«Люди звіріли від голоду, та не всі»

20.03.2013
«Люди звіріли від голоду, та не всі»

Віра Квят гортає сторінки свого життя.

Уперше нестачу їжі Віра Квят відчула ще до свого... народження. Бо ж з’явилася на світ голодного 1921 року і важила два з половиною кілограми. Вже через місяць у знесиленої недоїданням і вродженою вадою серця матусі зникло грудне молоко. За таких обставин виживали тоді далеко не всі немовлята. Врятувала її сусідка, котра також годувала своє маля груддю. Жінка взялася збризкувати своїм молочком нажовану мамою Віри й загорнуту в полотнинку хлібну «ляльку». «Смокчучи її замість цицьки, я вижила, — пригадує Віра Миколаївна. — І дав же Бог таке довге життя і таке собаче».

 

Із польським прізвищем і... українським корінням

На Полтавщину її предки потрапили під час Першої світової війни як біженці з Холмщини. Внаслідок бойових дій там утворилася польська більшість, тож українці мусили накивати п’ятами. А найближчі родичі мали польське прізвище, яке вона ніколи не змінювала, і міцні українські корені. З десяток таких родин зійшли тоді на головному залізничному вокзалі Полтави і дійшли до розташованих майже на її околиці Терешок, щоб там осісти. У цьому приміському селі «гуляли» переважно піски, та майже поруч був той же вокзал і залізничні майстерні (пізніше — паровозо– та тепловозоремонтний завод), які забезпечували роботою багатьох. Тих, хто там працював, у селі називали «вокзальцями». Зрештою, і прадід, і дід, і батько Віри були залізничниками.

Мати–«сердечниця» через хворобу не могла працювати на постійній роботі. Тож єдиним годувальником родини з чотирьох осіб (Віра мала на 5 років молодшу сестричку) залишався батько, який влаштувався спочатку кондуктором, а потім, після каліцтва під час аварії, — вокзальним кубоваром, себто «заварювальником» окропу для транзитних пасажирів. Раніше ж тато збудував нову хатину в сусідніх Копилах, куди вони перебралися в 1926 році. З цим селом пов’язані найяскравіші й найжахливіші дитячі спогади.

У 1932 році їй виповнилося одинадцять. Тоді вже допомагала батькам плекати город, хоча на їхніх пісках годі було чекати доброго врожаю. Наприкінці літа зібрали чотири відра «підходящої» картоплі й одне — дрібненької. Останню тато радив мамі також берегти й по­троху використовувати на суп, бо, «видно, щось трудне буде».

З погреба вигребли все

Десь наприкінці листопада прийшли місцеві «комнезами» (так їх називали з часів «розкуркулення» селян), щоб вигребти з погреба буквально все: і ту картопельку, й відро бурячків, і навіть макітру з помідорами. Продуктів уже практично ніде не було, голодні люди з сіл підтягувалися до вокзалу з його базарчиком. А їхній тато–«вокзалець» за продуктовою карточкою одержував тільки хліб: по 800 грамів на себе і по 200 — на трьох інших членів родини, які не працювали. «Ото принесе він той хлібчик, розділить на всіх нас, дасть по шматочку, а інші, щоб ми з сестрою не дістали, покладе ви–и–исоко на картину «Несе Галя воду», яка висіла на стіні, — пригадує Віра Миколаївна. — Ох і чекали ми наступної «порції» звідти».

Наприкінці 1932 року родину «дістав» справжній голод. Коли у тата почали пухнути ноги, мама зняла з шиї «вінчальний» хрестик і понесла його в «Торгсін», розташований у центрі Полтави, біля теперішнього ЦУМу. За ту досить масивну коштовність дали з півпуда муки–«вальцівки». Повернувшись додому, мама одразу почала робити затірку, а решту борошна тато заховав між припічком і димоходом. Якраз тоді на порозі «намалювалися» ті ж «комнезами» під орудою Федора Гранька. Останній знущально промовив: «Галько, ми на вареники прийшли!». Мама ж, щира душа, по дорозі в «Торгсін» котрійсь із сусідок похвалилася, що йде по борошно... Непрохані гості обнишпорили тоді всю хату й забрали те борошенце разом із торбинкою.

Уроки від дорослих

Якось тато передав доньці–школярці свій «пайковий» хліб. Несла його додому за пазухою, а хлібина ж випинається. «Тільки через міст пере­йшла, бачу, з–під насипу назустріч бреде Вєрка Туперка з Терешок, дівчина років двадцяти, — продовжує пані Віра. — Пухла вся, синя. Й одразу намагається у мене хлібину відібрати. Кричу: «Рятуйте!», а вона кусає мої руки, труситься вся і бризкає слиною. Тоді підбігли чоловіки, які йшли позаду, і побили ту Вєрку. Люди від голоду буквально звіріли». Співрозмовниця на все життя запам’ятала дуже жорстокий урок від мами. Якось дівча гралося з подружкою Наталкою в домі остан­ньої. А її батько працював доглядачем вагонів і мав змогу «ревізувати» їхній вміст. Тож харчі в його родині практично не виводилися. Зазирнувши під ліжко, мала гостя побачила там металевий ящик із величезними картоплинами. Подружка кивнула: візьми одну. Та сестричка Наталки «доповіла» про крадіжку дорослим. «Я принесла ту картоплину додому, коли тато варив якусь пісну юшку, — каже жінка. — Він не спитав, де взяла, — мовчки витер об фартух, покришив і вкинув у киплячу воду. Тоді ж у хату ввійшла розлючена мати і зі словами: «Ах ти ж воровка!» — почала шмагати мене лозиною по ногах. А вони вже пухлі були, тож на панчішках одразу виступили плями сукровиці... Тато мене трохи прикривав, але мовчав. Коли ж мати вийшла, він продовжував розмішувати ту баланду, а з його очей сльози капали просто в каструльку».

До четвертого класу Віра вчилась у міській школі, що вгніздилася на тій же вокзальній площі. Туди у той страшний рік сільські школярики добиралися ранковим потягом, а додому поверталися пішки (це три кілометри вздовж залізничної колії). Ішли неодмінно гуртом, щоб не наразитися на людоловів. Адже саме поблизу вокзалу, на Подолі, свого часу стояла обнесена двометровим парканом хата, до якої заманювали дітей, убивали їх, а котлети з них потім продавали на Подільському ринку.

«Дитя смоктало захололі мамині груди»

Хоч про голод у школі офіційно нічого не говорили, батьки щодня приходили забирати своїх дітей, щоб їх, як тоді казали, «не взяли на м’ясо». А на перервах між уроками учні виходили надвір і бачили у привокзальному скверику та на тротуарах мертвих людей і «доходяг». То були селяни, котрі у пошуках шматка хліба самі сходили з потягів або їх виносили звідти вже вперед ногами. «Якось із подружкою побігли подивитися на те, що ще ж ніби ворушилося, — говорить пані Віра. — Там лежала мертва жінка зі страшним — розпухлим і водянистим — лицем. А біля неї вовтузилося дитя, котре смоктало захололі мамині груди. Молока в них, звісно, не було, й немовля скиглило, як цуценя».

На вулицях свого села мертвих не бачила, хоча й у Копилах та довкола них людські втрати були значними. «Отут недалечко живе Тося на прізвище Клітна, так її батько тієї зими вмер від голоду, — зринають у пам’яті односельці. — На іншому кутку стояла хата моєї вже покійної куми — в них одного вечора лягли спати батьки і четверо дітей, а прокинулися тільки двоє — вона з сестрою. Та й моя двоюрідна сестра тоді Богу душу віддала». Правда, неочікувано «знайшовся» названий двоюрідний брат. У іншого дядька, також залізничника, та його дружини своїх дітей не було. А в 1932 році тьотя, котра завідувала молочарнею в сусідніх Зінцях, поверталася з роботи і в сосняку знайшла опухле, знесилене семирічне хлоп’я, в якого батьки померли й нікого з родичів не залишилося. Воно, бідолашне, вже не могло навіть ходити — тільки лазило під лісом у пошуках «підножного» корму та гризло кору. Родичі усиновили того хлопчика.

«Бездиханні» димарі й рятівні «ракушки»

Таке жахіття відбувалося на її очах у селах буквально під боком у Полтави, а що вже говорити про глибинку. Взимку мама надумала провідати свого хрещеного батька, котрий жив у Базилевщині теперішнього Машівського району. Приготувала для нього й гостинець — чверточку гасу та сірники. А в дідуся, казала, може, десь хоч бурячок «завалявся». Взяла з собою й Віру. Довгенько йшли тоді від найближчої залізничної станції. Та далі тину там — ні ногою, все замело снігом. Протоптав їм доріжку сусід — майже «вилитий» літературний дід Щукар. Разом з ним відчинили сінешні двері, а на порозі хатніх лежав їхній задубілий родич... Мати почала голосити, «Щукар» же, заспокоюючи її, показав на вкриті снігом горбики. То місцеві покійники, яких звозили з усіх кутків села, чекали весни і своєї черги на поховання... А ще новий знайомий порадив спочатку дивитися не на хвіртку чи двері, а на димар: якщо він не «дихає», то в таку хату нічого й заходити.

Якими запам’яталися ті голодні роки на смак? Дуже смачною, каже, була баланда з макухи, яку інколи «діставали» у місті. Хоч готували рідесенькою, але запах же який! Майже делікатесом ставали й невеличкі котлетки–пшоняники, що аж «шелестіли» в роті та шлунку. Пізніше їла і суп iз лободи, і кульбабу, і цвіт акації. Отак, пригадує, візьмеш за гілочку, насмикаєш того цвіту в долоню разом із черв’ячками, яких відкидаєш, а все інше — в рот. З рослин найбільше запам’яталися козельки з вузенькими листочками та тоненькими корінцями, якими тоді набивала животи місцева дітлашня. Хоча ті «зелені» харчі з’явилися тільки пізньої весни й на початку літа 1933 року.

Воістину ж рятівним для їхньої родини харчем під час Голодомору вважає нутрощі «ракушок» із берегів Ворскли. «Тато весь час казав нам: дітки, дотерпіть до весни, коли розтане річка , — зауважує пані Віра. — Ні, про рибу тоді й розмов не чула, може, її виловили раніше. Та тільки пригріло сонечко, тато приходив з роботи, брав сапу і «скородив» нею піщаний берег. Приносив тих «ракушок» додому, і ми очищали їх від панцирів. Мама сікла всю масу на дрібні шматочки й кидала на сковорідку. Той делікатес спочатку випускав якесь молочко, а потім воно висмажувалось і виходило, як нам тоді здавалося, найсмачніше у світі «м’ясо»... Отак ми врятувались».

Хто за розстріл? Усі одноголосно...

Та то була тільки прелюдія до нових випробувань. Адже тоді, на початку 30–х, укотре набирало обертів червоне колесо репресій. Спершу, правда, викривали і «проріджували» ворогів народу чи доводили їх до самогубства лише «там, нагорі». В їхньому класі висіло зо два десятки портретів керівників партії, держави, республіки, біографії яких мусили вивчати. Аж раптом у 1933 році побачили на «законному» місці для наркома освіти УРСР Миколи Скрипника порожнечу. Підбігли до улюбленої вчительки: «Євдокіє Іванівно, Скрипника немає, де ж він подівся?». Відповідь найдобрішої жінки, котра стала їм другою мамою, була різкою, як удар батога: «Закрийте роти, бо язики повириваю!». Далі діти вже й питати боялися...

А в 1937 році й у Полтаві почали хапати знайомих ледь не через одного. Тоді навчалася вже у місцевому залізничному технікумі, який називали «путєйським». Односельці — робітники заводу — розповідали про безкінечні збори з тавруванням «ворогів народу», котрі або підприємство хотіли підірвати, або якусь іншу диверсію за завданням Троцького вчинити, і неодмінним запитанням: «Хто за те, щоб розстріляти мерзотників, як скажених собак?». Всі, як один, піднімали руки... А в них у технікумі додавалося ще одне питання: про виключення дітей «шкідників» і «терористів». «І я тоді піднімала руку, — гірко посміхається. — Дуже ідейною була».

Привокзальна тюрма для тата

Навіть за такої загальної істерії здавалося: кому–кому, а їхній родині в країні диктатури пролетаріату нічого не загрожує. До того ж батько інвалід, мама тяжко хворіє, а Віра і в технікумі відмінниця, активістка, спортсменка, й ідейно «підкована» віршувальниця, твори якої вже «засвітилися» у місцевій пресі... Першим у 1937 році заарештували її дядька, батькового брата–залізничника. На початку травня 1938 року дійшла черга й до тата. Того дня він їхав у Полтаву розраховуватися за вугілля й, ніби щось передчуваючи, сказав їй: «Вірочко, бережи Катю». Пізніше до них додому прийшли двоє в цивільному робити обшук. Забрали тільки стосик її віршів, а на прощання підтвердили: ваш батько і чоловік заарештований. А де ж він? «Шукайте», — такою була відповідь. Але мамині пошуки у двох полтавських тюрмах і навіть одній харківській нічого не дали.

Днів через десять Віра йшла в технікум повз витягнуте вздовж колії привокзальне одноповерхове, очевидно, складське приміщення, обнесене двометровим дерев’яним парканом. Попри те, що з обох боків там уже були вишки з вартовими, наважилася підійти до паркана і глянути у щілину. «Просто переді мною, спираючись на решітку одного з вікон, стояв тато, — розповідає пані Віра. — На мій голос він озвався й запитав, як там мама. Не встигла відповісти, як вартовий із вишки закричав: «Вон! Стрєлять буду!» — і клацнув затвором. Наступного дня переконалася, що вартовий змінився, і знову підійшла до щілини. Тато по­просив тільки, щоб мама передала йому сірячину. Більше ніхто з нас його вже ніколи не бачив. Сірячину охоронці у мами взяли, а продуктову передачу повернули. Коли ж через день знову спробувала покликати батька, в «його» вікні підвівся страшний — скуйовджений, закривавлений і ніби без очей — чоловік, щоб повідомити: тата тут уже немає. До речі, цей будинок і зараз на Південному вокзалі Полтави стоїть. Тільки вже з одним заґратованим вікном — інші позакладали цеглою».

«Посилайте хоч на край світу»

Відтоді почалися ходіння по муках дочки «ворога народу». Віру викликав директор технікуму й повідомив: «чекісти» по телефону вимагали виключити її, відмінницю і сталінську стипендіатку, з навчального закладу, та він зажадав од них ще й письмового припису. Екзамени складала, ніби в якомусь тумані. Коли знову викликали до директора, підійшла до дверей його кабінету, та так і заклякла під ними, доки їх не відчинив сам директор зі словами: «Вірочко, ти залишаєшся в технікумі — Єжова заарештували». І зараз не може згадувати ті миттєвості без сліз... А ще у технікумі дуже хотіла вступити в комсомол, мала відповідні рекомендації. Тож за порадою комсорга наважилася піти до слідчого, щоб з’ясувати, за що ж арештували батька і якою буде його подальша доля. Той тільки буркнув: «Твой отєц осуждьон на 15 лєт».

Мрію про комсомольський квиток довелося відкласти. Як і про направлення за розподілом на залізницю під Львовом, куди планували вирушити разом із приятелькою. Цей варіант відпав, оскільки через батькові «гріхи» їй просто не видали б перепустку на «чужу» до 1939 року територію. Тоді сказала: посилайте хоч на край світу... Ним виявився Урал із розташованим у Челябінську будтрестом №24, який споруджував нові залізничні шляхи. Там одразу нагадали: «Не забудьте вказати в анкеті, що ваш батько заарештований». Направили на станцію Багаряк, де почала працювати дорожнім майстром. У підпорядкуванні — майже дві сотні робітників, яким належить під її керівництвом переважно вручну і залізничне полотно насипати, і шпали та рейки покласти. Тут за кілька місяців до радянсько–німецької війни її зі словами «дєті за родітєлєй нє отвєчают» усе ж прийняли в комсомол і навіть після відбуття їхнього комсорга на фронт обрали секретарем комсомольської організації.

Командувач німецької «армії»

Уже під час війни почала «командувати» такими ж двома сотнями... німців. Тих, радянських, переважно з Поволжя, котрих Сталін одразу демобілізував із нашого війська й направив у так звану Труд­армію. Працювали вони найсумлінніше, мали золоті руки, ходили без конвою. Разом із бригадою у складі 60 молодих чоловіків вирушала на роботу й вона. Йшли через ліс кілометрів три — ніхто її й пальцем не зачепив. Старший серед німців за віком Йоган Івансен, якому було вже за 40, якось показав їй вирізку з газети «Ізвєстія», де йшлося про нагородження «за видатні заслуги» його, конструктора радянської авіатехніки, орденом Леніна... «Оце все, що у мене залишилося, — кивнув на куценьку замітку. — Забрали ж і орден цей, і квартиру в Москві, й сім`ю невідомо куди заслали».

А після вихідного, перед яким вони здали в експлуатацію 12–кілометрову ділянку шляху, Віра запитала у виконроба, куди їй рухатися зі своєю «армією» далі. «А в тебе немає вже тієї армії», — відповів той. Як з’ясувалося, вночі німецьких «трудармійців» завантажили у машини й відвезли на розташовані поблизу Челябінська уранові рудники, з яких тоді зазвичай уже ніхто не повертався...

«Кров’ю батька не торгую»

Саме на Уралі й у Сибіру знаходилися стратегічні підприємства оборонки, де кували перемогу над фашизмом. Щоб перевезти звідти залізницею зброю, боєприпаси, техніку, людей, потрібні були додаткові колії, об’їзні шляхи. Саме їх вони й будували на різних станціях і ділянках. Не всти­гали ще забити у шпали всі «костилі», як по «їхніх» рейках рухалися ешелони з танками, «катюшами», гарматами, солдатами–сибіряками. А після 12–годинних змін, уже як комсомольські активісти, збирали металобрухт, допомагали вдовам, чергували біля поранених і навіть розносили похоронки. Скрізь її цінували, ставили за приклад, нагородили значком «Ударник сталінського призову». Та коли в 1943 році надумала вступити на заочне відділення будінституту в Челябінську, відмовили. Мовляв, не пройшла за конкурсом, якого насправді... не було. Отак тоді діти за батьків «не відповідали».

Вечірнє відділення Інженерно–будівельного інституту закінчила в Полтаві 1961 року. А до цього відбудовувала зруйновані війною залізничні шляхи та станції в рідній Україні, куди повернулася з Уралу з майбутнім чоловіком ще під час війни. Разом iз ним довелося відбудовувати і спалену фашистами батьківську хату в Копилах. Жаль тільки, що чоловік хворів дуже і відійшов за вічну межу 20 років тому. В Полтаві працювала майстром та інженером у кількох будівельних організаціях, на пенсію вийшла 1979 року. Сподівалася побачити батька живого до 25 лютого 1958 року. Саме тоді її викликали до першого секретаря Полтавського райкому Компартії, котрий вручив свідоцтво про смерть тата, повідомлення про його реабілітацію та довідку, згідно з якою на роботі належало одержати грошову компенсацію в розмірі трьох зарплат. «Похоронку та реабілітаційний документ взяла, а довідку на «пособіє» кинула секретареві межи очі, — пригадує пані Віра. — Сказала тільки, що кров’ю батька не торгую, і грюкнула дверима».

Зараз Віра Миколаївна живе у Копилах на тому ж батьківському обійсті разом із сином, інвалідом по зору. Дочка мешкає у Полтаві. Тож удома більше порається сама, плекає молодий сад біля будинку. Має ще дві сотки городу. У свої майже 92 роки саджає там помідори, зелень. У «дачний» сезон клопочеться біля них практично дотемна. Більше для того, щоб тримати себе в тонусі й розра­джувати душу серед чарівної природи. Продовжує писати проникливі вірші. Присвячує їх тепер уже переважно наймолодшим нащадкам — двом онукам і двом правнукам, які, звісно, провідують старійшину роду. Каже, що переживає сьогодні в основному саме за молодь, якій доводиться вирушати у самостійне життя, коли довкола знову стільки несправедливості. Та над усе хоче, щоб наступним поколінням не довелося пережити жахіть, які випали на її долю.

 

РЕАБІЛІТОВАНИЙ ПОСМЕРТНО

«І досі їх боюся»

Уже в часи перебудови на свої запити одержала офіційні відповіді: батька звинувачували в «антирадянській агітації», судили «особливою трійкою» 10 жовтня 1938 року. А в наданому секретарем райкому документі значилося, нібито він помер від... раку шлунка в 1943 році. «Тоді я знову попросила повідомити мені реальні обставини його смерті та де він похований, — каже жінка. — Тож восени 1989 року до мене додому прийшов чоловік з «органів» і показав написану нібито батьком автобіографію та його невеличке фото. Це, мовляв, усе, що залишилось у справі. Хоча то був зовсім не батьків почерк. І не могла людина з чотирма класами освіти писати такою «правильною» казенною мовою. Та навіть фотографії тата той чоловік не дав — порадив самій прийти за нею пізніше. Не пішла, бо й досі їх боюся». Водночас вона майже впевнена, що батька розстріляли ще у підвалі того будинку з великими вікнами, де Віра бачила його востаннє в далекому 1938 році.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>