Барвінківська пастка

Історія не терпить слова «якби», оскільки визнає тільки звершені факти. Але події, що сталися на Слобожанщині рівно 70 років тому, без такого припущення сприймаються лише як частина правди про один iз найтрагічніших епізодів ІІ Світової війни. Інформація про ті події хоч і не зберігалася радянськими ідеологами під грифом «секретно», проте швидко потонула у сонмі військово–переможних гасел. Але факт залишається фактом. Якби у травні 1942 року через грубі помилки командування і панічний страх генералів перед Генсеком Сталіним багатотисячна Червона Армія не потрапила під Харковом у кільцеве оточення, фашисти, можливо, не захопили б Крим і не потопили у крові Сталінград. Ціну помилки було осмислено лише з тактичної точки зору.

Мертве кільце

Ця битва за Харків мала всі шанси стати початком кінця ІІ Світової війни. Розгром німців під Москвою нарешті розвіяв міф про непереможність Гітлера. До цього часу також вдалося провести черговий масовий призив, а військова промисловість, перебазована за Урал, почала регулярно поставляти на фронт нове озброєння. Харківщині волею долі випав жереб прийняти на власній території нарощений потенціал, ставши, згідно з задумом Ставки Верховного Головнокомандування, плацдармом для переможного наступу на армію вермахту. Переваги червоноармійців на цій лінії фронту були очевидними (765 тисяч військових проти 640 тисяч), тому радянські війська готувалися розпорошити німецьку армію, вдаривши зненацька по противнику з двох боків — зі сторони Старосалтівського напрямку та Барвінківського виступу. Впевненість у перемозі була настільки великою, що у Москві розробили лише варіант рішучого наступу червоноармійців, без урахування аналогічних дій iз боку противника. Але вже на початку операції ухвалений Ставкою сценарій почав серйозно пробуксовувати. Якщо на першому фланзі бої спочатку йшли досить успішно (біля Вовчанська армія генерала Рябишева прорвалася у бік Бєлгорода на 65 кілометрів), то пасивність правого флангу Південно–Східного та бездіяльність усього Південного фронту дозволили німцям перекинути війська у гарячі точки і підготувати контрудар на ізюмсько–барвінківському напрямку.

Ось тут і виявилися слабкі місця підготовки радянського війська. Незважаючи на те, що Харківську операцію розробляли досить тривалий час, уздовж 180–кілометрової лінії фронту було збудовано лише 11 кілометрів спеціальних укріплень. До того ж німці несподівано вдарили у тил червоноармійцям, які в цей час готувалися наступати з іншого боку. Танкова армія Клейста вже в перший день контратаки прорвала оборону 9–ї армії Південного фронту, відрізавши їй шляхи відходу на схід. Тобто німецькі генерали блискавично переграли радянських. Розуміючи, що навколо багатотисячного війська ось–ось замкнеться мертве кільце, маршал Семен Тимошенко попросив у Москви підкріплення. Щойно призначений на пост начальника Генштабу Олександр Василевський одразу ж запропонував відвести війська з Барвінківського виступу, але Сталін дозвіл на відступ не дав.

Наступного дня ситуація ще більше погіршилася. Василевський знову запропонував припинити наступ і вивести війська з iмовірної пастки, але Тимошенко і Хрущов, які разом з Іваном Баграмяном і Родіоном Малиновським командували Харківською операцією, вочевидь побоюючись гніву Сталіна, відзвітували, що загроза з боку південного угруповання вермахту перебільшена. У результаті генералісимус знову не віддав наказ про відступ, після чого почалася справжня катастрофа. Сотні тисяч червоноармійців опинилися затиснутими у трикутнику між Мерефою, Лозовою та Балаклеєю. Майже добу ціною власного життя і безпрецедентного героїзму вони намагалися прорвати німецьке кільце. Поле бою густо вкрилося тілами загиблих. А ті піхотинці, яким усе ж пощастило вижити у цій кривавій м’ясорубці, наступного дня були затиснуті на 15–кілометровому п’ятачку в районі Барвінкового. Спроби прорвати оточення зі сходу блокувалися міцною обороною німецької піхоти, яку підстраховували бомбові авіаудари. Лише 28 травня, на шістнадцятий день битви, Тимошенко віддав наказ про припинення наступу, але жорстокі бої за Харків тривали ще дві доби потому. Вирватися з пастки вдалося лише десятій частині оточених.

Розмір втрат Червоної Армії на цій частині фронту був названий істориками найбільшою військовою катастрофою минулої війни. Через грубі помилки командування і крижаний страх офіцерів вищого ешелону перед Сталіним втрати радянської сторони у цій бiйні склали 270 300 людей. З них 170 тисяч 958 — без вороття. Німці ж, що на початку операції були у програшній ситуації, обійшлися порівняно малою кров’ю: 3 200 убитих і 22 127 поранених. Сотні тисяч радянських солдатів та офіцерів, якi не змогли вирватися з оточення, потрапили до гітлерівського полону і були використані на фронті як дешева робоча сила. Очевидці тих подій пригадують, що поневолені червоноармійці йшли під німецьким конвоєм нескінченними шеренгами і здавалося, ніби то не солдати крокують iз понуреними головами, а тече безкрає людське море. Але й на цьому страждання визволителів Харкова не скінчилися. Одних після звільнення радянськими військами чекав штрафбат і, вважай, вірна смерть, а ті, хто таки вижив, змушені були змивати тавро зрадників у сталінських концтаборах. Багатьох поставили до стінки взагалі без суду і слідства. Помилки ж командармів як основний або хоча б пом’якшуючий фактор враховані на цьому судилищі не були.

Понесла Червона армія і величезні технічні втрати. Є дані, наприклад, що в німецьке оточення, окрім військових, потрапило ще й більше тисячі новеньких танків. Німці їх теж прихопили з собою й використовували як потужнi тягачі. Втім деякі машини «воювали» й далі із зафарбованими зірками на броні.

Після розгрому харківського плацдарму шлях німців на південь країни став фактично відкритим. Час захоплення населених пунктів залежав лише від швидкості пересування армії чужою територією. Фашисти без проблем «проковтнули» Ростов–на–Дону й загарбали Крим. Зупинити їхню переможну ходу вдалося лише під Сталінградом ціною нового й не менш жорстокого кровопролиття.

Виправдання героя

У відомого харківського художника Дмитра Дідоренка з тими трагічними подіями — особливий зв’язок. Якось iще в 1983 році його школу направили збирати урожай до радгоспу, угіддя якого розташовані на полях колишніх боїв. Допитливі підлітки одразу ж помітили, що усіляке армійське залізяччя тут лежить фактично під ногами, тому з цікавістю почали збирати власні трофеї. Якраз тоді до рук Дмитра і потрапила закупорена гільза, в якій знайшовся лист сержанта Матченка, адресований матері. «Після вранішньої атаки залишився сам, загинули всі, — писав герой трагічної битви. — Патронів мало, зате гранат до біса. Німці, напевно, скоро знову підуть, а я один до останнього. Але висота все ж таки наша. Прощавай, мамо. Я не міг вчинити інакше, адже я — радянський солдат. Мамо, я лише сьогодні зрозумів, як добре жити. Я сьогодні стояв обличчям до обличчя зі смертю».

У тому ж таки листі сержант просив незнайомця, який знайде ту гільзу, переслати послання рідним у Кіровську область. Але служивий, напевно, і гадки не мав, наскільки доленосним може виявитися його стриманий крик душі для життя того ж таки незнайомця. Дмитро буквально «захворів» військовою тематикою і вже через кілька років став польовим командиром одного з пошукових загонів, що викопували з землі і хоронили з усіма військовими почестями загиблих оборонців Харкова. В одній iз таких експедицій, будучи вже студентом Харківської академії дизайну і маючи всі шанси стати перспективним художником, Дмитро підірвався на міні, пережив страшну контузію і повністю втратив зір. Пізніше він створив власну техніку малювання для незрячих i таки залишився у професії. Але війна не відпускає. Недавно художник Дідоренко презентував ще й товстезний фоліант, затягнутий у добротну шкіру, видрукуваний на міцному папері й проілюстрований його власними картинами про війну. Усі двадцять книг, собівартістю в 400 гривень кожна, автор зібрав власноруч і так майстерно, що в них не одразу й розпізнаєш самвидавське «походження».

Історичну повість «Червоний Бил» Дмитро називає спробою виправдати саме того героя, який волею долі з одного пекла потрапив до іншого: тобто з кривавої бійні під Харковом — до німецького табору. За канонами радянської ідеології, зразково–правильний червоноармієць мусив боротися з ворогом до знемоги й убити себе останнім патроном. Герої ж Дмитра в оточеному німцями лісі мужньо тримали оборону доти, доки в цьому був сенс. А потім вишикувалися колоною й повзводно, поротно, підтримуючи поранених, вийшли з оточення. Далі на них чекали справжні муки сумління, через яких живі щиро заздрили мертвим. Виправдати себе кадровим радянським офіцерам виявилося дуже непросто, оскільки у минулому житті дехто з них сам нерідко засуджував тих, хто між кулею і полоном обирав останнє. У «Червоному Билі» людина — наодинці з війною, і в неї не завжди виходить бути сильнішою. Чи можна назвати цю слабкість зрадою? «Своєю повістю я заперечую твердження, що героями є лише ті, хто носить ордени, — каже автор. — Якщо людина побувала у тому пеклі, не стріляла у своїх, не зраджувала їх і тяжкою щоденною працею творила перемогу — вона вже герой».