Нині в Івано–Франківську (колись — Станіславові) між їхніми іменами, викарбуваними на чорному граніті, дистанція, вочевидь, менша, ніж була за зустрічей віч–на–віч. Від монументального Івана Франка, встановленого на постаменті в середмісті названого на його честь обласного центру Прикарпаття, до скромної надгробної плити Юзефи Дзвонковської в меморіальному сквері за будівлею облмуздрамтеатру — якихось 200 метрів. Мінімальна, як за масштабами вічності, відстань. І навряд чи в реальному житті вони почувалися ближче. Ейфорійний сплеск почуттів 27–річного Івана до красуні–полячки, рівної міфічній Афродіті, — й безапеляційна письмова відмова її матері Антоніни віддати за нього свою доньку.

На життєвому шляху чутливого до жіночої краси, емоційно вразливого Івана Франка Юзефа була не першим і не єдиним об’єктом одухотвореного поклоніння. Вона «явилась другою» після розриву з українкою–попівною Ольгою Рошкевич, зініційованого її батьком, лолинським парохом, після першого політичного арешту Івана.

Днями в селі Горошине Семенівського району відбулося «святкування 200–річчя формування Іваном Котляревським 5–го кінного козачого полку». Принаймні саме так означили це дійство за участю голів облдержадміністрації та облради речники тамтешньої районної влади й обласної організації Партії регіонів. Хоча насправді воно більше нагадувало передвиборчий агітпроп «регіоналів» із «вкрапленнями» виступів самодіяльних і професійних артистів, а також ряджених козаків на конях. Не лише тому, що відбувалося під прапорами владної партії. У перервах між розповідями про нечуване «покращення життя вже сьогодні» під проводом «керівної і спрямовуючої» політсили, славослів’я на адресу Президента і його вікопомних «соціальних ініціатив» керівники області та району вручали дітям і дорослим подарунки у пакетах із логотипами «улюбленої» партії, а їхні підручні роздавали виборчі агітки з «регіонального» намету.

В Окружному адмінсуді Києва між архівом СБУ та громадським активістом Тарасом Шамайдою було зафіксовано мирову угоду, згідної з якою архів СБУ надав доступ, а до 1 грудня 2012 року зобов’язався оцифрувати справи на командира «Поліської січі» Тараса Боровця — «Бульбу» та провідного ідеолога ОУН Петра Федуна — «Полтаву», повідомляє прес–центр Центру досліджень визвольного руху.

Єдиний в Україні музей Ярослави Стецько розташований у селі Юшківці Жидачівського району Львівської області. Його місцевий ентузіаст Володимир Лагоцький практично власноруч облаштував у старому приміщенні школи, де колись учителювала видатна громадська діячка. Все в музеї — від штукатурки на стінах і до деяких експонатів — зроблено його руками. «Ми п’ять років ремонтували приміщення, — розповідає Володимир Микола­йович, показуючи на світлину, де зображена стара, майже розвалена, хатка. — Ось яка вона була, а ось, бачите, що зараз. То ми з шваґром усе робили: я — права, а він — ліва рука. Люди спочатку не зовсім розуміли потреби в такому музеї, були навіть пропозиції знести стару будівлю». Тепер всі мешканці села пишаються ним і з радістю показують дорогу до закладу.

Люди старшого покоління напевно згадають, як у радянські часи засоби масової інформації рясніли повідомленнями про те, як американські вояки та їх союзники по НАТО готуються воювати в умовах сильних морозів та в спеку, в тайзі й у горах, на пустельній місцевості тощо. Мовляв, ці спецпідрозділи муштрують для виконання «особливих» завдань та готують до дій в екстремальних умовах. Але навряд чи хтось згадає бодай одне повідомлення чи навіть натяк у газеті або по радіо про існування таких військ у Радянській армії. Хоча частини, де готували диверсантів, існували, і перебували вони в умовах особливої секретності.

Хоча Друга світова закінчилася 67 років тому і багато вивчено та досліджено різних сторінок цієї величезної за масштабами і кількістю жертв трагедії, однак ще є історичні факти, які маловідомі нашим співвітчизникам. Зокрема, ми не зустрічали друкованих робіт в Україні про долю українців, яких примусово вивезли на підневільні роботи до Норвегії, Австрії і Бельгії в 1942—1945 роках. Працівники лубенського міського благодійного фонду «Надія і Вітчизна», який я очолюю, поставили собі за мету заповнити цю прогалину — провести відповідну історичну розвідку. Кінцевим етапом проекту має стати видання книги спогадів, записаних із вуст колишніх остарбайтерів, випуск диска з цією ж інформацією, а також поїздка зі стендовою виставкою містами України, Норвегії, Австрії та Бельгії, де жили та працювали наші співвітчизники.

Село Красний Сад зникло з карти Горохівщини майже 70 років тому. Але пам’ять про 103 його мешканців, які прийняли мученицьку смерть весною 1943–го, ніколи не стиралася зі спогадів тих, кому дивом удалося вціліти і прожити довгий вік, щоб розповісти нащадкам про трагедію цієї невеличкої красивої української колонії.

Історія не терпить слова «якби», оскільки визнає тільки звершені факти. Але події, що сталися на Слобожанщині рівно 70 років тому, без такого припущення сприймаються лише як частина правди про один iз найтрагічніших епізодів ІІ Світової війни. Інформація про ті події хоч і не зберігалася радянськими ідеологами під грифом «секретно», проте швидко потонула у сонмі військово–переможних гасел. Але факт залишається фактом. Якби у травні 1942 року через грубі помилки командування і панічний страх генералів перед Генсеком Сталіним багатотисячна Червона Армія не потрапила під Харковом у кільцеве оточення, фашисти, можливо, не захопили б Крим і не потопили у крові Сталінград. Ціну помилки було осмислено лише з тактичної точки зору.

Урочистості за участю керівників області з нагоди 230–річчя земляка, генерал–фельдмаршала Івана Паскевича у Полтаві триватимуть цілий день. Спершу тут відкриють меморіальну дошку, потім — тематичну виставку художніх робіт початку ХІХ століття. А після обіду в технічному університеті відбудеться «іменна» наукова конференція та презентація «парадного» документального фільму. Попри те, що йдеться про найближчого військового сподвижника царя Миколи І , котрий «огнем і мечем» пройшов по містах і селах повсталої проти російського самодержавства Польщі, знищував гірські аули на Кавказі й був співучасником найжорстокішого придушення будь–якого вільнодумства на теренах імперії. То хто ж прагне сьогодні вогнем безпам’ятства випалити історичну пам’ять народів і квачем байдужості «заретушувати» реалії минувшини, роблячи з царського фаворита ледь не національного героя України?

Знелюднені українські землі по той бік кордону з Польщею у дослідників–етнографів асоціюються з чорнобильським пустирищем. «Там села, де немає вже хат, лише недоглянуті сади й зарослі цвинтарі, — розповідає «УМ» свої враження від відвідин Лемківщини відомий етномистецтвознавець Михайло Селівачов. — І на всьому цьому лежить печать тимчасовості. Це пустка в центрі Європи». За словами вченого, ці звільнені від українців у 1947–му землі так і не змогли освоїти й повністю заселити поляки. Вони побоювалися, що от–от нагрянуть українці і мститимуться за грабунки. У 1960—80–ті роки занедбана Лемківщина стала чимось на зразок Сибіру для поляків. Там селили засуджених за дрібні злочини. Наприкінці ХХ століття туди дозволили повертатися виселенцям та їхнім нащадкам. Однак вони на той час уже прижилися на нових теренах...