Закiнчення. Початок — у номерi за 23 грудня

З кінця 1948 року Андрій Ющенко опинився під наглядом органів безпеки, які обставили його своїми агентами. Досить тривалий час — понад рік — чекісти лише спостерігали за об’єктом «Хитрим».

Зазвичай статті чи книги починаються з обґрунтування того, чому автор вирішив її написати та надрукувати. Пропонована читачеві публікація буде особливою — я почну з того, чому я її не писав і не друкував.

Матеріал, який ліг в основу цієї статті, віднайдено в архіві СБУ у вересні минулого року. Спокуса опублікувати відразу була дуже великою, але я чудово розумів, що в ситуації початку президентських перегонів така публікація буде сприйнята винятково як їх елемент.

Унікальна інформація замість того, аби припинити політичні маніпуляції довкола трагічної долі людини, тільки надасть нового поштовху. Копії усіх виявлених документів передано для ознайомлення сину їх головного героя, тодішньому Президенту України Віктору Андрійовичу Ющенку. Він, попри ймовірний політичний зиск, утримався від використання виявленої інформації у власній виборчій кампанії.

Зараз, коли, здається, вже відгули всі можливі вибори, настала пора оприлюднити документи, які проливають світло на долю Андрія Ющенка.

Для того, аби відгородити від брудних наклепів долю однієї людини, котру в деяких публікаціях перетворили з жертви нацистського режиму в його прислужника. Для того, аби спростувати сотні інших наклепів і пропагандистських кліше, що стосуються діяльності націоналістичного підпілля у післявоєнний період.

Фільм «Марійка–невірниця» через 76 років після виходу на екрани удостоївся міжнародної нагороди. У Болоньї на фестивалі архівних та реставрованих стрічок у категорії «Найкращий знову відкритий фільм» ця картина отримала першість. Утім жоден з її творців не дожив до світового визнання.

1934 року, коли «Марійку–невірницю» вперше показали в чеських кінотеатрах, офіційна критика сприйняла фільм більш ніж прохолодно. Режисеру Владиславу Ванчурі дорікали у зловживанні поетикою, сценаристові Івану Ольбрахту — в заплутаності сюжету, операторові Ярославу Блажеку — у технічній невправності. Експеримент творчої групи назвали чесним, та водночас «близьким до халтури». Глядачам, однак, фільм подобався. Кінотеатри Праги, Брно і Братислави були переповнені.

Грядки з овочами, поля, узбіччя доріг. Під ними — сотні, тисячі загиблих солдатів, колись залишених на полі бою. Час притрусив їх землею, виросла трава, землю віддали під сільськогосподарські угіддя, її орали й засівали, вже й не знаючи, що на більшій глибині є людські останки. Та ще — тонни смертоносного «металу», що, й півстоліття пробувши в ґрунті, залишається вибухонебезпечним. Пошуковий загін «Дніпро–Україна» вже третій рік обстежує місця найбільших боїв часів Другої світової війни, переважно на Київщині. Вилучає бомби, снаряди, міни і по–людськи ховає солдатів. У другій половині жовтня заплановане урочисте поховання віднайдених цього літа 57 воїнів, загиблих на Лютізькому плацдармі. Імена двох із них пошуковці встановили і повідомили родичам, запросивши їх на подію.

Покаятися за «масовий геноцид євреїв» у час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького запропонував українському народові архієпископ Тульчинський і Брацлавський УПЦ МП Іонафан. У статті «Про єврейський Голокост при гетьмані України Богдані Хмельницькому», опублікованій на його офіційному сайті, він звинувачує козаків у етнічних чистках і навмисному вбивстві сотень тисяч євреїв на Правобережній Україні.

«Україна не визріла до незалежності... Українці багато в чому нагадують так званих палестинців, які здатні створити лише бандитське утворення», — ще кілька років тому переконував міжнародну єврейську спільноту американський публіцист, «русскій в душе» Владімір Опєндік. Президент Віктор Ющенко саме проголосив героєм головнокомандувача УПА Романа Шухевича. І червонозоряні агенти по різних країнах загаласували про «відродження нацизму в Україні». Опєндік закликав підкріпити протести проти «утворення під назвою Україна» «реальними діями — наприклад, відмовою від дипломатичних взаємин, відмовою від прийому країни в громадські міжнародні організації, бойкотом товарів». Тема і стиль цих повчань видають замовника, що свого часу загадував газетярам дискредитувати найпотужніші постаті української нації.

У рушнику на покуті затишної полтавської квартири лікаря Костянтина Зерова та його дружини Вікторії висить вишитий портрет Тараса Шевченка. Під ним — світлина дядька, видатного українського поета, перекладача, літературознавця Миколи Зерова. Коли дивишся на це фото й на портрет самого Костянтина Леонтійовича в такому ж віці, вражає їхня зовнішня схожість. Однак порівнювати можна тільки до 47 років. Адже 3 листопада 1937 року більшовицький кат–«енкаведист» Матвєєв у карельському урочищі Сандормох «в ознамєнованіє 20–й годовщіни Октября» власноруч застрелив засланого на Соловки Миколу Зерова саме в такому віці...

А його племінник і досі, у свої 75 років, працює лікарем–рентгенологом в обласній клінічній лікарні. Хоча, звісно, міг давно піти на заслужений відпочинок. «Не відпускають» молодші колеги, яким потрібен унікальний досвід фахівця, здатного «розпізнавати» найпідступніші хвороби. До речі, лікарський фах був досить популярним у роду Зерових. Та все ж найбільше прославили його троє далеких від медицини дядьків мого співрозмовника — літератори Микола й Михайло, більш відомий за псевдонімом Орест, а також академік–ботанік Дмитро.

Перед поїздкою до Америки Президент Віктор Янукович учинив дивну річ: оприлюднив доброзичливе Звернення до української діаспори і повернув на свій офіційний сайт розділ про Голодомор. У Зверненні глава держави запевнив, що «не заперечує Голодомор», і пообіцяв розсекретити архівні матеріали про нього та передати їх до Інституту національної пам’яті: «аби знайомитися з ними могли всі бажаючі». Утім громадські діячі української діаспори в США все одно не захотіли зустрітися з Віктором Януковичем. Вони ще й влаштували 22 вересня акцію протесту у Нью–Йорку, аби привернути увагу світової громадськості до неправдивості заяв нинішнього очільника України. Українська громадськість і, зокрема, науковці–історики сприйняли Президентове зацікавлення темою Голодомору з деяким подивом. Адже Янукович ніколи не заперечував факт Голодомору — він заперечував його геноцидну суть. А всі в Україні сущі архівні матеріали про комуністичний злочин 1932—33 років насправді вже встигли розсекретити останніми роками...

Як уже повідомляла «УМ», українські п’ятикласники відтепер не будуть знати ні про героїв Крут чи Базару, ні про українських січових стрільців — навіть побіжний спогад про ці знакові історичні події в історії української державності з відредагованого підручника зник. «Оптимізували» підручник з єдиною благородною метою — аби уникнути зайвої політизації освітнього процесу. Молоде покоління українців потрібно виховувати патріотами на конкретних історичних прикладах, але саме ці приклади й стали зникати з шкільних сторінок. Зате чітко простежується намагання відбілити все радянське, сформувати позитивний образ радянської влади, причесавши всі гострі кути. Розповідаючи про золотий вересень 1939 року, коли радянська влада прийшла на Західну Україну, «толерантні» ревізори історії із розповіді про нові радянські порядки викреслили слова про те, що влада «розправлялася з патріотами». Надто псує ця деталь позитивний імідж усього радянського...

У радянських підручниках не писали про те, що південна частина нинішньої Брестської області в Білорусі деякий час входила до складу УНР. Тим паче що до мовного відродження в краї причетні офіцери петлюрівської армії. Однак збереглися свідчення тогочасного громадського діяча Берестейщини Тимоша Олесіюка: «Нашим найбільшим успіхом, перемогою ми вважаємо той факт, що з пари сотень курсантів, кожен із яких був дитиною російського панування, вдалося створити культурне середовище з українською мовою як інструментом міжлюдських зносин... Учительки заговорили в Бересті по–українськи, заспівали, радісно засміялися...У Бересті це зробили не ми, пани лектори, а півтора десятка «синьожупанізованих» учителів». Однак до вересня 1939 року Берестейщина перебувала у складі Польщі, а потім Сталін «прирізав» її до Білорусі.