Привид федералізму

      Eтнологи, тобто народознавці, як фахівці спілкуються переважно з простим людом. Не лише тому, що вони досліджують глибини етнічного підсвідомого, стародавні ритуали і таємниці традиційних ремесел, про які можна дізнатися тільки від літніх селян. А й тому, що проста, життєва мудрість світопорядку чується в негучній, спокійній говірці старожилів українських земель. Мабуть, через це етнологи майже ніколи не бувають «кабінетними вченими» і завжди стараються чимось допомогти простим людям, які так багато знають і так мало можуть зробити для власного захисту.

      Сьогодні про те, що повинна робити політична еліта, аби згармонізувати різні суспільні прошарки і захистити  людей хоча б від маніпуляцій національними почуттями, читачам «УМ» розповідає Ганна Скрипник, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор історичних наук, президент української Національної асоціації україністів, член Центрального проводу Української народної партії.

      — Пані Ганно, з погляду етнолога, тобто дослідника розмаїття національних культур і традицій, чим є нація у сьогоднішньому світі? Чи це шлях збереження необхідної світові самобутності, чи вічне горнило міжетнічних конфліктів?

      — Що таке нація, цікавить українських учених ще з ХІХ століття. Мене ця тема вперше зацікавила в студентські роки, коли я познайомилася з працями Іларіона Свєнціцького. Цей чоловік з математичною освітою взявся з'ясувати сутність нації і, навчаючись у Петербурзькому університеті, віддавав цій справі кращі години студентських років.

      Хочемо ми того чи ні, навіть у нинішньому глобальному світі кожна нація намагається зберігати у своїй державі власний етнічний культурний і мовний світи. Навіть ті народи, що давно мають власні держави і є взірцями у плані розв'язання культурних і мовних проблем — такі, як французький чи японський, — не відмовилися від своєї етнічної природи. Навпаки, вони намагаються вибудувати сучасну модель суспільства, оперту на національну основу. Водночас постає питання — як можна узгодити інтереси представників різних народів у таких багатоетнічних суспільствах, як українське?

      — Тобто, на вашу думку, наша держава — багатонаціональна?

      — Ні, не варто проектувати на українське суспільство радянську ідеологію й термінологію, притаманну для суспільства російського. Росія справді є багатонаціональною державою, бо до її складу входять десятки народів. Вони тисячоліттями проживають на своїй етнічній території, значно відрізняються між собою. Так, волзькі чи сибірські народи як за мовою, так і за традиційною культурою, антропологічними ознаками дуже відрізняються від власне росіян. Деякі з цих народів мають свої окремі, тобто автономні, республіки, решта прагне до цього.

      В Україні ситуація зовсім інша. У нас домінує український етнос, який самовизначився як нація на власній етнічній території. Майже 80, а точніше — 78,2 відсотка населення становлять етнічні українці. Як етнолог можу сказати, що ця цифра має бути більшою, бо понад 4 мільйони мовнорусифікованих українців, які на час перепису не визначилися зі своєю національною приналежністю, рано чи пізно повертатимуться до свого коріння. І вже сьогодні спостерігається ця тенденція.

      Інші етнічні спільноти, що мешкають в Україні, є переважно діаспорними і мають свої держави на власних етнічних землях. Тобто українські чехи мають свою державу — Чехію, німці — Німеччину, болгари — Болгарію тощо. Представники цих народів з'явилися на території сучасної України переважно внаслідок міграційних рухів XІХ століття, коли російські урядовці запрошували іноземців заселяти завойовані українські землі. Особливо пожвавилися переселенські рухи у ХХ столітті, у межах СРСР, коли була цілеспрямована державна політика змішування і діяв всесоюзний розподіл спеціалістів. Це робилося, аби змінити обличчя національної республіки і в подальшому уникнути «проблем» із національним самовизначенням населення. Серед таких меншин найбільша російська, вона становить 17 відсотків. Тільки за час існування СРСР чисельність росіян в Україні потроїлася. Румунська, грецька, молдавська та інші етнічні спільноти в нашій державі — це або національні меншини, або діаспорні утворення, доволі незначні за чисельністю. За всіма показниками Україна — це держава з багатоетнічним складом населення. Але не багатонаціональна. Навіть за умови, що в нас є понад 250 тисяч кримських татар — корінного народу, що був депортований радянською владою, а тепер отримав змогу повернутися на батьківщину.

      — Ви як етнолог на власні очі бачили всю Україну, спостерігали побутову культуру і вивчали музейні колекції усіх областей. Чи справді є якісь істотні відмінності, на підставі яких сьогодні можна було б поділити українство на «федеративні республіки»?

      — Кожен, хто має нагоду познайомитися з музейними зразками різних регіонів України, побачить насамперед спільний стрижень, єдину модель культури. Вона проглядає і в характерному житлі, у внутрішньому облаштуванні хати, одягові, мистецтві, самобутніх техніках вишивки, традиціях іконопису... У «Повісті минулих літ» літописець Нестор писав, що південно-східнослов'янські племена мають схожу культуру. А про радимичів, в'ятичів, кривичів зазначав, що це племена, у яких і звичаї, й побут зовсім відмінні.

      Від стародавніх часів, незважаючи на приналежність українських земель до різних державних утворень, оця єдність культури не втратилася. Більше того, всупереч волі держав, які асиміляційним тиском намагалися знівелювати український характер культури закарпатців, галичан, слобожанців, прості селяни як на сході, так і на заході країни зберігали ідею єдності. Саме з цього селянського середовища вийшли Іван Франко і Тарас Шевченко, які надали цій ідеї національного звучання. Винятковий, парадоксальний характер українства полягає в тому, що, не маючи державного адміністративного апарату для збереження культури, всупереч волі імперій, не лише не втратилася народна традиція, а ще й на її основі постало професійне мистецтво.

      Модель культури закарпатської, галицької України, Наддніпрянщини, Слобожанщини великою мірою подібні. Ціла когорта вчених, які досліджували особливості українців, дійшла висновку, що навіть такий відрубний острівець українства, як Закарпаття, що упродовж століть перебував у складі різних держав, не втратив свого питомого етнічно-українського обличчя. Проте зараз роздмухується проблема політичного русинства і побудови якоїсь нової етнічної спільноти на базі закарпатських українців-русинів. Насправді, за цим стоять інтереси сусідніх держав, у складі яких є частина цих українсько-русинських земель. Вони всіляко підтримують такі сепаратистські рухи.

      — У такому разі для кого мала б відбуватися федералізація нашої держави?

      — Федералізм — це принцип політичного устрою держави за участю різних суб'єктів політичного процесу. В Україні таких суб'єктів немає, окрім українського і кримськотатарського народів. У складі населення всіх областей, за винятком Кримської Автономної Республіки, абсолютно домінує український етнос. У Донецькій, Луганській, Одеській областях проживають переважно українці. Говорити про те, що ці регіони нібито можуть бути суб'єктом федералізації, варто було б, якби там росіяни складали більшість та проживали на своїй, а не українській, етнічній території. Етнологи, які провадили дослідження по селах Донецької, Луганської, Миколаївської областей у 1970—90-х роках, зафіксували абсолютне домінування української мови й традиції, ідентичної тій, яка побутує, скажімо, на Київщині чи Поділлі. Це етнічні українські землі, що вдавнину заселялися вихідцями з центральних і північно-західних країв України.

      Нагадаю слова Михайла Грушевського, що деякі регіональні відмінності витворювалися політичними режимами сусідніх держав, оскільки кожна з них, анексувавши українські землі, чи то галицькі, чи то східні, намагалася втримати панування над ними шляхом зміни етнічного обличчя цих земель. Провадилася відповідна кадрова політика, маніпуляції з мовою — задля наближення її чи то до російської, чи до польської. Грушевський зазначав, що в наших інтересах не роздмухувати відмінностей, витворених несприятливими історичними обставинами та впливом сусідніх держав, а навпаки підтримувати мовну і культурну єдність. Інша річ — поглиблення самоврядності областей. Але це не має нічого спільного з федералізмом. І коли нам сьогодні нав'язують ідею «федералізації», ми маємо розуміти, що за цим стоять не реалії української дійсності, а бізнесові інтереси конкретних політичних сил.

      Союзним генпланом ще на початку ХХ століття Україні накидався так званий «крайовий поділ», або ж федералізм. Уже тоді нарком Гринько говорив про те, що такий поділ — не в інтересах українського народу. Навпаки, потрібен унітарний принцип будови держави і підкреслення нашої єдності. Так само і сучасні інтелектуали не можуть не розуміти, що тільки обстоювання загальнонаціональних інтересів, цілісності держави, що консолідує довкола національних цінностей усі терени України, є на сьогодні в інтересах кожного з нас.

      — Усе ж, чому ідея регіоналізму так «цікавить» політиків останнім часом?

      — Починаючи з 1970-х років, у так званий період «маланчукізму», в Луганській, Одеській, Донецькій областях вольовим рішенням влади були зачинені українські школи, навіть у селах. І цілі покоління виховувалися в російськомовній системі освіти. Поступово змінилося мовне середовище. Селяни, які переїздили до міст, мусили, за законом «соціального наслідування», прилаштовуватися до більшості, аби вберегтися від психологічного негативу. Однак це не є явищем незворотним. Скажімо, чехи у XVIII — на початку ХІХ століття були майже цілковито німецькомовні, на рівні і еліти, й середнього прошарку, за винятком богемського селянина. Але інтелігенція збагнула значення національної мови, отож були  видані чесько-німецькі словники і написана історія чеської мови. За короткий час мова була відроджена, і сьогодні Чехія у своєму культурному самовияві однозначно сприймається світом як цивілізована європейська держава. Можемо наводити подібні  приклади по скандинавських країнах. Зрештою, є приклад єврейського народу, який майже зовсім втратив свою мову, і за дуже короткий час її відновив.

      — Упродовж багатьох років Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, який ви очолюєте, вивчає етнічну історію українців і традиції української культури. Наскільки держава прислухається до думки етнологів у таких делікатних питаннях, що стосуються етнічних та національних виявів у суспільстві?

      — Наш академічний інститут досліджує і опікується розвитком як народної культури, так і професійного мистецтва. Він неодноразово розробляв програми збереження і транслювання у світ українських культурних традицій, з використанням найновіших технологій. У 1992 році Кабінет Міністрів затвердив таку програму, однак не надав фінансування. У 2000 році ми розробили нову програму, яка передбачала низку заходів у царині народної культури і професійних мистецтв. Вона була підтримана, але, на жаль, не як загальнодержавна, а лише як міжвідомча Національної академії наук. Нашому інститутові як ініціаторові випало її реалізовувати. Це й експедиційні відрядження, й аналітичні матеріали, і розроблення електронної бази даних народнопісенної традиції, опрацювання архівних колекцій, створення нових словників, енциклопедій — з етнічної історії, різновидів мистецтв.

      Ми намагаємося удоступнити ці знання для громадян урядовців. Оскільки дуже часто необізнаність із конкретними реаліями етнічної ситуації призводить до некоректних рішень і заходів. І ці заходи часом негативно позначаються на етнокультурній політиці держави, на політиці коригування співжиття різних етнічних спільнот в Україні. Відповідно, щоб виробити розумну державну етнополітику, потрібно надати необхідну інформацію управлінцям. Адже переважна більшість із них — це вихідці з радянської доби, виховані на упередженій, тенденційній інформації. Звісно ж, дуже важливо, щоб новий склад Верховної Ради мав достатню кількість професіоналів, які були б глибоко обізнані в історії, культурі, мові. Якщо політична еліта не «заплющуватиме очі» на реалії української культури і єдність українства, це унеможливить спекуляцію на темах етнічного й національного, мета якої банальна: «поділяй і владарюй». Не варто тримати суспільство в омані, воно має знати, що розмови «про федералізацію» — це звичайнісінькі політиканські трюки, які не мають стосунку до дійсності.