Минуло десять років відтоді, як в Україні було створено Комітет з питань біоетики при НАН України. У цей період такі міжнародні організації, як ЮНЕСКО, ВООЗ, Рада Європи також віднесли біоетику до пріоритетних напрямів. У жовтні 2005 року ЮНЕСКО прийняла Загальні декларації про біоетику та права людини. У декларації підкреслюється положення про те, що моральна відповідальність і аналіз етичних проблем мають бути невід’ємною складовою науково–технічного прогресу і що біоетика повинна відігравати провідну роль під час вибору необхідних рішень щодо питань, які виникають у зв’язку з цим прогресом. Проте того ж таки 2005 року Україна зробила крок назад: Національну комісію з питань біоетики, яка працювала при Кабінеті Міністрів, було ліквідовано. На думку голови Комітету з питань біоетики при НАН України, директора Інституту праці АМН України Юрія Кундієва діяльність цієї комісії потрібно відновити. Адже в усіх розвинених країнах біоетика є одним із провідних напрямів розвитку науки.

Насправді Нікола Тесла (так звали цього загадкового дивака), звичайно ж, не мав жодного стосунку до Дракули. Навпаки, він народився у сім’ї православного священика. А сонячного світла, дійсно, уникав — адже він часто потрапляв під дію потужних електромагнітних полів і його нерви набули особливої чутливості. Яскраве світло завдавало болю очам, тихе шурхотіння звучало, як громові розкати. Зате він чудово бачив у пітьмі.
Чутки про руйнівну зброю народилися також не на порожньому місці. Одного разу в своїй нью–йоркській лабораторії Тесла проводив серію експериментів, вивчаючи процеси автоколивань. І раптом у приміщенні захитались меблі, у вікнах задзвеніло скло... Перехожі на вулицях почули дивні, моторошні звуки. Вібрували будинки, сипалося з вікон скло, розсипалися газові та водогінні труби.... Це був Великий Нью–Йоркський землетрус. Кажуть, усе місто не перетворилося на руїни лише тому, що Тесла вчасно відімкнув прилади. Втім офіційна наука стверджує, що експеримент про­сто збігся в часі з природним катаклізмом.

1998 року британський режисер Девід Тейлор зняв документальний телесеріал під назвою «Повний космос» (Тhe Complete Cosmos) — про ЦЕРН та подорож крізь дива Всесвіту. 2001 року інший британський режисер — Кен Макмуллен, особистим захопленням якого є квантова фізика, зняв дуже незвичний фільм «Світло світів» (Lumin de Lumine), в якому в поетичному стилі і з захопленням закоханого виклав у... художній формі квантову теорію, природу світла та зіткнення елементарних частинок. Цей дивний фільм, який також є роздумами про самотність, у прокат не потрапив, бо не мав шансів на комерційний успіх. Зйомки фільму відбувалися в ЦЕРН. Минулого року Кен Макмуллен зняв ще один поетизований фільм про фізику частинок «Стріли часу» (Arrows of Time), але цього разу зйомки відбувалися на лінійному прискорювачі частинок Стенфордського університету (США). Фільм мав прем’єру на кінофестивалі в Сан–Франциско.

Автор цих рядків народився і більшу частину свого дотеперішнього життя прожив при«розвиненому соціалізмі». Тобто в системі, за якої журналісту, навіть для того, щоб потрапити на завод з виробництва електрочайників, потрібно було здобути дозвіл сумнозвісного Першого відділу, а потім піддатися на прохідній процедурі принизливого обшуку. Тож коли групі журналістів включно з кореспондентом «УМ» запропонували відвідати найпотужніший у світі центр ядерних досліджень ЦЕРН, то збудження викликала не стільки можливість побачити майбутнє світової науки, як думка: як же тут будуть намагатися приховати «передові буржуазні наукові досягнення». Насправді ж «об’єкт» не обнесений парканом з колючим дротом, а до центрального адміністративного корпусу вели двері без жодних «вертушок» з одним охоронцем на вході, без автомата. Ніхто не цікавився нашими документами чи вмістом сумок.

Із Миколою Жулинським «УМ» зустрілася під час VII Міжнародного конгресу україністів, який сьогодні завершує в Києві свою роботу. Свого часу пан Жулинський був президентом цього конгресу.

Академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Шевченка, автор численних наукових праць, голова Національної ради з питань духовності і культури при Президентові України у розмові з «УМ» розмірковує про те, як би в ідеалі держава мала піклуватися про україністів, розказав про загрозу закриття Українського вільного університету в Мюнхені, ліквідацію могили Володимира Винниченка в Мужені.

Рік тому було створено Український науковий клуб, метою якого стало об’єднання українських учених з усього світу. Адже нині в різних лабораторіях Європи, США, Канади працюють тисячі наших співгромадян, але вони ніяк не були пов’язані з Україною професійно. А проте багато з них хотіли б повернутися в Україну, якби тут були створені умови для їхньої праці. Український науковий клуб — це недержавна організація, що має на меті об’єднання українських науковців для сприяння реорганізації наукової сфери так, щоб фундаментальні наукові дослідження в нашій країні досягли світового рівня, а вся система функціонування, фінансування, регулювання галузі працювала ефективно, орієнтуючись на кращі зразки та практики. Відсутність орієнтації досліджень на вагомі результати призвели до зубожіння галузі в цілому, до втрати привабливості наукової та викладацької кар’єри та до втрати країною критичної маси висококваліфікованого прошарку спеціалістів. Хто як не активні свідомі вчені можуть запропонувати вихід із кризової ситуації? Хто може виважено порадити, які наукові заклади нам потрібні? За яких умов можна повернути хоча б частину кращих українських вчених? Чи може Україна стати в один ряд із провідними країнами в галузі фундаментальної науки або бути лідером в біомедичній технології чи радіофізиці? З цими запитаннями «УМ» звернулася до президента Українського наукового клубу, професора, голови відділу клітинної мембранології і заступника директора Інституту фізіології ім. О.О.Богомольця НАН України Олега Кришталя.

Наука останнім часом усе більше нагадує магію: ми інтуїтивно побоюємося результатів її діяльності, але водночас чекаємо від неї ще більших див. Заборонений плід пізнання, як символ втраченого раю, з кожним роком стає дедалі актуальнішим. Прокинутися одного ранку з чіпом у голові, правда, зараз ніхто не хоче (з висоти сьогодення це і є справжнісіньке пекло), але ж не факт, що ми так само думатимемо завтра. Маніпуляція людською свідомістю, вважає харківський філософ Валентин Чешко, дійшла до небезпечної межі, за якою людина може перестати бути самостійно мислячим індивідуумом.

Геннадій Міліневський, завідувач відділу фізики космосу фізичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, був керівником Першої української антарктичної експедиції 12 років тому, коли Британія передала Україні станцію «Фарадей», яка тепер має назву «Академік Вернадський». Він був начальником станції — геофізиком, керівником команди зимівників, яка підняла над станцією український прапор. Пізніше, будучи заступником директора з науки Українського антарктичного центру, працював на станції «Вернадський» у кількох сезонних експедиціях. Проте два роки тому почалися непорозуміння між керівниками Національного антарктичного наукового центру, і він і ще декілька співробітників центру залишили НАНЦ, а згодом важливі дослідження на станції було суттєво обмежено. Про те, чому так сталося, «УМ» і запитала у доктора фізико–математичних наук Геннадія Міліневського.

«Знайшовши в неозорому просторі, скажімо, літак, — часто жартують розробники радіолокаторів, — наші прилади можуть «дізнатися» про нього все, окрім хіба що прізвища пілота». З їх допомогою можна «заглянути» у глибини рідної Землі й віддаленого космосу, вивчати структуру поверхні планет, прогнозувати погоду, здійснювати навігацію літаків, морських та космічних суден. Потреба України у цій надскладній електронній техніці вимірюється сотнями одиниць, але єдиний її вітчизняний виробник, Харківський радіоастрономічний інститут НАНУ, за 20 останніх років не отримав від рідної держави жодного замовлення. Водночас іноземні компанії стоять тут у черзі.

Ідея генетичної модифікації або, як казали раніше, «генної інженерії» з’явилася одночасно з генетикою — приблизно в першій чверті ХХ століття. Хто був її автором, вже й не дошукатися. Вона просто мусила спадати на думку кожному, хто зміг чітко усвідомити: кожна клітина кожного організму містить у собі докладний інформаційний опис усіх білкових сполук, з яких складається цей організм. Висновок напрошується сам по собі: міняємо опис — змінюється організм. У нього з’являються якісь нові властивості, що краще відповідають потребам людини. Які саме? Не важливо. Кожен знає, що для нього краще. Науковці — не виняток. Вони також мріють покращити життя та, на відміну від решти людей, час від часу знаходять способи здійснення власних мрій.
Вітчизняним генетикам із пошуком не пощастило. Генетику, разом із кібернетикою та (чомусь) квантовою механікою, було визнано «буржуазними лженауками». Сотні мрійників на чолі з провідними фахівцями — Четвериковим, Тимофєєвим–Ресовським — опинилися, а декотрі й сконали в таборах Сибіру. А в Європі та Північній Америці пошук тривав, аж допоки самі ж генетики не почали дискусії...