«Нелегальна» наївність

      Немає меж людській наївності. Особливо коли йдеться про бажання українців помандрувати куди-небудь за західний кордон у пошуках роботи, щастя та кращої долі. Мабуть, ще з радянських часів наші люди звикли, що «там» — усе гаразд, і гроші, і легка та високооплачувана робота впадуть із неба самі по собі мало не одразу після перетину кордону. Скільки вже написано і сказано про те, які часом розчарування можуть чекати простого українського заробітчанина на Заході. Але люди все ще сподіваються на оте російське «авось». Приклад 27-річної Інни Калинець — один із сотень, але очевидно демонструє, що з людиною може трапитись, якщо вона зовсім не готується до тривалої закордонної подорожі.

Петя і дружня Чехія

      Молода, опухла від сліз дівчина нервово затягується сигаретою. «Це я вже заспокоїлась, — каже вона у приймально-кухонному приміщенні психіатричного відділення військового шпиталю у празькому районі Сржешовіце. — Але у мене був  повний нервовий зрив». Розповідає, що жила в одному з волинських міст із мамою в гуртожитку, працювала у крамниці за невелику плату, але мала машину, і все у неї було добре. Та її приятель виїхав до Америки. Інна, щоб подолати депресію, вирішила щось у житті змінити — податися кудись за кордон. Спочатку з подругою думали про Туреччину, де їхня знайома займається хореографією на анталійських берегах. Але тут «один знайомий», якого тільки раз у житті бачили на вокзалі, запропонував подивитися на Чехію. «Я зроблю всі документи, там буде і робота, і житло, і дивитися за вами буду», — наобіцяв Петя. Інна з Ірою в документах нічого не тямили, дали йому паспорти і близько 100 доларів кожна — нібито за візу. Через кілька днів Петя з'явився, і дівчата наприкінці травня 2005 року сіли в рейсовий автобус і опинились у Чехії. Інні подорож автобусом вилізе боком, але про це вона ще не знала. «Ми мали візи, здається, на 21 день (очевидно, туристичні, то зауважмо: візи цього типу вже видавалися Чехією безплатно. — Авт.). Він нас познайомив із цим «клієнтом» Мішею із Закарпаття, але його він називав «роботодавцем». Міша нас відвіз до Гарахова, і ще по дорозі пропонував попрацювати проститутками за «великі гроші». Нам це було вже підозріле, але нікуди було подітися», — пригадує Інна.

Без грошей і паспорта

      У Гарахові поселилися у бабусі за три тисячі крон на місяць. Проживали у неї ще й інші жінки, також з України. Міша «влаштував» на роботу в готель — мити посуд, а його співпрацівниця Марина мала їм виплачувати зарплату. «Побудьте тут тиждень, роздивіться, якщо сподобається, я вам зроблю річну візу і будете працювати», — набалакав Міша, забрав паспорти, щоб «зробити ксерокопії», грюкнув дверцятами автомобіля, і тільки його й бачили... Дівчата залишилися самі, бо Марину також невдовзі вітром здуло. Пройшов тиждень-другий, Міша слухавку не брав. Перелякані Інна з Ірою подзвонили батькам, а потім Петі. «Ой, таке сталося: Мішу в Луцьку закрила міліція, бо він нібито дівчат через кордон хотів перевезти під чужими документами, — бідкався Петя. — Але приїде його дружина Славка, вона віддасть вам паспорти і гроші». Ходили чутки, що Міша насправді — сутенер, що його брат має всюди зв'язки. Дівчата боялися, що їх десь заберуть і продадуть  або що поліція нагряне. Пройшло два місяці. У готелі дівчат жалiли, годували і заспокоювали, але гроші закінчувалися. Якісь необхідні речі передали їм автобусом батьки з України. У Іри почалася екзема на руках. «Ми проклинали того Петьку, що він нас туди привіз», — схлипує Інна.

      У вересні  нарешті приїхала ота Славка. Дівчата — до неї, розповіли, плачучи, про свої проблеми. «А ви думали, тут мед?» — холодно реагувала Мішина дружина. Ірі вдалося «вибити» у неї лише паспорт. Зароблені на щоденному 12-годинному митті посуду гроші за три місяці Славка дівчатам видати відмовила — мовляв, їй треба було перевести фактуру через адвоката, оформляти доручення і таке інше, словом, потрiбно  чекати. Інна погодилася почекати, Іра так і поїхала додому без грошей. Можна тільки здогадуватися, що її чекало на кордоні...

      Пройшло ще кілька тижнів, Славка говорила то одне, то інше, потім узагалі сказала Інні, що якщо вона домовлялася з її чоловіком про якісь гроші, то нехай iз ним розбирається. А коли він вийде чи не вийде зовсім — то невідомо. Так Інна й не побачила своїх грошей. Зрештою, 10 тисяч крон лише за один місяць через іншого «клієнта» їй виплатив директор того готелю. «То я з тих грошей 9 тисяч зразу й віддала бабусі за житло», — розповідає дівчина.

Дівчинко, тебе обманули...

      Але, як з'ясувалося пізніше, це був лише початок, як кажуть, квіточки. У безнадії Інна набрала номер якоїсь дівчини — познайомилася з нею у тому автобусі по дорозі з України до Чехії. Вона була також iз Волині, назвалася Настею, а пізніше — Олею, виглядала впевнено і казала Інні, щоб дзвонила, якщо будуть проблеми: «Я хотіла порадитись: як мені бути без грошей, без паспорта четвертий місяць у цьому Гарахові? Як мені в Україну вернутися? Вона сказала, щоб я забрала паспорт, приїхала до Праги, мовляв, тут щось вирішимо». Інна зібрала речі, і, побоюючись поліції, поїхала до чеської столиці.

      У Празі Настя звела Інну з наступним «клієнтом» — також закарпатцем Володею. «Якби я знала, що зі мною станеться, одразу б поїхала. Але мені треба було грошей, щоб хоча б поїздка до Чехії окупилася. Борги віддавати треба було, і свої, й мамині», — не перестає схлипувати Інна. Володя пообіцяв 40 крон за годину, влаштував у продовольчий магазин на Сміхові. Поселилася Інна у трикімнатній квартирі на Подбєлогорській, де мешкала з тією ж Настею—Олею та ще з одним хлопцем. «У цій квартирі майже не було меблів, одна кімната була постійно зачинена, але вони туди воду весь час носили. Між собою говорили про якісь крадіжки, поліцію, Панкрац... Ключів у мене не було, я дзвонила, коли приходила, і вони мене пускали. Сиділи вони в тій квартирі майже постійно. З крамниці я приносила прострочені продукти і собі, і їм. Мама мені передала їжу і одяг автобусом. Потім шеф магазину почав виплачувати мені преміальні — коли 100, коли 200 крон, але «хазяїни» майже все забирали, віддадуть, мовляв, коли щось там продадуть на мільйон», — крізь плач продовжує Інна. Їй пропонували влаштуватися на роботу без посередника , але вона не мала документів, чого у магазині не знали. З другого боку, «клієнт» погрожував: «Володя все відбріхувався, говорив про проблеми то тут, то в Україні, а то й узагалі нагло у вічі казав, що мене обманули. Але якщо я зроблю йому такий фокус (працевлаштуюсь напряму), то й п'яти метрів не пройду від того магазину. Мої 7 тисяч, правда, він віддав Насті як плату за квартиру і паспорт повернув, решта грошей залишилась у нього».

Бійка на Сміхові, поліція, «ведмедик»...

      Отак пройшло ще три місяці. У квартирі відбувалося щось таке, за що, за словами Насті, можна було в поліцію потрапити. Ходили підозрілі особи з кримінальними кличками, компанія володіла купою різних паспортів — литовських, українських, чеських... Інна боялася сісти в тюрму і вирішила будь-що їхати додому, на Волинь. Одного грудневого вечора Інна, посміливішавши, попросила Настю повернути борги. Зав'язалася бійка. Настя розбила Інні голову, у відповідь Інна пирснула їй в очі газ із балончика, привезеного з України. Взяла з підвіконня ключі, спустилася вниз. Із вулиці викликала поліцію. Приїхало кілька міських поліцейських. Розказала їм про побиття, зізналася, що у неї український паспорт із простроченою візою. Поліцейські зайшли в ту квартиру та всіх затримали. Та «хазяїни» з таємної кімнати все встигли викинути. «Там одна глина залишилася. Але я розказувала поліції по дорозі, що там бачила. Настя сиділа за полісменом і лише сміялася: ти ще не знаєш, куди потрапила, у нас повно зв'язків, знайдемо тебе. Я пережила такий шок, що отямилась під крапельницею у лікарні. Наді мною стояли лікар і поліцейський. Мене знову відвезли до відділку, а звідти — забрала «чужинецька» (поліція у справах іноземців), а Настю відпустили — у неї, виявляється, документи були в порядку. Як у порядку, коли я бачила, як в автобусі перед кордонами вона вертілась?.. — Інна, оповідаючи це, душить плач сигаретою. — Я спитала поліцейського, чи можу забрати речі з тієї квартири, бо там залишились усі пожитки, одяг, косметика... А поліцейський на те — нащо вам ті речі? Хочете без голови залишитись? То ж мафія!».

      У поліції в справах іноземців ніхто не став розбиратися, що до чого. Інна автоматично отримала «ведмедика» (заборону перебування в країні) на три роки і три дні на повернення. Поїхати до рідного міста вона злякалася — а якщо Настя з компанією її знайде? Боялася, що мама отримає інфаркт, побачивши доньку без грошей, без речей і з розбитою головою. Їхати добровільно відмовилась, тому поліція відправила її до депортаційного табору у Велке Пржілепи під Прагою.

Азил із розбитою головою...

      Щоб Інну не депортували примусово, вона за допомогою юриста з Організації допомоги біженцям (OPU) звернулась із заявою про притулок (азил). Тим часом у таборі настали організаційні зміни: починаючи з січня 2006р., поліцейську охорону замінили соціальні працівники. Це надало більше прав затриманим, але позначилось і на порядку. «Кого там тільки немає — і в'єтнамці, i китайці, і цигани, різні проститутки, наркомани... Бійки за телефон, за туалети, дрібні крадіжки, люди з Кавказу всіх залякують. А персонал майже ні у що не втручається, розмовляє лише чеською. Українців багато, жінки, у котрих по двоє-троє дітей в Україні. Їх як затримають на вулиці без документів, так і привозять до табору. Сидять там дуже довго. Потім їх ескортують на словацький кордон, а звідти вони йдуть пішки до Ужгорода. Багато історій наслухаєшся там», — описує Інна ситуацію в таборі.

      З однієї з бійок Інна вийшла знову з розбитою головою та нервовим зривом, який привів її до психіатричного відділення. У пошуку порятунку вона по-своєму описала все, що з нею сталося, і розіслала  листи в різні організації, які мають хоч якусь причетність до проблем мігрантів. У психіатрії, де вона стала ледь не найчастіше відвідуваною пацієнткою, пробула аж до початку літа 2006-го. Запалилася ідеєю через суд вимагати від чеської влади відшкодування за понівечене здоров'я своє і мами, у якої стався серцевий напад. «Я ж ніякого злочину не зробила, а мене кинули в тюрму. Навпаки, ніхто не займався злочином проти мене», — вважає Інна і не хоче вірити, що успіх у судовій тяганині у її становищі — марне, м'яко кажучи, сподівання.

      Нині Інна на свободі очікує рішення про надання притулку. Чеський журналіст, який зацікавився її випадком, допоміг із безплатним житлом на певний час. З України до неї приїхала мама, знову привезла гроші, зняли окрему квартиру, OPU надало їй адвоката. Але що буде далі — сама не може відповісти.

Епілог

      За останні півроку про історію Інни дізналися всюди — починаючи від консульства України і закінчуючи чеським телебаченням. У кожній структурі їй намагалися допомогти в міру можливостей та компетенції. Подібних, і далеко трагічніших, історій з українськими громадянами за кордоном трапляється багато, але Інна, — одна з небагатьох, котрі наважились про це всім розповісти. Як і слід було очікувати, її мало хто слухає і вірить...

      З іншого боку, за нинішнього законодавства допомогти таким людям, як Інна,  вкрай важко. Якщо іноземець — нелегал, то прав у нього немає ніяких. Його можна порівняти з водієм, у якого після аварії виявлять алкоголь, — за будь-якої ситуації він буде винуватий, навіть якщо нічого не порушив. Його свідчення і твердження ніде не беруться до уваги. Ніхто особливо не розбирається, чому нелегал став нелегалом, він завжди «сам винуватий». Тому в нього два шляхи: або депортація, або азил. Але розгляд питання про притулок закінчується, як правило, негативно, і азилянт  усе одно повинен їхати у свою країну з депортацією.

      Вочевидь Інна, наївно вірячи у свободу пересування і працевлаштування, стала заручником сумнозвісної «клієнтської системи». В ідеалі чеська фірма має платити «клієнтові» за роботу, зроблену для неї українським громадянином, але працевлаштованим у «клієнта». Якщо «клієнт» добрий, то така складна система працює, заробляють усі, причому працівник — найменше. Але на практиці часто стається так, що працівник, сліпо вірячи «клієнтові», який «тут довго, знає все і всіх», стає якщо не його рабом, то слугою. І таке у Чехії триває вже багато років. Важко щось роз'яснити заробітчанину, який звик вірити «Іванові з сусіднього села», а не законам та правилам тієї чи іншої країни.

      Боротьба з «клієнтелізмом», яку оголосили різні урядові й неурядові організації, поки що не дала практично ніяких результатів. І навряд чи дасть, доки не зміняться чеські закони, які стосуються працевлаштування й перебування іноземців, доки великим компаніям, зокрема в будівельній галузі та торгівлі, буде вигідніше використовувати підрядні організації, посередницькі структури і «шварц-систему» (працевлаштування на підприємницьку ліцензію), а не на нормальні трудові відносини працедавець—працівник.