Героїв мультсеріалу «Смішарики» нашій малечі представляти не треба: завдяки телебаченню малюки давно вважають Люсьєна, Кроша, Лосяша, Совунью та інших кумедних персонажів цього мультфільму своїми добрими друзями. Сьогодні «Смішарики» дебютують на великому екрані. Зважаючи на популярність серед хлопчиків та дівчаток, можна навіть не сумніватися в тому, що й випробування великим екраном «Смішарики» пройдуть успішно.

П’єса Михайла Старицького «За двома зайцями» — один iз найвідоміших класичних творів української літератури, популярний незалежно від того, який режим панував в країні чи які кон’юнктурні пріоритети були визначальними у той чи інший час. На вершину всенародної любові цей сюжет вивів режисер Віктор Іванов, який у 1961 році зняв однойменний фільм з Маргаритою Кринициною та Олегом Борисовим у головних ролях. Найвідомішими «театральними» «Зайцями» може похвалитися Молодий театр, прима якого, Тамара Яценко, у ролі Проні Прокопівни виходила на сцену понад 20 років. Не втрималося перед гарантованою успішністю цієї п’єси і телебачення, випустивши кілька років тому новорічних «Зайців» з Пронею–Пугачовою і Голохвостовим–Галкіним. І ось нарешті про своє щире захоплення творінням Михайла Старицького вирішила заявити Київська оперета.

На прес–конференцію за підсумками 2011 року Міністерство культури запросило журналістів на Малу сцену Театру Франка. Якщо хтось надумає для себе скласти рейтинг найгучніших культурних подій року — на цей майданчик варто звернути особливу увагу. Задумував його ще Сергій Данченко, художній екс–керівник «франківців». Із того часу Мала сцена зi статусу перспективного арт–об’єкта неодноразово переходила у статус безнадійного довгобуду, й ось після двадцяти трьох років будівництва її нарешті здали в експлуатацію. Мала сцена Театру імені Франка носитиме ім’я Сергія Данченка, вона вміщує близько 200 глядачів і на повну силу запрацює вже з наступного року.

Картину Тимура Бекмамбетова «Йолки», що вийшла на екрани напередодні 2011 року, критики зустрічали прогнозованим «фу». Мовляв, знову цей Бекмамбетов вирішив повернути найулюбленіше народне свято собі на користь: знаючи про сентименти пострадянської людини до всіляких новорічно–різдвяних казочок («Іронія долі», «Чародії» тощо), він майстерно «ловить момент» і пропонує черговий, не надто обтяжений художньою цінністю, сюжет. Але переглянувши картину, критики змінили гнів на милість: мовляв, такі позитивні історії, навіть якщо вони і зовсім не шедевральні, точно мають право на існування. Особливо напередодні Нового року...

Минулої п’ятниці в Музеї імені Ханенків презентували мистецький фестиваль «Гогольфест–2012». Ця подія зібрала не лише безпосередніх учасників мистецького процесу — залами музею прогулювалися режисери Дмитро Богомазов, Олексій Кужельний, художній керівник кінофестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі, актор Олександр Ганнотченко, галерист Павло Гудімов, композитор Олександр Злотник, — а й чиновники столичної адміністрації на чолі iз заступником голови КМДА Леонідом Новохатьком та шефинею Головного управління культури Світланою Зоріною. Мистецтво і владу об’єднав «Гогольфест» — КМДА пообіцяла профінансувати фестиваль наступного року і, вивівши цю мультимистецьку подію у категорію «фішка Києва», взяти над нею шефство в майбутньому.

Програма візиту Хору з Кембриджського університету до Києва включає два концертних виступи. Перший концерт хористів відбувся позавчора у Львові, сьогодні їм аплодуватимуть кияни, які ввечері завітають до Національного будинку органної та камерної музики. До України колектив із Великобританії привіз святкову програму «Музика Пришестя і Різдва», яка складається із творів Йоганна Себастьяна Баха, Сергія Рахманінова, нашого співвітчизника Миколи Леонтовича та інших відомих композиторів.

Останнім часом законодавство у сфері культури помітно активізувалося. 2010–й галузь закінчила з новим «Законом про культуру», який до цього багато років мандрував владними кабінетами–коридорами, ризикуючи назавжди опинитися на полиці історії поміж численних проектів–невдах, яким так і не судилося перейти у категорію правових актів. Нещодавно було анонсовано Національну державну програму розвитку культури, робота над якою триває... А об’єктом №1 теперішніх культурно–правових суперечок можна справедливо вважати проект Закону «Про національну культурну спадщину», який Міністерство культури виклало на своєму сайті для публічного обговорення.

Харизматичність людини не має шкали виміру. Вона або є, або ж її немає. Завдяки харизмі Володимира Висоцького кіно і театр збагатилися новими образами, поезія й музика — піснями, які залишаться назавжди в пам’яті тих, хто чув їх хоча б раз... Його талант жити, любити, творити був прикладом для наслідування, об’єктом щирих заздрощів людей активних, креативних і небайдужих. Мабуть, фільм «Висоцький. Спасибі, що живий» найбільше розчарує саме їх. Адже автори картини на чолі із сином поета Нікітою Висоцьким, перейнявшись кількома днями з життя Володимира Семеновича та інтригами навколо прізвища виконавця головної ролі, залишили поза кадром ті чесноти головного героя, які забезпечили йому народну любов і пам’ять на довгі роки.

Однією з принципових відмінностей усіх святково–ювілейних заходів Театру імені Лесі Українки є обов’язкова присутність на них корифеїв Російської драми. Звісно, присутність віртуальна — на екран проектують хроніку, нагадуючи глядачам про те, що театр сьогодні існує завдяки Михайлу Романову, Юрію Лаврову, Віктору Халатову, Євгенії Опаловій та іншим акторам і режисерам, які служили йому багато років тому. На виставу «Ледь мерехтить примарна сцена...(«Ювілей. Ювілей? Ювілей!») корифеїв Російської драми також запросили. Святу, присвяченому потрійному ювілею (120 років із дня заснування Російського театру, 85 років, як  він  став державним, і 70  років, як йому  присвоїли  ім’я Лесі  Українки) цей візит із попереднього століття додав нових емоцій, щирості, він став ще одним доказом відомої аксіоми про те, що без минулого немає майбутнього.

Коли відомого литовського режисера Юозаса Мільтініса запитували, для кого він насамперед ставить вистави — для себе чи своїх глядачів, той відповідав, що взагалі–то — для себе. Але оскільки живе у певному середовищі, їздить у електричках, ходить тими ж вулицями, якими ходять сотні його сучасників, то йому хочеться вірити: те, що хвилює його, хвилює й решту. За цим же принципом працює і художній керівник Театру на Подолі Віталій Малахов. Завтра і післязавтра у нього прем’єра — спектакль «Минулого літа в Чулимську» за драмою Олександра Вампілова.