«Народ, що не шанує великих людей, не варт зватися освіченим народом, — говорив Іван Франко в день ювілею Михайла Драгоманова. — Драгоманов для нас є чимсь більшим, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга». Ці слова, сказані Каменярем багато років тому, сьогодні звучать ще актуальніше, ніж тоді. З одного боку, у нас є чимало приводів для самокритики: людей рівня Драгоманова ми все ще не навчилися шанувати настільки, як вони того заслуговують. Зареєстрована минулого року Постанова Верховної Ради «Про відзначення 170–річчя з дня народження видатного українського письменника, публіциста, історика, громадського діяча Михайла Петровича Драгоманова» містила в собі кілька багатообіцяючих пунктів. Сьогодні, в день ювілею, доводиться визнати, що не всі з цих пунктів було виконано, зокрема тi, реалізація яких не потребувала особливих коштів. Цей документ рекомендував Державному комітету телебачення і радіомовлення України організувати показ тематичних теле– і радіопередач, присвячених життю і діяльності Михайла Драгоманова. Вам їх удалося почути–побачити? Ні? Мені також... А з іншого — про Драгоманова, який називав себе «українцем iз вселюдськими традиціями», пам’ятають не чиновники, а звичайні люди, ті, хто в ньому, за Франком, і сьогодні цінують друга.

Спеціалізовані видання Мінкульту — «Український театр», «Музика» й «Театрально–концертний Київ» — одні з найстаріших періодичних видань в Україні. (Журнал «Музика», наприклад, за два роки відзначатиме сторічний ювілей, а «Театрально–концертний Київ» у жовтні святкуватиме 75–річчя). Але попри поважний вік і здобутий за ці часи авторитет їм, як і іншим ЗМІ, також довелося сповна відчути всі «позитиви» кризового періоду. Протягом багатьох місяців редакційні папки поповнювалися новими матеріалами, але у друк через фінансові труднощі видання не надходили. «Ми просто оніміли», — скаржилися мистецтвознавці, які, враховуючи кон’юнктурну спрямованість більшості ЗМІ, серйозні статті, критику, могли надрукувати тільки у цих часописах. А театрали марно питали у фойє театрів журнали, до яких за багато років так звикли...

Про виставку у Музеї Шевченка одна з найвідоміших українських майстринь–лялькарок Олена Орєхова мріяла давно. Але розклад цього закладу був розписаний на багато місяців наперед. І коли час для її виставки в Музеї нарешті знайшли — Олена відклала у довгу шухляду всі свої справи й зосередилася лише на ляльках–мотанках для експозиції «Лялькові обрії». Цим видом мистецтва Олена займається уже десять років, за цей час вона змайструвала не один десяток мотанок, чимало з яких зберігаються в колекціях у США, Німеччині, Ізраїлі, Франції, Бельгії, Італії... Але для цієї експозиції вирішила виготовити нових ляльок. Можливо, рано чи пізно вони також залишать межі Батьківщини, але своє життя ці мотанки — не лише традиційні маленькі, а й зростом зі справжню жінку — почали саме в Музеї Шевченка.

«Гімн демократичної молоді» Серія Жадана ставили в Німеччині, у його рідному Харкові й ось нарешті цей твір презентували на театральній сцені Києва. З одного боку, вистава у постановці Юрія Одинокого належала до категорії найбільш очікуваних прем’єр театрального сезону, а з іншого — таїла в собі чимало ризиків. Часових, ментальних, психологічних... Поринати в недалеке минуле, в якому правлячою релігією був «бєспрєдєл», —для цього треба мати міцну психіку і... здорове почуття гумору. Як довела прем’єра «Гімну...» в столичному Театрі імені Франка, з цим в Одинокого все гаразд. Щоправда, це зовсім не означає, що у критиків до його вистави немає жодних претензій.

Сучасних українських авторів сучасний український театр відверто недолюблює. І якщо нашим драматургам хоча б іноді вдається вклинитися в театральну афішу, скромно примостившись десь між класиками, то письменникам, за винятком хіба що Марії Матіос, на театральну сцену — зась. (Наче жанру «інсценізація» взагалі не існує...). І ось, схоже, крига у стосунках між театром та авторами поволі почала скресати. Завтра Українська драма випускає прем’єру вистави «Гімн демократичної молоді» за мотивами однойменної збірки харківського літератора Сергія Жадана.

Першим сезон 2011—2012 відкрив театр «Колесо». Піклуючись про столичних театралів, які за літо встигли скучити за театральними вечорами, першу виставу після відпустки підопічні Ірини Кліщевської зіграли ще в середині серпня. Тож поки інші театри лише входять у фазу активної роботи, «Колесо» вже у повній репертуарній готовності. І не тільки репертуарній: паралельно з основною роботою театр готується до гастролей — за кілька тижнів «Колесо» з виставою «Примадонни» вирушає до Ізраїлю.

Завтра Молодий театр відкриває свій 33–й сезон. Номінально. Оскільки до цієї офіційної «відмашки» для театральних критиків та глядачів Молодий дебютував iз новим фестивалем «Дім Химер», який проходив у театрі з 3 по 11 вересня. Вистави, читання сучасної української драматургії, зустрічі з видатними діячами сучасного польського мистецтва, презентації робіт молодих режисерів, майстер–класи та лекції — усі фестивальні дні були розписані по хвилинах. «Я переконаний, що театр у наший країні є соціально важливим чинником розвитку людської спільноти, — не втомлювався повторювати протягом усього фестивалю президент «Дому Химер» Станіслав Мойсеєв. — І що погляд на український театр у європейському контексті дасть можливість зрозуміти нам усім, що театральні химери можуть бути реальнішими за будь–яку політику». Для українського театру подібні форуми — небачена розкіш. Чи не єдиним місцем зустрічі столичних театралів iз представниками театральних шкіл інших країн до сьогодні залишався Центр Курбаса, куди іноді навідуються некомерційні закордонні гастролери. Станіслав Мойсеєв обіцяє хоча б частково заповнити цю прогалину в театральному житті Києва і анонсує «Дім Химер» як щорічний міжнародний фестиваль.

Коли перед початком театрального сезону наших акторів, вокалістів, музикантів попросили б написати твір на тему «Як я провів літо», то автором однієї з найцікавіших оповідей був би колектив Національної оперети. Артисти цього театру майже у повному складі побували в Німеччині, де брали участь у спільному українсько–німецькому проекті «Моя чарівна леді».

Із 2 до 11 вересня у Німеччині мали проходити масштабні гастролі українських артистів. Цей творчий візит обіцяв стати одним із найрезонанснiших у гастрольній історії наших країн, адже до Німеччини вирушили 150 музикантів, що представляли Харківський академічний театр опери та балету ім. М. Лисенка, Галицький академічний камерний хор зі Львова, Національну оперу... Але цей резонанс, на жаль, виявився зі знаком «мінус» — замість овацій та гонорарів українські артисти отримали величезні проблеми, вирішувати які їм доведеться ще дуже довго.

Минулих вихідних були з подругою на презентації фільму «Вагітний» (режисер — Сарік Андреасян), що сьогодні виходить у прокат. Протискаючись через кордон телевізійників на Майдані (саме знімали шоу Майdан’s) у напрямку кінотеатру «Україна», ми, звісно, не розраховували на якийсь винятковий кіношедевр, але дотепно провести кілька годин вихідного дня сподівалися. (Зрештою, навіть затятим шанувальникам арт–хаузу хочеться іноді переключитися на легкий жанр). На жаль, цих наших скромних надій стрічка не виправдала.