Навіть найвправніший письменник не зміг би вигадати драматичнішої історії, ніж життя Антона Панасовича Бумаценка. Він пережив жахіття Голодомору, пройшов усе пекло війни, згодом став лікарем, присвятивши улюбленій справі сімдесят років. Зараз, у свої 92, Антон Панасович має проблеми із зором і майже нічого не бачить. Але, незважаючи на це, він розповідає історію свого життя так, наче все сталося лише вчора.
Газета «Україна Молода» (8.11.2012, Василь Неїжмак, «Батькові чоботи в дорогу») змусила і мене ще раз згадати, що сімдесят років тому я в п’ятнадцятирічному віці також став остарбайтером. 16 червня минулого року я їздив у село відзначити це сімдесятиріччя самому собі, посидіти в тій хаті, з якої доля примусила піти у світ. Бо саме того числа мене разом iз сорока душами із нашого села погнали пішки до станції за тридцять кілометрів та потім відвезли на роботу в Німеччину.
Згадати! Не тільки згадати, а й замислитися. Ми були остарбайтерами у фашистській Німеччині. А ким ми були з 1945–го по 1989 рік? Як нас слід було називати? А важливо було б знати, бо П. Симоненко обіцяє, що Компартія ставить перед собою одним з основних завдань повернути нам державу. Треба думати — Радянський Союз. Тим більше що Д. Табачник радить жалкувати, що я втратив імперськість та якутські алмази.
Уперше нестачу їжі Віра Квят відчула ще до свого... народження. Бо ж з’явилася на світ голодного 1921 року і важила два з половиною кілограми. Вже через місяць у знесиленої недоїданням і вродженою вадою серця матусі зникло грудне молоко. За таких обставин виживали тоді далеко не всі немовлята. Врятувала її сусідка, котра також годувала своє маля груддю. Жінка взялася збризкувати своїм молочком нажовану мамою Віри й загорнуту в полотнинку хлібну «ляльку». «Смокчучи її замість цицьки, я вижила, — пригадує Віра Миколаївна. — І дав же Бог таке довге життя і таке собаче».
Вісімдесят років відділяють нас від трагедії, якою намагалися виморити–зламати український народ. Ті, хто пережив Голодомор і пам’ятає той страхітливий час, сьогодні вже розміняли дев’ятий десяток.
На початку березня 1921 року більшовицька Росія зазнала чи не найбільшого потрясіння — спалахнуло Кронштадтське повстання. Проти комуністичного уряду повстала так звана його гвардія — балтійські моряки. Після 16 днів кривавого протистояння бунт було жорстоко придушено. Цьому повстанню судилося стати найбільшим антибільшовицьким виступом. Повстання протрималось трохи більше двох тижнів, за цей час була створена революційна комуна під керівництвом Тимчасового революційного комітету, в якому керівну роль грали матроси–українці. Події тих днів були висвітлені у пресі, книжках та спогадах окремих осіб. Утім український фактор у революційних подіях на флотах царської Росії досі висвітлено недостатньо.
«Колись дисидент Сергій Набока сумно жартував, що у Совєцькому Союзі люди ділилися на три групи: досиденти, сиденти й отсиденти, — пригадує історик Геннадій Іванущенко. — Ця книга створювалася і для того, аби подібне не повторилося». Презентація збірки документів та матеріалів «Інакодумство на Сумщині» відбувалася у переповненому залі обласної бібліотеки. Немало прийшло і тих, хто згаданий у книзі, — інакодумців радянської доби. Власне, людей, які мали нахабство мати власну думку в тоталітарному середовищі. Збірка охоплює період 1955—1990 років. «Досить недавні події, — говорить науковець В’ячеслав Артюх. — Це те, що було не з кимось, а з нами». Створене як наукове, видання цікаве не лише для науковців — надто вже драматичні сюжети стоять за документами.
Як починалася Друга світова війна для мешканців Західної і Східної України? Про що думали і говорили тоді поміж собою «об’єднані» в 1939–му українці? Кого і від чого планували визволяти? Про це можна дізнатися з нової книги знаного історика–політолога, фахівця з питань національної пам’яті Владислава Гриневича. Книгу він назвав «Неприборкане різноголосся. Друга світова війна і суспільно–політичні настрої». Опрацювавши масу архівних джерел, зокрема, діаспорних та колишніх «секретних», вчений доніс до нас голоси людей різного віку, різних національностей і віросповідань, різних політичних уподобань, із настроями просталінськими, націоналістичними, троцькістськими... За словами колег автора, це «шоковий момент», наукова сенсація, бо досі жодного разу «радянське» суспільство не описувалося таким чином.
Сьогодні ми публікуємо перший випуск сторінки із спецпроекту «80–річчя Голодомору: Згадати все». Нагадаємо, що цей проект ми започаткували, аби записати спогади про страшні 1932—33 роки від безпосередніх свідків. Вони вижили, вони пам’ятають, отже, їм слово...
Вісімдесят років відділяє нас від трагедії, якою намагалися виморити–зламати український народ. Ті, хто пережив Голодомор і пам’ятає той страхітливий час, сьогодні вже розміняли дев’ятий десяток. Але з кожним роком цих свідків стає дедалі менше. Пройде ще десяток літ і ми тільки з друкованих джерел зможемо дізнатися, як страждала Україна в 1932—1933 роках, як помирала, як виживала, як ділилася останнім шматком маторжаника...
Коли у червні 1941 року солдати Третього Рейху перейшли кордон і ступили на територію свого союзника СРСР, в Україну повернулося чимало етнічних німців, депортованих напередодні війни до Казахстану. Українські німці, які проривалися крізь лінію фронту, щоб повернутися у рідні домівки, опинилися у непростому становищі.
