Минулого січня Анна Яблонська летіла до Москви отримувати премію журналу «Искусство кино» — відзначили її п’єсу «Язичники». Одеситку до останнього чекали на церемонії нагородження, навіть початок перенесли на годину. Але нагороду Анні так і не вручили — вона була єдиною українкою серед 37 загиблих унаслідок терористичного акту в аеропорту «Домодєдово».
«Про вік говоримо чи обмежимося дипломатичним терміном «ювілей»?» — питаю перед початком інтерв’ю актрису Ларису Руснак. «Говоримо, чого вже там... Ну, п’ятдесят і п’ятдесят», — відповідає вона. Хоча всі, хто знає Ларису чи бачив її по телевізору, навряд чи повірять у цю цифру — актриса виглядає прекрасно: струнка, моложава, доброзичлива, щира...«Коли починаю думати про вік або скільки я вже працюю в театрі, то цифри у мене не складаються, — зізнається Лариса Руснак. — Думаю: стоп, це ж було вчора! Для мене час — як ниточка, яка тягнеться–тягнеться, а потім хтось бере і зводить докупи два протилежні кінці. І здається, що події багаторічної давнини відбувалися щойно... Я не відчуваю відстані у часі: якісь нещодавні події здаються дуже далекими, а якісь далекі — навпаки, близькими». Наша розмова з Ларисою відбулася напередодні її відльоту до Шрі–Ланки — свій ювілей актриса відзначить на острові вічного літа.
Після фільму «Ржевський проти Наполеона» я залишала кінотеатр із суперечливими емоціями. З одного боку, мене просто переповнювало почуття радості за Володимира Зеленського: успішний шоу–мен не обмежується форматом «95 кварталу», завзято розширює свої творчі горизонти, експериментуючи на ТБ і поповнюючи власний список ролей у кіно. А з іншого... Назвати проект «Ржевський проти Наполеона» фільмом у повному розумінні цього слова язик не повертається. Це шоу, єралаш, набір реприз та гегів, ексцентричних па і жартів на межі фолу... Але як назвати весь цей калейдоскоп одним терміном? І яким чином до нього можна застосувати принципи кінокритики? Аналізувати зміст, характери, драматургію? Чи, можливо, ці картини варто випускати у прокат під грифом «Не для критики»? Словом, кінознавцям є над чим поміркувати. Тим більше що це не єдиний і, судячи з тенденцій сучасного прокату, не останній приклад такого кіно.
Композитор Віктор Степурко — автор музики для дітей і серйозних симфонічних творів, оперних партитур і власних варіацій на тему народних пісень... Але колеги і шанувальники знають його насамперед як багаторічного пропагандиста духовної музики, дослідника і практика жанру. Вибудувавши своє ставлення до цього виду мистецтва, з роками Віктор Іванович усе більше переконується: традиції української духовної музики настільки глибинні, що роботи з дослідження цих історичних «кар’єрів» вистачить для багатьох поколінь. «Ми тільки долучаємося до цих традицій, вивчаємо їх — і це є проблемою, — каже Віктор Іванович. — Обсяг творів дуже великий». І шкодує з приводу того, що цей список суттєво підкоротила радянська влада, зусиллями якої духовна музика була доступна лише тим, хто в ті часи мав потребу (чи й сміливість) зайти до церкви...
Здавалося б, амплуа Сергія Свєтлакова після багаторічної кар’єри у КВК та на телебаченні склалося остаточно і назавжди. Команда «Уральські пельмені», проекти «Наша Russia», «Південне Бутово», «ПрожектоПерісХілтон», фільми «Яйця долі» та «Йолки» — після таких мистецьких імпрез (звісно, не бездоганних, але ж рейтингових!) можливість спробувати себе в інших жанрах для Свєтлакова дорівнювала нулю. Але, виявляється, сам актор з цього приводу мав іншу думку. І минулого року, круто змінивши свій творчий образ, зіграв головну роль у трилері «Камінь» (на українські кіноекрани ця стрічка вийшла 19 січня).
Заявивши про нову ініціативу у вересні минулого року, автори Першої київської бієнале сучасного мистецтва Arsenale–2012 почали озвучувати й подробиці майбутньої імпрези. (Нагадаємо, що з 17 травня до 31 липня у столиці проходитиме міжнародна виставка, яка за рівнем учасників та масштабом не поступатиметься найвідомішим бієнале світу).
Робота над виставою «Любовні листи до Сталіна» в Молодому театрі починалася... з сумніву перекладача Сергія Борщевського, який мав зробити український варіант п’єси сучасного іспанського драматурга Хуана Майорги. Пана Борщевського непокоїло логічне питання: як може іспанець, що живе у ХХІ столітті, зрозуміти Булгакова і Сталіна, пройнятися проблемою митця і влади в тоталітарному суспільстві? Але з перших сторінок тексту, зізнався потім перекладач, стало зрозуміло, що Хуан Майорга у цій драмі постав не лише висококласним професіоналом, а й людиною, яка цю проблему сприйняла як власний душевний біль.
Про мистецтво вишивання всі ми маємо бодай мінімальне уявлення. Уроки праці в школі, вишиванка, одягнута на свято, рушник як оздоба інтер’єру, або ж той, на який ступають з обітницею йти рука об руку по життю, — ось вони, наші найпопулярніші «точки дотику» з прадавнім мистецтвом. Погортавши книгу доктора мистецтвознавства Тетяни Кари–Васильєвої «Історія української вишивки» починаєш розуміти, що про цей вид народного мистецтва ми не знаємо нічого... У своєму дослідженні автор демонструє зовсім інший рівень усвідомлення української вишивки, який принципово відрізняється від усталеного, побутово–фольклорного. Починаючи з прадавніх часів, коли вишивки як такої ще не було, пані Тетяна досліджує елементи інших виробів мистецтва — зокрема пекторалі, — які згодом будуть чітко читатися в орнаментах, вишитих майстринями. Вишивка народна і професійна, церковна, співпраця майстрів iз художниками як класичного спрямування, так і авангардистами, вишивка в сучасному костюмі, авторські техніки — цей вид мистецтва постійно еволюціонував. Більше того, вишивка завжди перебувала в єдиному розвитку з усім образотворчим мистецтвом, вважає Тетяна Кара–Васильєва.
Минулого року одним із найпродуктивніших ньюз–мейкерів у вітчизняному культурному просторі був Комітет iз Національної премії імені Тараса Шевченка. Причому півстолітній ювілей, який відзначила найвища державна нагорода у 2011–му, в інформаційному потоці становив лише невеликий відсоток, відверто поступаючись новинам скандального характеру. Першою ластівкою у цьому вирії став «Чорний ворон» Василя Шкляра, який хоч і набрав необхідну кількість голосів на фінальному засіданні Комітету, в списках лауреатів так і не з’явився. На лист письменника, в якому він стверджував, що не може прийняти цю відзнаку, поки посаду міністра освіти обіймає Дмитро Табачник, Президент Віктор Янукович відреагував дуже «своєрідно»: в його Указі №275 про нагородження Шевченківською премією прізвища Шкляра не було взагалі.
Ідею поставити на театральній сцені «Місяць на селі» режисер Андрій Білоус виношував не один рік. Після прем’єри вистави у Театрі драми і комедії на Лівому березі стало зрозуміло, що протягом усього цього часу Білоус ретельно працював над своєю мрією: експериментував iз хронометражем п’ятиактної п’єси, героями, сюжетними ходами, намагаючись додати цій історії, написаній Іваном Тургенєвим більше ста п’ятдесяти років тому, динаміки й інтриги... Результатом його пошуків і сумнівів став епічний твір тривалістю понад три години, який Андрій Білоус назвав «Найвище благо на світі...»
