). «До 1990 року ніхто й не замислювався, ким ми є насправді. Ми знали, що українці, але, безперечно, спершу русини, — згадує дитинство головна редакторка «Українського журналу» Ленка Кнап. — Так, як жителі Волині знають, що вони — волиняни». Навчаючись у Празі, Ленка спілкувалася з осередком старої діаспори і відчула, що потрапила до чужого середовища. Культурне й громадське життя тут значно відрізнялося від знайомого їй з Пряшівщини. Молода інтелектуалка поринула в українську діяльність — різноманітні акції, співпрацю з журналом «Пороги». З часу заснування перших українських організацій та часописів тут майже нічого не змінилося. У виданнях використовується графіка друку початку 1990-х, а то й 50-х років або ж незмінний «стиль плачів». Ленка Кнап з колегами відчули, що прагнуть чогось іншого, нового.

Своя книжка ближча...

Своя книжка ближча...

Не секрет — українське книговидавництво сьогодні переживає кризу. Попит на українську книгу не дуже великий, та і якби він був більшим, навряд чи це вплинуло б на збільшення обсягів продажу українських книг — прилавки ж бо в магазинах і на ринках завалені іноземною, переважно російськомовною, низькопробною продукцією. Українські націоналісти, розуміючи, що на ситуацію потрібно впливати, «завдають удару у відповідь» — у жовтні 2003 року стартує всеукраїнська акція «Свій до свого по своє». Назва акції є символічною, цей вислів походить з української старовини, він означає співпрацю, взаємодопомогу, прагнення українців до підтримки одне одного. Під такою назвою і попередники сучасної молоді з ОУН проводили національні ігнорації польських товарів. «Свій до свого по своє» — це масштабна передача української книги до бібліотек найрізноманітніших установ по всій країні, низка зустрічей української громадськості з тими, на кому тримається вітчизняне книговидання.

Реальність українців і «великоруські мрії»

Попри триваюче протиборство за ключові посади в Одеській облраді й кампанію за остаточне витіснення із держустанов української мови, не пройшли повз увагу громадськості «морської столиці» дві знакові події наприкінці травня. Хресний хід близько двохсот ченців і парафіян УПЦ МП на увічнення пам'яті царя-мученика Ніколая II і презентація у видавництві «Чорномор'я» книги «Нариси української культури», щойно виданої відомим філософом Євгеном Акимовичем. Інтерес журналістів, істориків, письменників, студентської молоді до праці одного з провідних одеських учених підживила поява у місцевих книгарнях «книги-дослідження» москвича Александра Абрашкіна «Тайны Троянской войны и Средиземноморская Русь». Оскільки російський автор не просто силкується переконати читача у марноті зусиль «помаранчевої» влади вивести «малоросів» до рівня цивілізованих народів, передусім, певна річ, «великодушних великоросів», а й довести на «історичних фактах», що так ведеться із сивої давнини і буде завжди...

Етнічна соборність

Після Другої світової війни до 1954 року за межами УРСР опинилося понад 40 відсотків української етнічної території — в Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, Білорусі, Росії і Молдові. УРСР як член ООН підписала і ратифікувала Гельсінкський прикінцевий акт, 3-й та 4-й принципи якого визнали непорушність кордонів УРСР. Отож 24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність у визначених Москвою і визнаних Гельсінкським прикінцевим актом кордонах, що звузило поняття соборності.