Я — остарбайтер

Газета «Україна Молода» (8.11.2012, Василь Неїжмак, «Батькові чоботи в дорогу») змусила і мене ще раз згадати, що сімдесят років тому я в п’ятнадцятирічному віці також став остарбайтером. 16 червня минулого року я їздив у село відзначити це сімдесятиріччя самому собі, посидіти в тій хаті, з якої доля примусила піти у світ. Бо саме того числа мене разом iз сорока душами із нашого села погнали пішки до станції за тридцять кілометрів та потім відвезли на роботу в Німеччину.

Згадати! Не тільки згадати, а й замислитися. Ми були остарбайтерами у фашистській Німеччині. А ким ми були з 1945–го по 1989 рік? Як нас слід було називати? А важливо було б знати, бо П. Симоненко обіцяє, що Компартія ставить перед собою одним з основних завдань повернути нам державу. Треба думати — Радянський Союз. Тим більше що Д. Табачник радить жалкувати, що я втратив імперськість та якутські алмази.

Кажуть, що ми були зрадниками, і вважали нас такими до 1989 року, коли постановою нас реабілітували.

Коли у мене почав прорізатися полохливий голос сказати те, що думаю, колега зауважив: «Ви не вдячні державі та Комуністичній партії, яка вчила вас безплатно у школі, інституті, аспірантурі, видала атестат кандидата наук, присвоїла звання доцента математики». А тут у пресі й на телебаченні почали хто славити, хто ганьбити Сталіна. Одні хочуть поставити пам’ятники, iншi — проти. Ще й почали порівнювати комунізм iз фашизмом — що краще, що добріше для свого народу й окупованого.

Може, й справді я невдячний. Але мене завжди цікавило, а чи вдячна та держава, яку мені хочуть повернути, за те, що з чотирнадцятирічного віку (з 1 березня 1941 року) мене послали в ліс пастухом колгоспного стада без вихідних, без відгулів від світанку до смеркання. Чотири місяці я обідав лише пляшкою молока з хлібом, що приніс зранку із дому. А потім... Під час Корсунь–Шевченківської воєнної операції в 1944 роцi останні дев’ять днів, iз 10 по 18 лютого, перед капітуляцією німців, у батьковій хаті стояв штаб корпусу, що утримував німців, які намагалися через Шендирівку вирватися з оточення. Генерал iз помічниками та телефоністами сидів у «чистій» кімнаті. А в прихожій та в iншому приміщенні, де жили господарі хати, інколи з’являвся полковник, замполіт корпусу. У прихожій — лейтенант на почесній варті біля прапора корпусу та солдат біля дверей штабу. Я про них згадую, — вони чули, двері відчинені, — моя мати питає полковника, як буде з тими, кого гнали в Німеччину на примусові роботи: мовляв, її малолітнього сина також погнали. Полковник сказав: «Ми їх усіх розстріляємо». Лейтенант, щоб утішити мою матір, сказав потім: «Не слухайте його, дурака». Думаю, що полковник не сам додумався нас усіх розстрілювати...

Закінчилася війна. Радянський Союз переміг. Нас ніхто не розстрілював. Навіть на урочистих зборах напередодні дня Параду Перемоги Сталін сказав, що прощає нам, що ми працювали на німців, практично допомагаючи їм у війні з Радянським Союзом.

Я, думаючи, як найшвидше повернутися додому, випадково дiзнався про пересильний табір. У пересильному таборі в Нойбергу була радянська місія. Там сформували полк iз колишніх військовополонених — близько 25 тисяч цивільного населення. Та з нас — однолітків, двадцять шостого року народження — сформували другий полк. Тринадцять рот по 200 чоловік. Нас там муштрували, вчили володіти зброєю, посилали в наряд виконувати поліцайні функції в таборі та охороняти табір, допомагати цивільним вантажитися у вагони тим, кому вже випало їхати додому. Чотири місяці нам казали, що ми вже солдати Червоної армії. Проте потім виявилося, що то була брехня.

Ми їхали з того табору останніми. Зустрічали нас 31 серпня 1945 року в радянській зоні окупації, мабуть, ще гірше, ніж небезпечних злочинців. Як тільки поїзд перетнув демаркаційну лінію, вагони ззовні замкнули, на приступки стали солдати з автоматами наперевіс і повезли помаленьку далi. Тут я вже точно переконався, що я — злочинець, зрадник Батьківщини. Дiзнався, що таке Смерш. Тут нас сіяли через сито. Значно пізніше довідався: хтось із тих, що повернулися, потрапив у шахтарі, когось у солдати відправили на терени Союзу, а мене та близько чотирьох сотень залишили солдатами в учбовому полку. Два місяці над нами знущалися. Багато можна було розповісти. Знущалися не тільки там, де мені випало починати службу, таке я почув і від своїх сільських товаришів, які потрапили в інші подібні підрозділи. І не було нам кому жалітися.

Йдеться не про мене одного особисто, а про тих, кому випала доля повернутися в село. В Німеччині мені видали аусвайс iз фотокарточкою та відбитками пальців, у якому було вписано одну фразу російською мовою: «Владельцу документа запрещается выходить за границы населенного пункта». Пішли ми тоді втрьох у сусіднє село на зустріч iз такими ж підневільними в неділю, а в наступну суботу після роботи поліцай посадив нас у холодну при ратхаузі до понеділка і без нар, і без світла, і навіть iз парашею, що протікала. Утік додому один остарбайтер родом із Коломиї, а через два тижні прийшло повідомлення бауру, десь із під Чехословаччини, оплатити похорон остарбайтера. Німці знайшли, звідки він там узявся.

А пішов би колгоспник за межі свого села? То став би він ніхто і ніщо. У нього ж не було навіть простого папірця, хто він такий. Доцент Тернопільського пед­інституту в 1969 році мені розповідав, що в 1933 році був студентом Київського університету. Ранньою весною були сформовані бригади зі студентів по шість чоловік, які на світанку повинні були в господарській частині взяти коней iз возом. Йому, зокрема, з товаришами було виділено частину Володимирської вулиці (вона тоді називалася по іншому) та прилеглі біля Золотих Воріт. Студенти повинні були виявити та підібрати трупи і відвезти на цвинтар. Ніхто не цікавився, що це були за люди, і звідки вони прийшли до Києва, і чому вони вмерли в під’їзді будинку, і чому їх не везли в морг. Закон передбачав розтин померлого, але їх ніхто не розтинав.

Інший приклад. Ми з бельгійцем, (німецьким військовополоненим), протестуючи, що довго тримали на важкій роботі в полі, відмовились іти на вечерю i водночас поратися біля худоби: годувати, напувати, вичищати. На ранок бельгійця привів конвоїр (бельгійців у неробочий час утримували в таборі, який охороняли солдати–інваліди). Мені той конвоїр сказав, що пристрелить, якщо буду протестувати...

29 червня 1941 року нас, шістнадцять осіб, примусили евакуювати своїм ходом усю колгоспну живність на схід. Я був наймолодший (чотирнадцять років), звернувся до голови колгоспу, що ще малий і боюся йти. А він мені відповів: «Воєнний стан! Не підеш — розстріляю». Не знаю, чи він тільки лякав, але жінку, в якої було четверо малих дітей, застрелив. Вона не давала підпалити пшеницю в колишньому своєму городі, яка дозрівала на частині її відрізаного городу, що був понад норму і відійшов у колгосп. Я злякався і пішов.

І одні, i другі обіцяли розстріляти...

Узаконили реабілітацію аж у 1989 році. Сорок сім років ми були зрадниками. Зрадник — ворог тому, кого він зрадив. Якщо я зрадив державу, то став їй ворогом. А звідси виходить, що держава — ворог мій! Але я ж нікому ні в чому не присягався. І винний лише в тому, що народився в цій державі, винний тільки перед Богом. Держава мене покинула. Держава мене не захистила. Причому, зважаючи на мій вік, уже використала, примусивши спочатку відігнати колгоспні вівці в Курську область. У латаних штанях i сорочці, босий і без будь–якого папірця, хто я і звідки.

Ким була Римська імперія для рабів? Ворогом. А вони — рабами ворожої для себе держави. Отже, згідно з логікою Аристотеля, я також був рабом у державі, маючи в кишені з 1964 року атестат кандидата та диплом доцента з березня 1968 року. Закінчуючи школу, я повинен був знати, в який інститут мене можуть не прийняти. Школа пропонує нагородити медаллю, а обл­вно не затверджує. Закінчуючи аспірантуру, я не повинен використовувати фізичний та інтелектуальний потенціал по своїй волі. Мені пропонують роботу, шеф рекомендує йти. А мене посилають на роботу, де набуті знання в аспірантурі ні до чого. Я приїжджаю, а мені кажуть: дамо кімнату в гуртожитку через рік. А де я рік житиму? Де повинна жити дружина з дитиною — мені вже тридцять чотири. Хай ще рік поживе сама там, де й жила. А міський житловий фонд державний. Найняти навіть куточок не можна, якби й гроші були. Але ж і грошей немає, оскільки в інституті тверда ставка, а десь на стороні шукати роботу додаткову заборонено. Держава визначила мої здібності, де я повинен працювати та ціну моєї працi. А такі поняття, як «продуктовий кошик», «межа жебрацтва», «прожитковий мінімум», — видумки загниваючого капіталізму. Цікавитись їх сенсом — бути антисовєтчиком. І можеш свій атестат кандидата викинути на смітник...

Мене вчили безплатно... Але ж вчитися за гроші я не мiг — у мене їх не було. Та й навіщо мені освіта, якщо вона не може бути затребувана за ринковою ціною? А у двадцятому сторіччі навіть раби повинні мати відповідну освіту. Без освіти раби малопродуктивні.

У паспорті до 1968 року було вписано, що я працював у війну на німців. На початку дев’яностих я дiзнався, що серія паспорта свідчила для відповідних органів мій рабський стан. У 1978 році запропонували перейти на роботу у Вище льотне училище цивільної авіації, що відкривалося в Кіровограді. Проте спочатку держбезпека перевірила, хто я і хто мої рідні, де живуть, де працюють, де жили, де працювали. Перевірили! Перевели розпорядженням обкому партії.

У 60–х роках СРСР ділив iз Канадою друге й третє місця після США щодо вiдсотка людей iз вищою та понадвищою освітою у населеннi країни, а до 1985 року опустився на 52–ге місце. А ми дивувалися, чому на 20 років відстали з комп’ютеризації, чому в галузi космонавтики були першими, а потім безнадійно відстали. Чому парк цивільної авіації застарів й іноземці не хотiли на радянських літаках літати...

То хто з нас невдячний: я чи держава, яку «колишнi» хочуть нам повернути?