Копійка на щастя

04.01.2013
Копійка на щастя

Щаслива родина — Анатолій та Наталя Санжарівські. (автора.)

На стіні батьківської хати Наталі Санжарівської, якщо придивитися, можна помітити копійку. Вона там більше сорока років. Відтоді, як до Наталиного двору приходив Анатолій, її перше кохання. Тоді він сподівався побачити дівчину, поговорити, але та не вийшла — зібралася заміж за іншого. В розпачі хлопець притиснув копійку до щойно пофарбованого кутка. Як виявилося, на щастя. Бо Анатолій та Наталя Санжарівські таки стали сім’єю і 37 років живуть щасливо у рідному селі Ташлик Смілянського району на Черкащині. А та копійка стала їхньою сімейною реліквією.

«Та копійка для нас — як родинний оберіг»

Надворі голосно виг­равали музики — звуки гармошки та бубона долітали вечірнім Ташликом аж до крайніх вулиць села. Наталя вийшла з хати, притулилася до одвірка й заслухалася. Та весела музика тільки додала їй суму й душевного неспокою. Молода жінка знала, що музики грають на подвір’ї Анатолія — його саме проводжали служити в армію. І від того на її серці стало особливо гірко й тяжко. Душа боліла від того, як нелегко складається її доля. Вона вкотре дорікала собі й шкодувала, що їхні з Анатолієм шляхи так безглуздо розійшлися.

Наталя росла без батька. Її мама у 30 років залишилася вдовою з трьома малими дітьми. Вона працювала прибиральницею у місцевій школі і самотужки піднімала трьох­ дітей. Звісно, було важко, тож Наталя на літніх канікулах після 5 класу вирішила піти працювати у колгосп — рознощицею в тракторну бригаду. Щодня на велосипеді вона розвозила обід і вечерю комбайнерам та трактористам. Кухарки у їдальні насипали їй у бідончики кашу, борщ, наливали компот, клали миски, ложки, хліб. Із цим багажем школярка кілька кілометрів крутила педалі до місця призначення. На зароблені влітку гроші купувала до школи книги, зошити, одяг, а якось навіть придбала велосипед за 80 карбованців. «Мама моя тоді за місяць заробляла 60 карбованців, тож мої гроші були відчутною допомогою сім’ї», — каже «УМ» Наталя Іванівна. Ми розмовляємо з нею у затишній вітальні їхнього з Анатолієм Олександровичем будинку. Тут багато квітів, дуже чисто і пахне печеним хлібом.

«Із Толиком ми теж познайомилися в тракторній бригаді. Я тоді 8 класів закінчила і знову підпрацьовувала рознощицею. А він після курсів трактористів прийшов туди причіплювачем», — пригадує першу зустріч iз коханим Наталя Іванівна. Каже, Толя справив на неї враження — «гарненький такий хлопчина». А ввечері, коли прийшла з подружками до клубу, він теж там був — «у коричневому костюмі, у біленькій сорочці». Того ж вечора він запросив її на танець...

«Я знала, що він на роботу ходить через кладку, тож і сама стала ходити тією дорогою, аби його зустріти», — усміхається Наталя Іванівна. Ото зустрінуться, привітаються, словом перекинуться. Так подружилися, стали зустрічатися, правда, не часто, бо ж хлопець­ допізна працював, та й дівчину мати не щодня відпускала погуляти.

«Два чоловіки буде!»

Пані Наталя пригадує, якось до їхнього двору прийшла циганка й запропонувала її матері: мовляв, давай поворожу дочці. Мати не хотіла, але та, показавши на Наталю, сказала: «Два чоловіки буде. Другий раз заміж вийде, побачиш!». Наталя Іванівна каже, що пророцтво її вразило, але вона не повірила, що розійдеться з Анатолієм. Але... У їхні стосунки втрутився інший сільський парубок — Павло. Він прийшов з армії і вподобав Наталю. Аби відвадити від неї меншого на кілька років Анатолія, Павло перестрів його з дружком і накинувся з кулаками, мовляв, забудь до неї дорогу. А Наталі заявив: «Він до тебе більше не прийде».

«Але Анатолій прийшов, та я не вийшла до нього. Ми саме кути на хаті пофарбували, то він у розпачі копійку до тієї фарби й приклеїв. Вона досі на материній хаті є, це вже як сімейна реліквія, як оберіг наш», — зазначає Наталя Іванівна.

Вона пригадує, як після десятого класу поїхала до Умані навчатися на продавця — каже, з дитинства мрiяла про цю професiю. А згодом мало не разом із дипломом Наталя одержала й нову родину — їй ще й 18 років не виповнилося, як вона вийшла заміж за Павла, який в колгоспі працював шофером. «Я молода була й міркувала так: раз хлопець після армії, треба йти заміж, — пояснює пані Наталя. — А через два місяці нажилася з ним». Життя з Павлом під одним дахом виявилося просто нестерпним.

«Пошле в магазин, а я вагітна була, хотілося пряників, які коштували 9 копійок. То на здачу візьму два–три штуки і по дорозі з’їм їх. Прийду, а він рахує гроші й лається, де ти 10 копійок поділа?» — пригадує своє невдале заміжжя пані Наталя. Повсякчас дорікав: «Навіщо гроші тратиш?».

Жили молоді у старій хаті під соломою, яку купили за подаровані Наталиною ріднею 1600 карбованців. Щастя не мали. Та коли чоловік підняв на неї, вагітну, руку, це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння юної дружини. «На Різдво пішли до мого дядька Сашка, він мені, як батько. Повечеряли, тут десь Павла не стало. Ніхто не бачив. Кажу матері, буду йти, бо буде мені», — говорить Наталя Іванівна. Зима випала сніжною. Каже, поверталася додому ввечері берегом, страшно було. А в когось на городі стояли стоси куликів. Павло туди заховався, і Наталя пройшла повз нього. Вдома тільки лягла спати, як і чоловік явився. «Я злякалася, бо знала, який він — ревнував до пня і до колоди. Вже з порога почав кричати на мене, причому без причини», — зазначає жінка. А потім накинувся з кулаками... Благала його, аби зупинився, кричала: «Ще дитину вб’єш». Після побоїв до ранку очей не стулила, так живіт болів, а наступного дня пожалілася матері, й та порадила вертатися додому.

Із Павлом розлучилися, згодом Наталя благополучно народила доньку, здорову й гарненьку. Павло приходив у пологовий будинок, але вона не захотіла з ним зустрічатися... П’ять років тому, каже жінка, Павло заходив у магазин, де Наталя торгує, щоб побачити колишню дружину. «Еге, кажу йому, вже далеко дивитися, не видно. Питав, як донька. «А ти її знаєш?» — відповідаю. У нього після мене вісім жінок було», — пригадує ту зустріч пані Наталя.

«Вона в мене найкраща»

У травні того року, як Наталя стала матір’ю, Анатолія забирали служити в армію. З хлопцем вони давно не бачилися. Але дізнався, що Наталя розлучилася. «Увечері я викупала дитину й поклала спати, а сама перу пелюшки й плачу. Думаю, чого ж я за Толика не вийшла. Раптом у двері хтось постукав, відкриваю — а там Лариса, його сестра, і він сам», — згадує жінка. Анатолій відразу запитав її, де дитина. А потім узяв немовля на руки й каже: ««Чекайте мене, я повернуся!». З армії він постійно писав їм листи. Якось прислав своє фото, а на зворотному боці зазначив: «Коханій дружині і доньці від тата».

«Він у нас всюди з вусами. Вродливий, як же його було не любити! І він мене любив, я теж страшно красива була», — жартує пані Наталя, показуючи сімейний альбом. З Анатолієм вони побралися, як тільки він повернувся додому. Відтоді промайнуло 37 років. Санжарівські звели новий будинок і виростили двох дітей — Валентину та спільного сина Володимира.

«Донька знала одного батька — Анатолія. Він її, як рідну, любить, а Валя — його», — наголошує пані Наталя. Їхня донька давно заміжня, чоловіка також звати Анатолієм, мають 19–річного сина Олександра. А син Володимир подарував Санжарівським онука Назара, йому — тринадцять. Пані Наталя й далі працює у сільському магазині продавцем, а її чоловік — водієм у місцевому сільськогосподарському ТОВ «Агро — Рось». Життя у подружжя щасливо склалося, хоч багато обом довелося пережити замолоду.

Того дня, коли ми були гостями цієї щасливої родини, Наталя Іванівна ще вдосвіта напекла хліба, запах якого було чути по всій хаті. Збиралася ще й перець фарширувати. «Вона в мене — чудова господиня. Для мене кращої немає!» — щиро хвалить дружину Анатолій Олександрович, зайшовши до кухні. «У нас усе своє, я на зиму варення варю, закатки готую, не лише овочеві та фруктові, а й м’ясну та рибну тушонки. Люблю готувати і, буває, товчуся до півночі, за що Анатолій мене сварить, не хоче, аби перевтомлювалася», — додає Наталя Іванівна. Санжарівські тримають чимале господарство — тільки свиней у хліві семеро, а ще ж птиці повно.

«Анатолій у мене добрий господар, я ціную його за це. Він мені в усьому допомагає, жаліє мене. В сім’ї це дуже важливо», — ділиться Наталя Іванівна.

За її словами, чоловік усе вміє робити в господарстві. І те, що в їхньому будинку є холодна й гаряча вода, ванна й туалет, — це все Анатолій своїми руками зробив.

«Треба одне одного поважати й жаліти, а ще пробачати, — ділиться з нами на прощання формулою свого сімейного щастя пані Наталя. — Ми довго ніколи не сердимося, не накопичуємо образи. Тому й щасливі».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>