Чужі тут не ходять

02.08.2012
Чужі тут не ходять

Тарас Шевченко.

Люди старшого покоління напевно згадають, як у радянські часи засоби масової інформації рясніли повідомленнями про те, як американські вояки та їх союзники по НАТО готуються воювати в умовах сильних морозів та в спеку, в тайзі й у горах, на пустельній місцевості тощо. Мовляв, ці спецпідрозділи муштрують для виконання «особливих» завдань та готують до дій в екстремальних умовах. Але навряд чи хтось згадає бодай одне повідомлення чи навіть натяк у газеті або по радіо про існування таких військ у Радянській армії. Хоча частини, де готували диверсантів, існували, і перебували вони в умовах особливої секретності.

 

Режим для «режимників»

В одній із таких частин служив і я. Після військового училища потрапив за Полярне коло, в полк, що стояв на бойовому чергуванні. А через рік мене перевели в іншу частину, куди скрупульозно відбирали особовий склад не тільки за анкетними даними й висновками медкомісії, а й «узгодивши» зі спеціальними органами. Щодо моєї біографії у кадровиків і «компетентних» органів питань не виникало. Оскільки був вихідцем із шахтарської родини, це додавало мені плюсів як благонадійному кандидату. Було мені лише двадцять років.

Мабуть, нікому й на думку не спадало, що воїни, які живуть в одному містечку, одній казармі і які харчуються в одній їдальні, навчаються абсолютно за різними програмами і готуються до виконання «неадекватних завдань». Що там казати — навіть форму наші солдати й офіцери–спецназівці носили таку як і військові сусідньої з нами інженерно–саперної частини. Щоб ні в кого не виникало приводів для роздумів, до чого нас насправді готують.

Зміст нашого навчання, зокрема парашутно–десантна справа, вміло маскувався. Теоретичні заняття проводилися в ангарах, закритих від сторонніх очей. Після занять їх опломбовували і здавали під охорону. А самі стрибки ми відпрацьовували під час двомісячних літніх і зимових виїздів у центри підготовки десантників (під Псковом і Костромою), за сотні кілометрів від місця постійної дислокації частини.

Приховували і насиченість навчальної програми інженерною підготовкою, метою якої було навчити воїнів впевнено поводитися з фугасними, протипіхотними і протитанковими мінами. Елементи інженерної підготовки розкладалися по інших дисциплінах так, аби ніхто не помітив, що нас готують до проведення диверсій у тилу противника. Зовсім не афішувалося вивчення іноземних мов. Останні вчили особливо прискіпливо.

Режим секретності прослідковувався в усьому: в навчанні, в службі і повсякденному житті. Так, наприклад, військовослужбовці з іншого підрозділу, які раптом вирішили провідати своїх товаришів чи земляків, були «небажаними» особами, а якщо це були «чужаки» — воїни з сусідньої військової частини нашого військового містечка, то для нас вони вже були гостями забороненими. Будь–які розмови на службові теми поза навчальними приміщеннями, навіть натяки в листуванні з рідними про специфіку нашого життя–буття, не тільки не допускалися, а й строго каралися. Тут «государеве око» в особі «невтомних особистів» було на висоті, оскільки вони знали не тільки те, в чому ми грішні, а й самовпевнено заявляли, що навіть знають, де можемо нагрішити.

Для нас будь–які контакти з цивільними мешканцями, зокрема й прекрасною половиною, не схвалювалися, а простіше кажучи, гасилися на коренi. Звільнення в місто обмежувалися до мінімуму, а точніше — зводилися до нуля. «Не треба зайвий раз світитися в місті», — застерігав замполіт. Йому піддакував старшина: «Робити вам там нічого. У нас тут все своє: і кіно з бойовиками, і самодіяльність, і книжки з детективами. Навіть ось недавно шефів з дівчатами до вас у клуб на танці приводили. Чи ви про це забули? А ми ж «режимники». Кумекати треба». Не «кумекати», а тим більше не погоджуватися із залізною логікою старшини ми не могли, не мали права — присяга зобов’язувала стійко переносити всі тяготи служби.

Відпустку з виїздом в інше місто надавали нам тільки в крайньому випадку. І то лише за телеграмою, завіреною воєнкомом. А у військовій комендатурі чи військкоматі заздалегідь вже знали, що до них прибуває... ні, не міністр оборони і навіть не командувач військами округу, а всього–на–всього рядовий Петров чи лейтенант Петренко. Звісно, з оркестром їх можна не зустрічати, але знати про місцеперебування в місті чи селі таких «кадрів» було обов’язковим.

«Закритий» гарнізон

99–та рота спеціального призначення — така її істинна (секретна) назва — де мені довелося служити, і була тією самою військовою частиною, де готували армійських фахівців «вузького» профілю. Вона була чудово укомплектована технікою і зброєю, мала добре оснащену навчальну базу. Дислокувалася неподалік обласного центру, але в місці, Богом забутому: ні доріг тобі, ні стежок. Довкола драговиння з лісом–вітроломом та непрохідні болота, над якими постійно кишіли полчища комарів та мошви в очікуванні жертви, що заблукала. Єдина дорога, яка з’єднувала наш «закритий» гарнізон з відкритим зовнішнім світом — це 5–7–кілометровий дерев’яний настил, що починався від КПП. Тією дорогою ми навіть у «самоволку» боялися ходити, бо вислизнути нею непоміченим було нереально. А інших шляхів просто не було.

Із трьох боків наша частина сусідила із закладами особливого режиму, куди етапували громадян для відсидки, каторжної праці і перевиховання на терміни, довші, ніж період навчання в середній школі. Іноді, за домовленістю верхів, нас залучали до підмоги підрозділам охорони при «приборканні норовливих» та пошуків утікачів, яких тут частенько тягнуло додому або в більш цивілізовані місця, ніж наш ліс...

Диверсанти, яких не вчили розбивати головою цеглу

Сьогодні образ крутого спецназівця часто асоціюється з героями закордонних фільмів — м’язистими монстрами, які з чарівною посмішкою уміють несамовито розбивати цеглини або товкти пляшки об голову. Нас такому не вчили. Основним (і головним) предметом навчання була повітряно–десантна підготовка. Вона передбачала глибоке вивчення матеріальної частини парашутів, парашутно–десантної техніки і здійснення певної кількості стрибків з аеростатів і літаків різних типів. Для визначення поняття «певна кількість» поясню, що, скажімо, солдати і сержанти ПДВ, здійснивши чотири, а офіцери — шiсть стрибків, вважалися такими, що виконали програму. Причому офіцери ще й отримували право на пільгове зарахування служби — рік за півтора. А нам, спецназівцям, за програмою бойової підготовки належало впродовж навчального року здійснити в десять разів більше стрибків! От тільки пільгове зарахування служби спецназівцям узаконити забули...

Стрибали, як правило, на навчаннях зі стрільбою, в обстановці, максимально наближеній до бойової. Єдиною відмінністю навчального стрибка від бойового було те, що в першому випадку ти вдягаєш на себе два парашути основний і запасний, у другому — тільки основний, брати запасний було «не положено». Автори відповідної інструкції на бойове десантування, видно, переоцінили безвідмовність вітчизняної техніки. І дарма. Був свідком, коли основний підводив. І тоді нас ставало на один штик менше. А якщо це був сапер, зв’язковий або командир групи? Тоді операція була приречена... Тож щоразу, сідаючи в літак, всі ми, навіть атеїсти, промовляли: «Господи, допоможи мені грішному, здоровим і цілим повернутися на рідну землю».

Найобразливішим для нас була заборона носити знаки приналежності до повітряно–десантних військ: погони, петлиці, емблеми й особливо значки парашутистів, зароблені не тільки потом, а й нерідко кров’ю... Довго, дуже довго не вивітрювалися з моєї пам’яті неприємні звуки динамічних ударів при розкритті куполів недосконалих за нинішніми мірками зразків парашутів довоєнної і воєнної пори, на яких нас навчали. Так само довго не сходили зі шкіри синці й садна, отримані від контакту з лямками підвісної системи парашуту при його повному розкритті. Таких позначок на своєму тілі десантники не соромилися і при зручній нагоді не без гордості демонстрували їх на пляжі або в гарнізонній лазні. З появою більш досконалих, «доронінських», парашутів стрибати стали впевненіше, а головне — безпечніше та й безболісніше.

На землі ж нас чекали інші випробування. Їх штучно створювали окремі затяті службісти. Наприклад, за їхньою вказівкою ми відчули всі «принади» марш–кидків по сильно пересіченій місцевості, причому не менше 20 кілометрів! Нерідко дорогою виникали ДЗ — ділянки зараження. Тоді лунала команда «Одягнути протигази! Не відставати!», і ми бігли так, що здавалося легені ось–ось розірвуться.

І, звичайно, особливої уваги надавали вогневій підготовці. Ми мали не тільки знати своє штатне озброєння і вміти влучно з нього стріляти, а й зброю противника. В учбовому класі вогневої підготовки були зібрані зразки різної зброї. І ми могли із зав’язаними очима — так–так, саме з пов’язками на очах! — розібрати і зібрати будь–яку ­зброю. А стріляти вчилися дуже влучно — щоб могли вразити ціль з першого ж пострілу.

Як і всі десантники, ми багато часу приділяли особистій фізичній підготовці, освоєнню прийомів бойового самбо і рукопашного бою. Сто відсотків особового складу, включаючи командира і замполіта, були розрядниками як мінімум iз двох видів спорту: легкої атлетики і якогось із силових видів боротьби. Зі «спортивного ансамблю» випадав тільки наш старшина. З двох причин — віку і його... зайвої ваги. Але свій невисокий спортивний рейтинг він активно компенсовував бажанням нарощувати потенціал своїх підопічних. Старшина був ініціатором багатьох цікавих вигадок. Наприклад, наш шлях у їдальню пролягав через стройовий плац, у кінці якого нас чекали «кінь» і «козел», які ми мали подолати без найменшої заминки.

За спеціальною методикою нас тренували до дій в екстремальних умовах, вмінню орієнтуватися на незнайомій місцевості, виживанню в горах, тайзі, тундрі. Вчили добувати підніжний корм і надавати медичну допомогу. І, звичайно, головному — диверсійній роботі: навчали підривати мости і склади бойової техніки, пускати під укіс ешелони і викрадати людей. Правда, більшість із цих знань у реальних бойових умовах мені так ніколи і не довелося застосувати.

Загублені в тайзі

Своє «бойове хрещення» я запам’ятав до найменших дрібниць. У ході командно–штабної гри я, як і інші офіцери, отримав бойове розпорядження: моя група у складі восьми осіб мала десантуватися у визначений район, «підірвати» склади зі зброєю і боєприпасами противника, «висадити в повітря» залізничний міст і в певному місці з’єднатися з другою такою ж групою. Для виконання бойового завдання нам видали маскувальні комбінезони, боєприпаси, елементи живлення до радіостанції і закодовану перемовну таблицю до неї ж. Кожному воїну вручили по одному добовому пайку...

Підйом оголосили по сигналу «тривога» о четвертій ранку. Через дві години ми вже були на аеродромі і вдягали напередодні підігнані під себе парашути. А ще через годину–другу наш «дуглас» (у нас такі літаки більш відомі як Лі–2) злетів з військового аеродрому поблизу Архангельська, тримаючи курс на південь, на Вологду. Через 50 хвилин польоту пролунали сирена і команда «Приготуватися!», ще через півхвилини тривожного очікування — «Пішов!». І ми ступили в ревучу безодню...

Приземлившись і швидко звільнившись від парашутів, стали збиратися в групу і відходити подалі від місця приземлення. Пересувалися енергійно і безшумно, з необхідними заходами охорони. Йшли по маршруту, зазначеному на карті й вирахуваному по азимуту. Йшли не просто по бездоріжжю — довкола був важко прохідний ліс–вітролом, а під ногами плямкала холодна і багниста земля. Наші онучі, які намокли ще під час приземлення, так і залишилися мокрими аж до кінця навчань. А для нашої групи вони тривали досить–таки довго — 10 діб, замість планованих п’яти. Адже спочатку ми залишилися без зв’язку (після двох «купань» радиста разом із рацією у вологодських болотах замкнула батарея), а потім у пожежі втратили ще й карту.

Уночі ми вирішили перепочити у наспіх зробленому із соснових гілок курені. Там ми розраховували зігрітися і, головне, заховатися від полчищ комарів та надокучливої мошви. Раптом чую голос переляканого караульного: «Підйом!» Товаришу командир, горимо!». За кілька секунд всі вискочили з охопленого вогнем куреня. Я дав команду вишикуватися й перевірити наявність зброї і спорядження. Тремтячими руками караульний Філенко подав мені командирську сумку–планшет, точніше її залишки. «Я хотів її підсушити», — винуватим голосом доповів він. Я з жахом виявив, що в моїй польовій сумці — лише залишки карти з номером і грифом «секретно», за збереження якої розписався у секретній частині штабу перед навчаннями...

Йшла сьома доба навчань. Зв’язку зі штабом, як і раніше, ми не мали. На душі було неспокійно і навіть тривожно. Десь поряд — непрохідне болото. Найближчий населений пункт по карті — 75–80 км по бездоріжжю, до Вологди — всі 200. Тож приймаю рішення: вийти до залізничної колії Архангельськ—Вологда (наш маршрут пролягав паралельно їй) і з найближчого полустанку телефоном доповісти через військову комендатуру про місцезнаходження групи. Відстань до цілі — 25–30 км. Отже, йти доведеться щонайменше добу.

Суп із борсука

Запаси харчів, крім добового НЗ та кількох пакетиків солі у речмішку економного Петра Дорошенка, повністю вичерпалися. Їжу готували із підніжного корму: грибів та ягід морошки (дуже схожа на нашу шовковицю і на вигляд, і за смаком, тільки росте на низькорослих кущах). Але й вони дуже швидко набридли. І мов на зло — поки в нас були ситні пайки, дорогою траплялася всяка живність: то лосиха з маленьким лосеням, то стадо кабанів, а то навіть ведмідь одного разу біля джерела показався. А тут звірина мов відчула, що поряд з’явилася людина — озброєна і дуже голодна. Уночі чулися несамовиті завивання гієн і вовків, які були додатковим стимулом завжди бути «начеку»: не дрімати, підтримувати вогонь і тримати зброю напоготові.

Моїм помічником на навчаннях був гвардії сержант Юрій Сироткін, вихованець дитбудинку, фронтовик, на три роки старший за мене. Про таких кажуть: із ним можна йти в розвідку. Скільки його знав, він завжди був серед людей, допомагав їм, жив їхніми турботами: то заспокоїть молодого десантника перед стрибком, то піднесе речмішок відстаючому на марші. І ніколи не дасть образити слабого та не побоїться виказати в очі «правду–матку» навіть найбільшому начальнику.

Вибираючи місце для чергового привалу, Юрій Сироткін разом із сапером Петром Дорошенком попросився розвідати місцину, а заодно, якщо пощастить, пополювати біля місцевої річечки. Взяли автомат і ракетницю про всяк випадок і пішли. Через годину–дві тривожного очікування раптом почулися постріли. І знову тиша. Тільки коли нарешті наші «мисливці» повернулися, я полегшено зітхнув. У руках Петро ніс якусь здобич — щось на зразок собаки середніх розмірів, тільки з дуже довгою шерстю. Нічого подібного я навіть у зоопарку досі не бачив. Рядовий Юрій Чаркина (якого ми частіше звали «доктор Чаркін») припустив, що це дикий собака Дінго. Сироткін же пообіцяв приготувати з тієї «собаки» страву — пальчики оближеш.

Невпізнаний нами звір насправді виявився звичайнісіньким борсуком. Його розділили на дві частини. Більшу одразу відклали, як НЗ, а іншу пустили в «розход». Уже через дві години дичину можна було куштувати. І тут Юрій Сироткін заявив, що першу пробу має зняти товариш лейтенант, тобто я. Всі з цікавістю подивилися на мене, а я з острахом і приреченістю — у казанок. Адже м’яса там як такого уже не було, натомість була прозора масляниста рідина, в якій плавали схожі на черв’яків волокна. Вміст казанка постійно збільшувався за рахунок мошви, яка туди падала, через це варево ворушилося і «дихало», знижуючи товарний рейтинг їдла.

Через силу, але впевнено я зробив перший, а потім і другий ковток екзотичної страви. На третій, як не старався, так і не спромігся. Вірний помічник Сироткін, рятуючи мій авторитет, з посмішкою сказав: «Всі бачили, що командиру делікатес сподобався? Тепер моя черга», — і заплющивши очі одним махом опорожнив свій казанок. За ним послідували й інші. На десерт був компот із набридлої морошки. А на вечерю все повторилося: з огидою ми знову ковтали кашеподiбне варево з борсука і комашні.

... Після того, як із вертольо­та, що розшукував нашу групу, був скинутий пакет із коригуванням подальших дій групи і дозволом використати «НЗ», настрій у всіх помітно покращився... Закінчувати навчання нам довелося в гордій самотності. Решта їх учасників вже три доби перебували в теплій і затишній казармі.

Потім, на розборі навчань, я аргументував зрив бойового завдання відсутністю зв’язку й втратою карти. Але начальству пояснення переконливими, судячи з усього, не здалися. Бо моє командування групою було оцінено як «незадовільне», ще й «строгача» оголосили з формулюванням «За втрату зв’язку і управління на навчаннях». Поблажливості з огляду на молодість і недосвідченість до мене, як і до інших лейтенантів, не виявили. Але горювати з цього приводу довелося недовго. Напередодні чергового свята те злощасне стягнення з мене зняли. Хоча запис про нього ще довго маячив у моїй службовій картці.

* * *

Два роки моєї «спецназівської» служби пролетіли швидко. За плечима залишилися 327 парашутних стрибків і тисячі кілометрів марш–кидків iз повною викладкою. Потім були участь у випробуванні перших радянських атомних бомб і ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС, після чого отримав інвалідність. Проте то вже зовсім інша історія.

Тарас ШЕВЧЕНКО,
полковник у відставці, колишній спецназівець

 

P. S.

 

Не шукай, шановний читачу, у сучасних календарях згадки про День повітряно–десантних військ. Його вже немає, як і немає такої офіційної назви військ. Натомість є інша — аеромобільні війська. Це офіційно. А неофіційно колишні десантники, як і раніше, святкують щороку 2 серпня свій День ПДВ, вшановуючи таким чином свою історію і свої традиції.

 

ПРАВИЛА ЖИТТЯ

На все життя мені запам’яталися поради на майбутнє, висловлені на випускних урочистостях в 1949–му начальником нашого училища. Вони й зараз не втратили актуальності:

— Дорожи своїм добрим ім’ям, благородною професією захисника Батьківщини! Захищати її — святий обов’язок кожного громадянина. Не осором честь і достоїнство офіцерського звання;

— Будь завжди — у великому і малому — чесним перед людьми і самим собою;

— Завжди пам’ятай, що твої підлеглі — теж люди. Зумій стати для них не тільки начальником, а й товаришем;

— Бережи здоров’я. Армії потрібні міцні не тільки духом, а й тілом офіцери. Не допускай надмірностей в їжі, курінні, спиртному;

— Постійно поповнюй свої знання, вдосконалюйся;

— Будь зразковим сім’янином, надійним чоловіком, добрим і турботливим батьком для дітей і сином для своїх батьків. Люби й поважай свою дружину, цінуй її суттєвий вклад у тилове забезпечення твоєї служби.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>