Інституція волі

      Через тисячі років нам відома до дрібниць історія біблійного народу — завдяки образу Пасхи, Виходу з краю рабства. Детальний опис Виходу з року в рік передається наступним поколінням. Дітей навчають переживати цю подію так, ніби сталася вона за їхньої пам'яті. Бо це акт не так історичний, як духовний, що свого часу може відбутися з кожною особистістю, з кожним народом. Українцям більш відома новозавітна Пасха — Великдень. У ХХ столітті це свято набуло особливої символічності, коли після традиційного великоднього вітання люди промовляли: «Христос воскрес — воскресне й Україна!». І яким би страшним і грішним не було для української нації минуле, вона вийшла з нього живою. Трагедії назавжди залишаться у пам'яті народу зарубцьованою раною. Але «клеючою речовиною» нації, її стрижнем і рушієм у майбутнє є зафіксований в історії й культурі хід до свободи — тернистий і, все ж, неминучий.

Полички для пам'яті

      Коли впорядкувати колективну пам'ять народу, розкласти її по поличках у вигляді книжок і відеокасет і зробити ті полички загальнодоступними — постане потужний національний «мозок», що берегтиме досвід людської гідності, розсипаний іскрами у постатях Катерини Грушевської, Михайла Сороки, Алли Горської, Василя Симоненка і тисяч менш відомих особистостей. «Історія — це не завжди те, що було, але те, що записане, — каже відомий громадський діяч, колишній політв'язень Василь Овсієнко. — Свідки 1950—1960-х років — дисиденти, учасники руху опору — ще живі, але швидко відходять. Треба поспішати записати їхні спогади. У матеріалах судових справ далеко не все — правда. Зараз маємо історичний шанс, коли правда може стати історією». Потрібно опублікувати й корпус українського самвидаву 1960—70-х років, зокрема «Вісник репресій в Україні», котрий видавала Надія Світлична. Для цього, звісно, потрібні кадри. «Держава сьогодні не може займатися переучуванням хворих комуністичною ідеологією істориків, вона мусить творити нові інституції, з новими людьми, — вважає голова київського « Меморiалу» Роман Круцик. — Багато науковців «колишньої школи» і досі починають відлік історії України ХХ століття не зі створення в 1917 році Української Народної Республіки, яку визнали ряд держав Європи, а з незаконного утворення — СРСР».

      У ХХ столітті окупаційні режими позбавляли українців життя мільйонами не тому, що вони «сказали щось не так» чи «вдягли вишиванку». А за те, що масово оборонялися (словом чи зброєю) терору і грабункам. Голодомор «наслали» за селянські повстання, що тривали ціле десятиліття й іншим чином навряд чи могли бути припинені. Масові вбивства 1937—1938-го влаштували за «битву словом і пензлем» українських інтелігентів проти нищення народу. Хвилі депортацій, ув'язнень і розстрілів 1940 —1950-х — за український збройний рух опору енкаведистським «порядкам». Концтабори й «психушки» 1970 —1980-х — за правозахисну діяльність дисидентів-шістдесятників. Усім відомо, що політв'язням з України присуджували набагато довший термін «перевиховання», ніж представникам інших «братніх» республік. Та й кількісно українські вільнодумці в радянських «ізоляторах» завжди переважали.

      «Стрижнем Інституту національної пам'яті має стати відображення етапів наших національно-визвольних змагань, — вважає доктор філософії, колишній політв'язень Євген Сверстюк. — Цей інститут має особливе стратегічне завдання. Кожна нація має усвідомити своє покликання у світі. Питання про Український інститут національної пам'яті треба ставити на рівні цього покликання». За визначенням філософа Івана Мірчука, покликання України — в поверненні світової гармонії між людиною, нацією та її оточенням. Засновники першої політичної української організації — «Братства Тарасівців», проголосили: «Ми, яко космофіли, що любимо все людство і всім людям бажаємо однакового добра і однакової волі, повинні бути також націоналами, бо так вимагає моральне почуття наше... і дати задля добра всієї людськості ще одну вільну духом одиницю — націю».

      Українська місія важлива для всіх інфікованих імперією націй. Так, у вересні 1917 року, за ініціативою Центральної Ради в Києві відбувся «з'їзд поневолених народів», «які прагнули до перебудови Росії на федеративних засадах» (85 делегатів — українці, литовці, грузини, євреї, татари, поляки та ін.); Раду народів очолив Михайло Грушевський. У листопаді 1943 року ОУН (Бандери), яка у програмних документах проголосила, що справедливе упорядкування світу можливе лише на основі вільних національних держав, скликала першу Конференцію поневолених народів Європи та Азії, де було створено Антибільшовицький блок народів (АБН). АБН упродовж багатьох років організовував масові антикомуністичні маніфестації, прес-конференції, надсилав звернення до парламентів різних країн із приводу порушень прав людини у країнах з комуністичним режимом. Про все це ми мали б дізнаватися з музейних екпозицій в Українському інституті національної пам'яті.

Куди зникли спогади?

      Наприкінці жовтня понад півсотні істориків і громадських діячів зібралися в Українському домі на «круглому столі» «Український інститут національної пам'яті — головні завдання та проблеми створення», організованому Головною службою внутрішньої політики секретаріату Президента України спільно з Київською міською організацією Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса та всеукраїнською молодіжною громадською організацією «Національний Альянс». Багато хто згадував різні спроби створення «установи пам'яті» у пострадянській Україні. Євген Сверстюк нагадав: ще на початку 1990-х в Україні був зареєстрований Інститут геноциду. Але він не діяв, передусім через брак належної концепції. На початку 1990-х громадські організації, письменники і краєзнавці збирали свідчення очевидців про Голодомор. Павло Мовчан пригадує, що цілі лантухи записів зносили тоді до приміщення Спілки письменників. Куди вони зникли, ніхто не знає.

      «Перші невдалі спроби вирішення цих важливих історичних юридичних і політичних питань були зроблені в 1991 р. прийняттям Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій», — розповідає Роман Круцик. — Закон, крім преамбули, виявився дискримінаційним для політичних в'язнів — борців за державну незалежність України. Його створили представники каральних органів СРСР, і саме їм доручалися питання реабілітації».

      У подальшому на державному рівні приймалися різні рішення щодо вшанування пам'яті жертв політичних репресій, які навіть не планували виконувати. Скажімо, з 1996 р. створена і функціонує «Державна міжвідомча комісія з питань вшанування пам'яті жертв війни і політичних репресій», для неї затверджена Державна програма з реалізації поставлених завдань щодо вшанування пам'яті жертв війни і політичних репресій з виділенням 40 млн. бюджетних коштів на 2000— 2005 рр.

      У 2001-му, коли уряд Віктора Ющенка прийняв постанову про створення Державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», який мав стати центром дослідження масових репресій в Україні, виконання цієї постанови блокувалося на рівні тодішнього Міністерства фінансів. Об'єднана громадська організація ініціаторів міжнародного суду над комуністичною ідеологією та злочинами цього режиму від 1917 року, яка засідала у Києві того ж року, не набула розголосу. Приблизно в той же час міська влада перебудовувала центр столиці. На майдані Незалежності встановили пам'ятник, а за ним збудували скляну будівлю (там тепер крамниця «Глобус»), де планувалося розмістити Музей визвольного руху України. Сьогодні про це майже ніхто не пам'ятає. У березні 2003 року, постановою Верховної Ради «Про рекомендації парламентських слухань» було передбачено спорудження у Києві Державного історико-меморіального комплексу жертв голодоморів, політичних репресій і насильницьких депортацій. Постанову так і не реалізували.

      11 липня 2005 р. Президент України підписав Указ № 1087/2005 «Про додаткові заходи щодо увічнення пам'яті жертв політичних репресій та голодоморів». Цим указом Кабміну доручено, зокрема, «вирішити до 26 листопада утворення УІНП». Утім чиновники Кабінету Міністрів указ не виконали. «Тема відновлення історичної справедливості українського народу має відбиток інерційної позиції багатьох державних службовців, і я не заперечую, що на певних рівнях є і нерозуміння, і несприйняття масштабності цього проекту», — каже співголова робочої групи зі створення IНП, перший заступник голови секретаріату Президента Іван Васюник, додаючи, що Президент України розраховує на потужну підтримку громадськості. Доктор історичних наук Володимир Сергійчук переконаний, що створення Інституту національної пам'яті виправдане, якщо можновладці усвідомлять потребу прислухатися до його напрацювань. Поки що таку ситуацію можна хіба що уявити. На «круглий стіл» запрошували представників Кабміну, однак ніхто з них не прийшов. Не завітали й представники Української федерації профспілок, хоча на них науковці чекали особливо — Федерація є власником Жовтневого палацу (у 1960-ті роки УРСР подарувала його профспілкам), де, за мірилом цивілізованості, має розміститися Інститут національної пам'яті. Адже в підвалах цієї будівлі (де у 1930-ті роки містилася розстрільна тюрма НКВС) позбавили життя тисячі людей.

Палац на крові

      «Як рядовий член профспілки можу сказати, що Федерації профспілок України слід вважати за велику честь офірувати цю страшну будівлю для започаткування святої справи, — каже начальник відділу Головного управління містобудування та архітектури, член Міжнародної ради з питань пам'яток та визначних місць Віктор Вечерський. — Є всі історичні підстави, щоб Український інститут національної пам'яті розмістився у так званому Жовтневому палаці. Цей палац — пам'ятка архітектури національного значення, і за своїми архітектурними параметрами цілком надається для розміщення такої установи». Учасники «круглого столу» у своєму зверненні до Президента Віктора Ющенка, Прем'єр-міністра Юрія Єханурова і голови Федерації профспілок України Олександра Юркіна підтвердили, що розташування Українського інституту національної пам'яті у приміщенні «Жовтневого палацу» є морально виправданою даниною пам'яті мільйонів жертв. Утім, за даними цьогорічного дослідження Центру Разумкова, тільки 36 відсотків киян бачать жовту з білими колонами будівлю над майданом як дослідницький інститут і музей. Близько сорока відсотків опитаних кажуть, що в центрі міста не потрібен «песимістичний» заклад. Навряд чи перед опитуванням респондентам пояснили, що Інститут пам'яті — це, навпаки, оптимістичний заклад, який свідчитиме: незважаючи на те, що народ систематично знищували, він усе ж вижив і зберіг пам'ять про загиблих.

      Сьогодні в малій залі палацу є кінотеатр, у великій збираються сотні людей на наради та конференції, театральні вистави (даючи непогані прибутки закладу). Тут діє понад 20 художніх колективів і купа гуртків для понад двох тисяч дорослих і дітей. Директор «Жовтневого палацу» Володимир Олянюк переконує, що «ніяких розстрілів тут не було». Мовляв, документів про ці злочини не збереглося. Воно й не дивно. Адже упродовж радянської історії розстріли й ув'язнення ретельно засекречувалися. У центрі Києва, як і всюди по Україні, людей убивали ночами, вмикаючи двигуни, аби мешканці навколишніх будинків не чули пострілів. Трупи возили вантажівками за місто і закопували в лісі (Биківня) або в ямах, викопаних на доріжках Лук'янівського цвинтаря (потім доріжки утрамбовували і вдень по них, нічого не підозрюючи, ходили люди). Архівні документи, можливо, й зберігали дещицю правди (згадаймо, з якою фантазією створювалися «показання» арештованих), однак їх теж «на люди» не виставляли.

      Уривки відомостей про розстріли в різних архівах по крихті збирали науковці. Один із сучасних документів, що трохи відкриває таємниці «жовтневих» підвалів — Постанова про закриття кримінальної справи від 25 червня 2001 року, яку підписав старший помічник військового прокурора Північного регіону України полковник юстиції А. Амонс. У документі, зокрема, сказано, що «у підвальних приміщеннях будівлі колишнього Жовтневого палацу культури і в спецкорпусі Лук'янівської в'язниці приводилися тоді виконання вироків судів військових трибуналів. Постріли в більшості випадків проводили в голову та інші життєво важливі органи, їх заглушували працюючими двигунами автомобілів і генераторів».

      «Інститут має розсекретити, опублікувати і пояснити те, що так довго засекречували, — вважає Євген Сверстюк. — Обман був поставлений в основу державної політики СРСР. Ми маємо приклади того, як хлопчики, які випадково підгледіли, були зняті з дерева і розстріляні. Знаємо, як полювали на учасників чи очевидців експертизи тіл розстріляних енкаведистами у Вінниці, проведеної німцями у 1944 р. Знаємо, як підмінювали радянські кулі в черепах у Катині, щоб переконати громадськість, що це злочин німців». До речі, достеменно не відомо, від чого вибухав Жовтневий палац восени 1941 р. , коли нацисти захопили Київ — чи то від бомбардування, чи від радіоміни, закладеної радянськими агентами при відступі (від чого були знищені також будівлі по вулиці Хрещатик і Успенський собор Києво-Печерської лаври). Після війни будівлю відновили, добудувавши колонаду. Колишні співробітники палацу пригадують, що під час ремонту зі стін у підвалах вигрібали по кілька відер патронів.

      Соціологи ще не дослідили думку громадськості про те, чи гуманно влаштовувати стриптиз-шоу і навчати дітей танців і співів у будівлі, де тривалий час містилася найодіозніша в Україні розстрільна тюрма. Десятиліття напівправди і подвійної моралі, напевне, ще довго тяжітимуть над нашим суспільством. Сподіваємося, не вічно. Тому, на думку співробітниці Науково-дослідного інституту українознавства Міносвіти Лариси Бондарук, УІНП має досліджувати не тільки визвольний рух українського народу і методи геноциду проти нього, а й виробити рекомендації для подолання негативного впливу терору й маніпуляцій людською свідомістю.