Газета «Радянська Україна» 15 січня 1972 року повідомила: «Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення підривної антирадянської діяльності заарештовано туриста з Бельгії Ярослава Добоша. Ведеться слідство».

Тим часом уже 12 січня Україною прокотилася чергова хвиля арештів молодої української інтеліґенції. КДБ здійснював масштабну операцію «БЛОК», спрямовану проти українського національного руху.

Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня громадянина Бельгії, члена «Спілки української молоді» Ярослава Добоша: він намагався вивезти за кордон «один антирадянський документ» (як згодом з’ясувалося, це була фотоплівка «Словника рим української мови», якого на допомогу поетам склав Святослав Караванський, тоді політв’язень).

Так склалося, що могили видатних діячів українського руху ХХ століття — здебільшого не в Україні, а розкидані по Західній Європі. Симон Петлюра спочив у Парижі, там же поховано й Нестора Махна. Могила Володимира Винниченка — в Мужені, що на Лазуровому узбережжі Франції. Степан Бандера і Ярослав Стецько — в Мюнхені, Андрій Мельник — у Люксембурзі, Євген Коновалець — у Роттердамі. На мюнхенському цвинтарі «Вальдфрідгоф» був похований наступник Петлюри на чолі Директорії Андрій Лівицький (згодом його останки перепоховали у Баунд–Бруці під Нью–Йорком — у ще одному великому некрополі ідейної української діаспори).

У цьому ряду найменш відомим і найменш відвідуваним є місце вічного спочинку Павла Скоропадського. Прах останнього гетьмана покоїться в Оберстдорфі, що на півдні Німеччини. Затишне містечко під величною горою Небельгорн — це майже на кордоні зі Швейцарією — знають як лижний курорт та місце проведення щорічних змагань у рамках «Турніру чотирьох трамплінів». Утім так далеко в Баварські Альпи забирається зовсім не багато наших співвітчизників. Вірогідність відвідання такими випадковими туристами могили визначного українця прямує до нуля — вона залишається в невідомості. Принаймні в інтернеті, де є все і вся, досі не вдавалося знайти сліди чийогось візиту до родинного захоронення Скоропадських. «Україна молода» заповнює цей пробіл. Кореспонденти «УМ» віддали шану гетьманові на цвинтарі Оберстдорфа та дослідили життя Павла Скоропадського на еміграції в Німеччині загалом. Саме цього дня — 14 грудня 1918 року — впав гетьманат, почалося вигнання аристократичного глави держави з України.

Український гетьманський рух зараз перебуває в занепаді. Відходять старі гетьманці на еміграції, нових — не з’являється. У середині «нульових» років заявляв про себе як всеукраїнська громадська організація «Союз гетьманців–державників» (голова — Юрій Терещенко). Але якоїсь публічної активності СГД не видно вже року з 2008–го. «Союз...» перетворився на банальний гурток кількох істориків», — констатує дослідник гетьманського руху Павло Гай–Нижник.

Якщо Петра Легкого, чий життєвий шлях наближається до 80–річної відмітки, запитати, яким, на його думку, має бути справжній український патріот, він, не вагаючись, відповість: «Таким, як мій брат Григорій». Хоча кревні узи з окружним провідником ОУН Борисом (псевдо Григорія), за голову якого НКВС обіцяв велику грошову винагороду, для всієї родини Легких із приходом совітів обернулися жорстокими утисками. За цю спорідненість найстаршого в їхній багатодітній сім’ї брата Василя радянська Феміда позбавила волі на чверть століття.

Увесь світ знає про злочини нацизму, свого часу засуджені Нюрнберзьким процесом, натомість злочини комунізму досі лишаються незасудженими. Колишніх нацистiв досі переслідують у більшості країн світу, тоді як окремі живі виконавці злочинів комунізму лишаються безкарними та спокійно доживають свого віку. І це при тому, що злочини сталінізму фактично є віддзеркаленням злочинів нацизму. Провідні історики світу вже давно не мають сумнівів, що сталінський режим у СРСР вчинив злочини аналогічні злочинам гітлерівського режиму в Німеччині. Цієї ж думки дотримується європейське співтовариство: ще у 2006 році ПАРЄ ухвалила резолюцію № 1481 «Про злочини тоталітарних режимів та необхідність їхнього засудження».

Утім далі цієї резолюції та кількох подібних справа не пішла. Зрушити її з мертвої точки має Міжнародна наукова конференція «Співпраця СРСР i Німеччини у міжвоєнний період i під час Другої світової війни: причини та наслідки», що відбулася цими вихідними на базі Національного університету «Києво–Могилянська академія» й за сприяння Київської міської організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса та Громадського інституту історичної пам’яті. Спільна ухвала відомих істориків, політологів i громадських діячів не лише з України, а й з Фінляндії, Грузії, Чехії, Сербії та Угорщини після дводенних доповідей та дискусій цілком однозначна: звернутися до глав європейських держав, їхніх урядів та парламентів, до Ради Європи з пропозицією розпочати роботу над виробленням відповідного статуту міжнародного трибуналу з розслідування злочинів комуністичних режимів.

Напередодні Покрови у невеличкому селі Гончий Брід, що на Ковельщині, встановлено пам’ятник українцям, які загинули під час польсько–українського конфлікту у 1943—1944 роках. На Волині це друге за рахунком поховання, на монументі якого хоч і не вказано, від чиїх рук загинули мешканці цього поліського села, але й без написів все зрозуміло...

Датовані 1947–48 роками документи формувань ОУН–УПА, що дiяли на теренах частини Тернопільської області та Радивилівського і Дубенського районів Рівненщини, пролежали в землі запакованими у звичайний бідон майже 63 роки. І лише у липні цього року пошукова група Українського козацтва «Волинська Січ», працюючи на півдні Дубенського району, наштовхнулася на схованку. Цінний бідон передали в Інститут дослідів Волині, що діє при Рівненському краєзнавчому музеї, де архів і досі розшифровують науковці. Презентацію перших досліджених ученими матеріалів провели днями у Рівному, приурочивши до 69–ї річниці створення УПА.

Миколі Євстафієву із села Шубків, що на Рівненщині, зараз 86 років. Він не встиг повоювати серед «лісових братів», бо був на той час підлітком, а лише друкував газету загонів Бульби–Боровця. Та навіть така участь у русі опору більшовизму накреслила подальшу його долю — війна, тюрма, роки каторги на шахтах Воркути, а далі — на довгий період приклеєне тавро бандита, націоналіста, яке заважало жити, працювати. Але поневіряння не витравили духу свободи. Пан Микола залишився свідомим українцем. Каже, що кожного ранку, коли чує по радіо Гімн України, дякує Богові, що дожив до того часу, коли може не криючись розповідати про свою юність.

Далеко за межами України вiдоме iм’я митрополита УПЦ Московського патрiархату Блаженнiйшого Володимира, у миру — Вiктора Сабодана, який родом iз Марковець Летичiвського району Хмельницької областi. Але маловiдомим залишається той факт, що в родинi майбутнього керiвника УПЦ були учасники пiдпiлля ОУН, а саме — дядько Іван Сабодан i рiдний брат Олексiй. А все тому, що донедавна широкiй громадськостi не була вiдома iсторiя створення i боротьби проти нiмецьких окупантiв Летичiвського нацiоналiстичного пiдпiлля, що дiяло в 1941—1943 роках на теренах Летичiвської округи.

Сімдесят років тому на схилах урочища Бабин Яр розігралася кривава трагедія. Ми добре пам’ятаємо, що ті звірства чинили фашисти. І забуваємо, що це все–таки були люди. Обмивши ввечері руки від крові, вони писали зворушливі листи додому, цілували в них своїх фрау і кіндерів. Вони не народилися професійними катами. «Це зробили не звірі. Це люди зробили з людьми. І ми маємо про це пам’ятати», — наголошує Анатолій Подольський, директор Українського центру вивчення історії Голокосту.