Якщо так і далі піде, то Івано–Франківщина до свого відомого пісенного топоніму «край Черемоша й Прута» може цілком заслужено додати ще й славу регіону краси і сили, яка підкорює світ. Лише позаторік врода вивела прикарпатку Олесю Стефанко у фінал міжнародного конкурсу, де вона удостоїлася титулу «Першої віце–Міс Всесвіт», а вже цьогоріч голову франківчанки Ганни Заячківської увінчала корона «Міс України 2013». І невдовзі прикарпатська студентка на індонезійському острові Балі виборюватиме звання найпривабливішої красуні планети.

Не відстають від місцевих представниць прекрасної статі й народжені на Прикарпатті чоловіки. Василь Вірастюк, як відомо, володіє здобутим у 2004–му титулом «Найсильніша людина світу». Силою Віталія Пономаренка, чемпіона та рекордсмена світу з пауерліфтингу (на жаль, помер молодим 5 років тому), захоплювався сам Арнольд Шварценеггер. Естафету земляків–богатирів упевнено взяв до рук франківець Назар Павлів, який за короткий час устиг встановити майже десяток рекордів України, переважно з перетягування великотоннажних транспортних засобів.

Цьогоріч Галичина святкує ювілей створення дивізії СС «Галичина». Насправді дивізія була започаткована у квітні 1943 року, але святкування у Львові у зв’язку з Великодніми святами перенесли на другу декаду травня. До урочистостей готувались заздалегідь, серед запланованих заходів — нагородження колишніх дивізійників. Останніх до 70–річчя створення дивізії дожило зовсім небагато, а більшість з них узагалі полягли в сумнозвісному бою під Бродами... Варто визнати, що до сьогодні в суспільстві немає однозначного ставлення до тих, хто воював у «Галичині». Тому «Україна молода» завітала в гості до одного з колишніх дивізійників «Галичини» Василя Бойківа, аби почути його історію з перших вуст. Зовсім юним 19–річним хлопцем він пішов у дивізію з метою захищати рідну землю. Мій співрозмовник каже, що до ладу і німецьких солдатів не бачив, а воював усього лише кілька днів... А потім ще дуже довго розплачувалися за це і він, і вся сім’я.

Ковбаса смакувала українцям здавна, позаяк її вважали мірилом достатку і неодмінним атрибутом святкової трапези. Це вже радянські технологи винайшли «харчове диво» у вигляді дешевої і доступної широким масам «Лікарської» по 2.20, від якої часто вернули носа навіть голодні дворові пси. Пострадянські ковбасники довершили знущання над колись ароматним і поживним продуктом, сотворивши безліч різновидів м’ясоподібних сумішей, які, очевидно, варто, як пачки сигарет, маркувати застереженнями «Шкідливо для здоров’я».

Чи можливо нині відчути смак справжньої ковбаси, яка колись була почесною стравою на великодньому столі? «Без проблем, — запевняє Богдан Чукор. — І це не вимагає особливих зусиль чи якихось заморських компонентів. У моїх ковбасах, окрім м’яса, сала, солі, перцю, часнику та природних спецій, немає ніяких консервантів, але вони тривалий час не псуються. Приміром, «Гуцульська» за сталої температури від трьох до п’яти градусів тепла може зберігатися в коморі півроку й більше. Звісно, є певні особливості її приготування, але немає жодного міліграма хімії. Це підтвердить будь–яка лабораторія, оснащена найдосконалішим обладнанням».

Його ім’я шанобливо вимовляють не тільки колеги–нейрохірурги й сотні поставлених ним на ноги прикарпатців, а й мешканці інших регіонів держави. Рівень надання медичної допомоги в очолюваному Юліаном Худецьким нейрохірургічному відділенні Івано–Франківської обласної клінічної лікарні, за оцінками фахівців, — один із найвищих на теренах Західної України. Тому сюди приїжджають «планові» пацієнти звідусіль, довіряючи свій головний мозок (якщо немає іншої ради, крім оперативного втручання) скальпелю нейрохірурга Худецького. Жертви численних дорожньо–транспортних пригод — теж лягають на його операційний стіл.

Коли дізналася про незвичайне захоплення 32–річного лучанина Руслана Теліпського, перше, що спало на думку: «Невже серед нашої молоді є ще такі?!». Він не просто вивчає Шевченка, а ще й збирає по всьому світу фотографії його монументів, стел, погрудь, меморіальних дощок. Уже десять років подорожує світом і Україною, поповнюючи свою «Монументальну Шевченкіану».

У колекції Теліпського — понад 500 власноруч зроблених світлин із меморіальним зображенням Кобзаря з усіх міст і містечок України та з понад двадцяти країн Європи, Азії та Америки. Мандрівний дослідник–шевченкознавець мріє відвідати всі місця та створити електронний каталог i видати ілюстровану книгу–довідник. Його фотошевченкіана експонувалася у багатьох країнах світу — понад 30 виставок, лише в Канаді їх було 12. Окрім того, він активний громадський діяч, був членом оргкомітету встановлення пам’ятника Шевченку в Оттаві (2011) і нині діючого у Ризі. У 2008–му до 17–ї річниці української Незалежності організував пішу ходу з Луцька до Канева під назвою «Тарасів дороговказ». Тоді Руслан, мандруючи пішки Україною понад місяць, як колись мандрували лірники й кобзарі, пройшов територією дев’ятьох областей України, «намотавши» власними ногами понад тисячу кілометрів. У Теліпського є бажання повторити таку акцію в 2014 році з більшою групою однодумців.

Львів’янин Олександр Вальд започаткував і вже майже 15 років творить картини з кави та піску. Сам він працює у львівському цирку сантехніком, хоча за освітою є квітникарем–декоратором. Майстерня художника розташована в готелі для артистів цирку. Там пахне лаком і, звичайно, кавою. На стінах майстерні висять його роботи: портрети знайомих і зірок естради, пейзажі та навіть біблійні сюжети. На столі лежать необхідні для роботи інструменти та скляночки з кольоровим піском.

«Ось остання робота, — показує художник кольоровий пейзаж. — Ще лак остаточно не висох, тому запах трохи неприємний, але до ліній уже можна торкнутись. Бачите, сніг вийшов такий крупний і пухнастий. Це перетертий мармуровий пісок. Його крупинки завеликі для картин, тому доводиться додатково перетирати. У мене для цього є навіть старий електромлинок для кави». І хоча піщинки здаються крихкими, малюнок залишиться стійким ще довгі роки.

Диплом коваля — польською Swiadectwo nauki, скріплене печаткою Коломийського магістрату, — Степан Бежук отримав 23 січня 1903 року, започаткувавши нову для його давнього хліборобського роду «вогненну» професію. Відтоді землями великого села Спас, розташованого на північних окраїнах Гуцульщини, прокотилися лавини двох світових воєн та змінилися уряди п’яти держав. Сам зачинатель ковальського ремесла, перед тим як залишити цей світ у середині минулого століття, встиг навчити досконалої роботи в кузні не тільки трьох синів — Володимира, Йосипа та Богдана, а й доньок — Ганну, Ольгу і Марію. «Мої сестри, звісно, не махали молотом зрання до вечора, та могли щось із простого кухонного начиння викувати, а при нагальній потребі — й підкову підбити», — стверджує Богдан Бежук, якому невдовзі виповниться 84 роки.

Дорогу до Бога, блукаючи спокусливими світськими шляхами, брат Лев намацував не одне десятиліття. На пік пошуків несподівано для себе вийшов, чи точніше виїхав, аж у Північній Америці, куди закинула заробітчанська доля в середині дев’яностих років.

Там стався випадок, який круто змінив траєкторію його життя. «Виникла потреба нагальної поїздки, і я свідомо сів за кермо легковика з «липовими» номерами, — зізнається він. — Комп’ютеризована тамтешня поліція миттю мене вирахувала й «висмикнула» з потоку машин. На моїх зап’ястях замкнулися кайданки. Це був шок. Перед очима якимось дивом промайнули уривки мого грішного життя. Я став на коліна й почав гаряче молитися, випрошуючи в Господа прощення. Стражі порядку здивовано спостерігали за цим імпровізованим ритуалом. Я не розігрував каяття — все було по–справжньому, ніби з чиєїсь волі. Почув, як поліцейські щось запитали. Що саме, до кінця не зрозумів. Відповів, що це — проблеми між мною і Богом. На превеликий подив, мене відпустили, хоча в подібних випадках депортація була неминучою. З того моменту моє життя різко змінилося — у ньому запанував Закон Божий».

У невеличкій майстерні Романа Воротняка, що сусідить із кухнею його квартири в одному зі спальних мікрорайонів Коломиї, на видному місці — барельєф двох отців церкви зі старовинними манускриптами в руках. Це — преподобні Антоній і Феодосій, засновники Києво–Печерської лаври. Вирізьблені з дерева лики святих ніби випромінюють мудрість пізнання божественних істин. «Коли на відкритті виставки я сказав, що для створення цієї роботи в довершеному вигляді мені знадобилося цілих 15 років, багатьом мої слова видалися надто гіперболізованими. Мені ж насправді треба було пройти саме через такий тривалий етап осмислення теми, яка «не піддавалася», — зізнається майстер. — Починав різьбити — і зупинявся. До пори до часу з існуючих у свідомості фрагментів ніяк не складався цілісний образ. А потім — ніби осяяння: сів і почав працювати до останнього штриха».

Багато хто готовий був заплатити за його «Антонія і Феодосія» чималі гроші, та автор щоразу відхиляв пропозиції. «Сюди, — відповідав, — я вклав частку душі, а вона — не продається».

«У багатьох жінок сяють очі, коли вони перебирають коштовні прикраси. А в мене поліпшується настрій, коли розглядаю іграшки, що «вилупилися» з кіндер–сюрпризів, — розповідає киянка Тамара Пестрікова. — Таких фігурок я зібрала понад 12 тисяч. Позитивна енергія, яку вони випромінюють, заряджає всю мою оселю». При цьому до самих солодощів, зізнається колекціонерка, вона байдужа, особливо приївся їй смак шоколаду.