...Ми домовлялися про інтерв’ю з Геннадієм Іванущенком як директором Державного архіву Сумської області. Сьогодні вже є подання облдержадміністрації та відповідне погодження голови Держкомархіву комуністки Ольги Гінзбург про його звільнення. Це теж стало предметом нашого спілкування. Але спочатку — про нову книгу «Інакодумство на Сумщині».

Нещодавно міністр освіти і науки Дмитро Табачник підписав у Москві угоду про створення спільної комісії з написання історії України на чолі з академіком РАН Олександром Чубар’яном. І тепер саме Чубар’ян, який прославився своєю заявою про те, що не всі історичні документи можуть бути розсекречені, визначатиме, хто з російських і українських істориків ввійде до складу вищезгаданої комісії! Хоча намагання російських істориків указувати нам, як ми повинні висвітлювати свою історію, — це порушення міжнародного права і кваліфікується як втручання однієї держави у справи іншої. Але найприкріше, що це порушення освячує і «легалізує» сама українська влада в особі міністра освіти і науки.

Свого часу ще Карл Маркс пророче зазначав: російські методи і тактика мінялись і будуть мінятись, але дороговказна зірка російської політики — «підкорити світ і правити в ньому — є і буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна із форм московського загарбництва». Для досягнення цієї мети використовують різні засоби: від грубої сили до історичних вимислів, які виправдовують загарбницькі цілі і дії. Ось лише деякі міфи, створені російськими науковцями щодо України та її історії.

15 липня 1944–го представники українського сходу і заходу, різного світогляду і політичних уподобань, обирали єдиний український парламент і уряд. Неподалік проходила лінія фронту, в довколишніх селах рвалися снаряди і бомби, повстанці проводили останні бої з німцями, готуючись до зустрічі іншого, червонопогонного, «господаря». Тим часом у карпатському лісі неподалік села Сприня при добре організованій конспірації та охороні зібралася політична й військова еліта нації: 25 представників провідних українських політичних партій та організацій. Соціалісти — члени Центральної Ради УНР, монархісти — прихильники гетьмана Павла Скоропадського (який особисто схвалив створення УГВР), націонал–демократи, націоналісти–бандерівці, представники церкви... Усі погодилися створити всеукраїнський центр, аби «оборонити український народ та його провідні кадри перед фізичним знищенням і повести його до боротьби за своє визволення та власну суверенну державу».

Готуючись до 65–ї річниці Перемоги, ми якось забули відзначити інший «славний ювілей»: 70–річчя радянсько–нацистського параду, який Червона армія і вермахт влаштували в місті Брест–Литовськ 22 вересня 1939 року. Уможливили цю «знаменну подію» договір між Німеччиною і Радянським Союзом про ненапад (відомий як Пакт Ріббентропа — Молотова) від 23 серпня 1939 року і таємний протокол до нього, за яким Європа була розділена на сфери впливу між двома тоталітарними режимами: нацистським і комуністичним. Довгий час комуністи виправдовували альянс з нацистами необхідністю відвести воєнну загрозу від своєї країни. Насправді ж радянське керівництво на чолі зі Сталіним прагло спрямувати німецьку агресію на Захід, насамперед проти Англії та Франції, щоб дочекатися, коли «капіталісти перегризуться між собою», а тоді, за словами колишнього радянського розвідника Віктора Суворова (Резуна), «оголосити себе Визволителем Європи, замінивши коричневі концтабори червоними». Однак усе вийшло навпаки.

У свої вісімдесят п’ять Григорій Дмитришин із прикарпатського Дзвиняча про «партизанку» (так західноукраїнці старшого віку дотепер називають УПА) із будь–ким розмовляти не стане. У молодості цей чоловік пройшов серйозний бойовий вишкіл, був особистим ад’ютантом курінного Іскри, а коли виникла нагальна потреба, став… практикуючим лікарем. Ази медицини за прискореним курсом освоював у лісовій партизанській школі, а вдосконалював знання і вміння вже рятуючи побратимів у підпільному шпиталі. Набув такого досвіду, що згодом, легалізувавшись, працював у Богородчанській райлікарні.

Увесь цей час Григорій Дмитришин у потаємному місці зберігав партизанську похідну сумку з медінструментами. Звісно, вже не для термінового виклику до поранених вояків. Нинішньої весни пан Григорій передав найцінніший свій повстанський спадок Івано–Франківському музею визвольної боротьби. Його хірургічний інструментарій та зразки післявоєнних медпрепаратів стали основою нової експозиції про підпільну повстанську медицину, на жаль, і нині мало відому широкому загалу.

Ретельно дослідивши величезний масив документів, історик Людмила Гриневич упорядкувала книгу «Хроніка колективізації та Голодомору в Україні 1927—1933». Перший том цієї книги «Початок надзвичайних заходів. Голод 1928–29 років» став одним із переможців ХІ Всеукраїнського рейтингу «Книжка року — 2009». Загалом хроніка має вийти у чотирьох томах, шести книгах. Жанр книжки дещо новий для українського читача. Авторка взялася за те, аби відтворити день за днем сім років життя українського суспільства і врешті з’ясувати, чому ж стала можливою гуманітарна катастрофа 1933–го. «Ця книжка — не лише про політику, економіку, а насамперед про долі людей, — каже Людмила Гриневич. — Хотілося з’ясувати, яким було життя української спільноти в усіх вимірах в умовах тієї форсованої воєнно–промислової модернізації. Що пересічна людина відчувала, про що думала, як реагувала на ті чи інші заходи влади, якими були взаємини людей між собою».

Восьмого травня цього року поховали отця Тараса Романюка — сина патріарха Володимира. Провести його в останню путь прийшли представники всіх юрисдикцій українського православ’я — УАПЦ, УПЦ Київського та Московського патріархатів. Чин ієрейського похорону здійснили предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій у співслужінні з єпископом Євстратієм з УПЦ КП. Отець Тарасій, священик київської Свято–Покровської церкви, відійшов у вічність 6 травня в день пам’яті Юрія Побідоносця після нетривалої підступної хвороби.

5–6 червня 1990 року православний Собор проголосив відродження УАПЦ, відновив церковну структуру у вигляді патріархату і обрав першим українським патріархом митрополита Мстислава Скрипника. Собор був велелюдний, від Софійського собору до Будинку кіно, де він відбувся, духовенство і миряни пройшли урочистою ходою. Серед них крокували 7 єпископів і майже 200 священиків. Київ не бачив такого від часів Української революції, коли столиця Русі стала духовно не залежною від Росії — вперше, відтоді як центр руського православ’я дивним чином «перемістився» до Москви. На той час уже діяли парафії Української автокефальної церкви на Заході й Сході України, відбувалися велелюдні молебні у пам’ять закатованих подвижників, про яких «у лоні російського православ’я» і згадати не можна було, та виходив незалежний часопис «Наша віра»...

Уже аж за Полтавою, по дорозі з Угринова до Харкова, спливуть у пам’яті слова героя фільму Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Навіть дивно, як цензура 1970–х дозволила бандерівцю сказати: «Я воїн, а не кат». Щоправда, в Радянській Україні цих слів не почули, а продовжували творити образ якщо не катів, то ворогів чи не з усіх «західняків» — і тих, хто воював в УПА, і хто просто виживав між цих красивих, але неприбуткових гір. Тепер, після поїздки на захід України, у село, де народився Степан Бандера, я розумію, для чого це робилося тоді і чому ця ненависть підігрівається сьогодні...

Нещадавно в Луганську, під охороною міліцейських кордонів, місцевий «регіональний» бомонд урочисто відкрив пам’ятник вихідцям із Луганщини — жертвам ОУН–УПА. На підніжжі «монумента» — 18 прізвищ; навпроти одного — уточнення: «семья 4 чел.)». Тобто якщо вірити авторам, усього з 1943 по 1956 роки від рук націоналістів у Західній Україні загинув 21 луганець, або — вибачте неполіткоректній статистиці — за рік там убивали рівно по 1,5 вихідця з найсхіднішого регіону України. Чи не замало для урочистості, на яку запросили самого Затуліна? Сьогодні частіше вбивають луганців–заробітчан у Москві, але жодних монументів на їх честь не спостерігається навіть в ескізних проектах.