Дві України в одній сім’ї

Головним символом Дня Соборності більшість вважає «живий ланцюг». Розтягнувшись на сотні кілометрів, він об’єднав представників чи не всіх регіонів України та різних політичних поглядів, щоб довести: ми, українці, — єдині. Знову на День Злуки з мітингових сцен політики продовжують кричати «Схід і Захід — разом» з таким запалом, ніби самі себе намагаються переконати. Але чи потрібно ще когось переконувати? Для мільйонів українців соборність є очевидною, а нація — єдиною, попри окремі спекулятивні заяви політиканів. Нічого не треба доводити сотням тисяч сімей, які складені з представників «двох Україн». І якби не Злука 1919 року, де українці підтвердили, що хочуть жити разом, тих родин, можливо, і не існувало б сьогодні. Саме такі сім’ї і є найкращим символом цього свята. Один з яскравих прикладів — подружжя відомого барда Ігоря Жука та популярної письменниці Ірен Роздобудько. Він — з Галичини, вона — з Донбасу, двоє віддавна живуть у Києві, а познайомилися лише п’ять років тому.

Ірен і раніше чула про Ігоря, слухала його пісні по радіо, стала прихильницею. Звели спільні знайомі, і вони швидко зрозуміли, що створені одне для одного. Вони — ті, кого називають ідеальною парою. Хоч і за професією фізик, Ігор не може без сцени. Зараз з дружиною разом гастролюють: вона читає зі сцени свої твори, співає разом з чоловіком, який навчив гри на гітарі. Обоє люблять малювати. Ірен також виготовляє картини з бісеру.

Мова чи «язик»?

Між собою розмовляють українською. Вона з дитинства російськомовна, уже живучи в столиці, вивчила українську. Він виходець з україномовної родини, приїхав молодим фізиком в київську аспірантуру і освоївся в русифікованому середовищі. Зараз пише пісні двома мовами.

Ірен Роздобудько: Росла я російськомовною. Хоча моє покоління «через коліно» говорило українською, бабуся була вчителькою української мови і літератури. В самому Донецьку українською мало де говорили, хоча на всі свята, скільки себе пам’ятаю, мені шили українські костюми. Я в них була на всіх дитячих ранках. Те, що ми — українці, розумілося само собою, але говорили російською. І відвідуючи тоді зi шкільним класом Західну Україну, усюди відчувалося до нас приязне ставлення, попри нашу мову. Тобто не було жодних проблем, все це штучно роздмухане питання. Зараз я здебільшого україномовна, але якщо до мене звертаються російською, будь ласка, я переходжу на російську. А раніше мені було важко. Перший рік, коли переїхала до Києва, я взагалі мовчала як риба. Бо людям, які зі мною українською говорили, дуже хотілося відповідати українською, але не могла — був бар’єр. Рік я мовчала, читала книжки, слухала радіо. Також робила такі вправи: перекладала Ліну Костенко, брала найскладніші вірші й перекладала їх російською мовою, щоб відчути слово. Потім уже заговорила і одразу пішла працювати свідомо в україномовне видання — це була газета «Родослов». Там було суто українське середовище. Я собі нагадувала кошенятко, яке саме себе в море кинуло. Але це не було страшно, бо тут питання в любові до тієї землі, де ти живеш, і у повазі до тих людей, з якими спілкуєшся. Це питання інтелігентності й свободи.

Моя позиція: державна мова має буде одна — українська, бо ми живемо в державі, яка називається Україна. Водночас я проти агресивної українізації, має бути вибір у побутовому спілкуванні.

Про різницю між регіонами

Він любить Донбас, там має друзів. Вона обожнює Львів, при цьому горда, що «донецька».

Ігор Жук: Від’їдьте п’ятдесят кілометрів від Донецька в будь­яке село на Донбасі, ви побачите зовсім іншу Україну — справжню Україну: там говорять українською і так само шанують традиції. Активна заміна населення відбувалась в основному в містах, сіл торкнулася набагато менше. Так само, як і полонізація Західної України — вона теж відбувалася більше в містах, ніж у селах. Якщо порівнювати між собою села Заходу і Сходу, ми знайдемо там більше спільного, ніж між містами.

Ірен Роздобудько: Зараз часом я пишаюсь тим, що мене називають «донецька». Раніше, можливо, було образливо, а зараз веселить, бо донецькі, вони такі — вперті, самовпевнені, зухвалі (смiється. — Авт).

Ігор Жук: Галичани — волелюбні. Адже Галичина настільки часто переходила з одних рук в інші, що в людей сформувалося уявлення про нетривкість зовнішнього панування і тимчасовість будь­якої окупації, звідси і закладена в крові волелюбність.

Ірен Роздобудько: Але не можна ділити Україну на «східняків» і «західняків», «донецьких» і «бандерівців». Ми є єдиними, хоч деякі ментальні відмінності я відчуваю. За них страшенно люблю Західну Україну, Львів.

Спільні традиції

Ірен Роздобудько: Так, на Сході України люди не таке глибоке коріння пустили. Якщо, скажімо, на Донбасі свій родовід ми можемо знати до третього коліна, в кращому випадку — до п’ятого, то на Західній Україні може бути десяте коліно. Там люди зберігають традиції глибше, ніж на Сході. Якщо моя мама і бабуся пекли паски на Великдень, то не пояснювали мені і самі навіть не знали, що воно достеменно значить. Тобто збереглася традиція, а суть була забута. От мій чоловік, вихований на Львівщині, сам на Різдво робить кутю, він знає, для чого її роблять, яка в цьому обрядовість. До речі, мені більше подобається західна кутя, бо у Донецьку була на компот чи то суп схожа, а ще й з рису чи то перлової крупи. А в чоловіка така кутя, схожа на шоколадку «Марс», — там горіхи і немає рідини.

У Донецьку теж поступово починають розуміти суть релігійних свят. Моя мама разом з активістками «Союзу Українок» ходять колядують, пояснюють, тобто таку просвітницьку роботу ведуть, і люди дуже добре це сприймають.

Родовід: українці з обох боків

Ігор Жук: Тi кілька поколінь, які я можу прослідкувати, в основному всі галичани, але ті гілки потім розбрідалися по світу. У політичному житті вони йшли різними шляхами. Мій дядько, рідний брат моєї мами, воював у радянській армії, був поранений, мав купу нагород. Але потім відсидів у тюрмі за те, що дав напитися води воякам УПА. Інший мій дядько, двоюрідний брат мами, був сотником УПА, провоював усю війну і проти червоних, і проти німців. Коли перейшов німецьку територію, з’єднався з американцями і доживає своє життя в Нью­Йорку. Є власником одинадцяти будинків на Манхеттені.

Ірен Роздобудько: А у нашій родині збереглася легенда, що якийсь наш предок був писарем у Запорізькому війську. Був дуже моторний, міг усе роздобувати, звідси й пішло прізвище Роздобудько. Є ще цікава легенда нашого роду, яку я б хотіла дослідити, про якийсь глечик із золотом, через який убили мого прапрадідуся. Там ціла детективна історія. Може, цей глечик десь досі зберігається (сміється. — Авт). Є ще легенда, яка оповідає, як Роздобудьки розбагатіли. У селі Косари на Харківщині, звідки походить батьків родовід, був суворий пан, якого ненавиділи всі селяни. І коли скасували кріпацтво, в корівник не вийшла жодна людина, щоб видоїти корів. Так корови мукали два тижні, мучились. Врешті два брати Роздобудьки — це прапрадідусі — пішли видоїли корів, і за це пан дав їм якийсь маєток. Моя прабабуся казала, що отак вони розбагатіли і трошки «побули панами». Мамина лінія походить iз селища Чорнухи на Полтавщині, де Скоровода народився. Мама досліджувала наш рід з метою довести, скільки людей у нім постраждало за Україну. І дослідили, що скажімо троє з п’яти рідних братів, мамі — дядьків, загинуло в лавах радянської армії у Другій світовій, четвертий — після неї без руки залишився, і ще один під час Голодомору дуже постраждав. Тобто жили так, як жила вся країна.

Про різність українців

Ігор Жук: Попри заяви окремих політиків, Галичина є органічною частиною всієї України. Адже кордони країни, держави, крім усього, визначаються певним усвідомленням своєї спільності. І хоча мова наразі у нас різна, ми добре розуміємо, що це результат штучного насадження. Схід намагалися русифікувати, захід — полонізувати, там і там території були окуповані. Тому в цьому питанні доля і Східної, і Західної України доволі близькі.

Хто ж буде заперечувати, що Запорiзька Січ чи ті козаки, які жили на території Донеччини, що вони не є українцями? Є багато різних спекуляцій на тему української державності, що було державністю, що ні — однак iз ким же тоді підписував і від імені кого підписував Богдан Хмельницький той самий сумнозвісний акт об’єднання? Воно призвело до того, що ми тепер мусимо доводити і собі, й іншим, що Східна Україна — це теж Україна. Акт Злуки був органічним, і українці не з якихось там спонукань ззовні поєднувалися, я думаю що в тому було щось більш значиме .

РИМА

Пісня І.Жука:

Я гордий, що я — українець!

А німець радіє, що німець,

А поляк радіє, що поляк,

А кролик радіє, що кролик!

І муха радіє, що муха!

І вуха радіють, що вуха!

І кожен із себе радіє.

Хто більше нічого не вміє!