Пожежний мотоцикл викликали?

Пожежний мотоцикл викликали?

У родині Тарановських із міста Сміла Черкаської області захоплюються технікою з діда–прадіда. У чотирьох поколіннях цього роду, починаючи з дідуся Миколи Тимофійовича, який до виходу на заслужений відпочинок працював машиністом у локомотивному депо на залізничній станції імені Тараса Шевченка, всі чоловіки люблять техніку. Але найбільших успіхів у цій царині досягнув його 56–річний син Микола Миколайович, знаний у місті Кулібін.

Вік романтичних капелюшків і лірики

Вік романтичних капелюшків і лірики

Недавно ця незвичайна жінка відсвяткувала своє 80–річчя. З цієї нагоди було заплановане засідання у Тернопільському прес–клубі разом з авторським майстер–класом з виготовлення витинанок, але пані Марта, на превеликий жаль, послизнулася і зламала руку... Втім немає сумніву, що після одужання все буде надолужено, бо така це вже людина.

Ангел–охоронець українських миротворців

Ангел–охоронець українських миротворців

Сім місяців життя, проведених на іракській війні у складі українського миротворчого контингенту, для отця Іоасафа Перетятька склалися в окреме маленьке життя. Так вийшло, що в 2004 році він опинився серед перших священиків, яким випало замінити на війні посаду комісара. Йому доводилося причащати солдатів під свист куль і відпускати гріхи, не знімаючи бронежилет в умовах жахливої спеки. «Саме там, у «гарячій точці», я відчув, наскільки віра може допомогти людині вижити та зберегти свою гідність», — ділиться з «УМ» нинішній насельник київського Свято–Троїцького Іонинського монастиря Іоасаф Перетятько. На війну поїхав без роздумів, хоча рішення їхати до Іраку прийняв не самостійно. «Як київський чернець я підпорядкований священноначалію, — пояснює архімандрит Іоасаф. — І так уже склалося, що моя кандидатура підійшла за всіма параметрами: пройшов строкову службу і якраз був у віці 30 років. Викликали мене і сказали: «Їдь на війну. Як священик, ти там більше потрібний!».

Отримав за Пушкіна

Отримав за Пушкіна

«Десант» Прикарпатського університету в Михайлiвському — російській архіоколиці — щоліта очікують, ледь не як манни небесної. До приїзду доброчинців із Західної України керівництво тамтешнього музею–заповідника імені О. С. Пушкіна готує обширний фронт робіт. І не помиляється у своїх очікуваннях. Приміром, торік, як повідомляла агенція новин «Псковская лєнта новостєй», «У Михайлiвське з України приїхав загін чисельністю 19 осіб. Традиційно маючи в колективі вправних теслярів, загін замінив перекриття каплиці на кладовищі у Вороничі, відремонтував дах каплиці на Савчиній гірці, а також наново пофарбував нижній ярус фасаду Георгіївської церкви».

Чому студенти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника вже чверть століття долають такий далекий шлях на північ, аби долучитися до збереження матеріальної культури сусідньої держави, з’ясовуємо в незмінного керівника михайлівських наукових експедицій, доцента Ярослава Мельника.

«Усе сміття московської естради сьогодні пасеться у нас»

«Усе сміття московської естради сьогодні пасеться у нас»

Уявити Євгена Дударя без жартів неможливо. Напередодні 80–річчя телефоную сатирику, щоб домовитися про інтерв’ю. Представляюся, називаю газету. «О, «Молода» згадала про старого, — тут же знайшовся Євген Михайлович. — Але оскiльки звернулися до мене по інтерв’ю, то я, значить, ще не такий і старий!». Утiм зустрітися з гумористом виявилося не так і просто. Він саме перебував далеко від Києва, тому домовляємося поспілкуватися по телефону.

Дві України в одній сім’ї

Дві України в одній сім’ї

Головним символом Дня Соборності більшість вважає «живий ланцюг». Розтягнувшись на сотні кілометрів, він об’єднав представників чи не всіх регіонів України та різних політичних поглядів, щоб довести: ми, українці, — єдині. Знову на День Злуки з мітингових сцен політики продовжують кричати «Схід і Захід — разом» з таким запалом, ніби самі себе намагаються переконати. Але чи потрібно ще когось переконувати? Для мільйонів українців соборність є очевидною, а нація — єдиною, попри окремі спекулятивні заяви політиканів. Нічого не треба доводити сотням тисяч сімей, які складені з представників «двох Україн». І якби не Злука 1919 року, де українці підтвердили, що хочуть жити разом, тих родин, можливо, і не існувало б сьогодні. Саме такі сім’ї і є найкращим символом цього свята. Один з яскравих прикладів — подружжя відомого барда Ігоря Жука та популярної письменниці Ірен Роздобудько. Він — з Галичини, вона — з Донбасу, двоє віддавна живуть у Києві, а познайомилися лише п’ять років тому.

Ірен і раніше чула про Ігоря, слухала його пісні по радіо, стала прихильницею. Звели спільні знайомі, і вони швидко зрозуміли, що створені одне для одного. Вони — ті, кого називають ідеальною парою. Хоч і за професією фізик, Ігор не може без сцени. Зараз з дружиною разом гастролюють: вона читає зі сцени свої твори, співає разом з чоловіком, який навчив гри на гітарі. Обоє люблять малювати. Ірен також виготовляє картини з бісеру.

Кравець із роду просвітителя

Кравець із роду просвітителя

Іван Вагилевич–молодший навіть у свої 85 як дві краплі води схожий на Івана Вагилевича–старшого, котрий прожив лише 55 років. Принаймні якщо брати для порівняння портрети галицького просвітителя, що збереглися до наших днів.

Копійка на щастя

Копійка на щастя

На стіні батьківської хати Наталі Санжарівської, якщо придивитися, можна помітити копійку. Вона там більше сорока років. Відтоді, як до Наталиного двору приходив Анатолій, її перше кохання. Тоді він сподівався побачити дівчину, поговорити, але та не вийшла — зібралася заміж за іншого.