«Мені завжди були цікаві «больові точки» суспільства»

«Мені завжди були цікаві «больові точки» суспільства»

Термін «фільм–катастрофа» у кінематографі з’явився не так давно, але сучасну кіноафішу без нього уявити неможливо. З усього, до аналогічного терміну дозріло і театральне мистецтво. Вистави–застереження в театральних афішах з’являються дедалі частіше. Вони перегукуються з найгострішими темами численних ток–шоу на телебаченні і рішуче стирають кордони між соціумом і храмом мистецтва. Якщо раніше глядач мав можливість прийти до театру і перепочити від своїх нервових буднів, то сьогодні зі сцени його накривають ті ж проблеми, що й у житті, тільки у ще більш концентрованому вигляді. В Театрі російської драми імені Лесі Українки режисер Алла Рибікова випустила дві таких вистави. Головна героїня спектаклю «Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків» — розумово відстала дівчина, моральні принципи якої виявилися значно щирішими за показову порядність її тата й мами. «Чорні діви» — класичний приклад документальної драми, текст цієї п’єси написаний на основі реальних інтерв’ю з кількома мусульманками, життя яких — це щоденне балансування між релігійними канонами і сьогоденням західноєвропейського міста. Сьогодні в Театрі російської драми — прем’єра вистави «Шалена кров», яку Алла Рибікова поставила за однойменною п’єсою Нуркана Ерпулата та Йенса Хілля.

Чорно–білий Винниченко з соціальним підтекстом

Чорно–білий Винниченко з соціальним підтекстом

На франківській сцені молода режисерка Катерина Чепура дебютувала спектаклем «Дорогу красі». Тоді, два роки тому, її вистава викликала справедливе обурення: чому це в українському театрі так мало Винниченка? Катерина показала виставу якісну, емоційну, «живу» — потенціал драми Володимира Винниченка молода режисерка разом з акторами розкрили до найдрібніший нюансів, відтак потужний текст, трансформувавшись у виставу, не втратив, як це часто буває після переходу з літературної площини в театральну, а набув. Після прем’єри Катерина зізналася, що наступні її творчі плани також пов’язані з Винниченком. Нещодавня прем’єра «Натуся» довела, що слова у цієї дівчини з ділом не розходяться.

Кустуріца проти «Їжачка»

Велике кіно прийшло у Трускавець позаминулого року — фестиваль «Золота пектораль» оголосив про своє бажання проводити тут щорічні огляди кіноновинок як українського, так і закордонного походження. Післясмак від тієї події мав відверто скептичний відтінок: стартували красиво, а що далі? Утім третя «Золота пектораль» продовжує розвінчувати прогнози скептиків — цьогорічна програма фестивалю демонструє втішну якісну та кількісну динаміку.

Що наснилося Васілісі Єгоровні,

Рік тому тандем Крітенко—Подерв’янський випустив «Павліка Морозова». Епатажного, суперечливого, провокаційного — власне, саме такого «Павліка» чекали шанувальники Поді та Крота. Відігравши минулого року цю епічну трагедію, її автори вирішили, що цей досить незвичний для українського театру проект повинен мати продовження. І ледь не після останнього показу «Павліка» призначили один одному і глядачам побачення за рік.

«Люди в чорному» проти «Людей у чорному–3»

«Люди в чорному» проти «Людей у чорному–3»

Коли шість років тому у вітчизняний прокат вийшли україномовні «Тачки» — здавалося, питання, якою ж мовою нам дивитися фільми в кінотеатрах, знято раз і назавжди. Олекса Негребецький зробив прекрасний переклад, Ольга Сумська та Остап Ступка вдихнули життя та шарм у своїх героїв на колесах, і як результат — мультик «відкатали», а народ ще довго на розкладках запитував саме україномовні «Тачки». Подальші україномовні новинки прокату лише підтверджували правильність обраного курсу. Але події останніх днів повернули нас усіх у часи, коли деякі безвідповідальні щодо своєї країни дистриб’ютори скликали прес–конференції і скаржилися журналістам, що українське дублювання — це дорого, невигідно і взагалі непотрібно.

Північна романтика, знята у Чернігові

Північна романтика, знята у Чернігові

Мізансцена, яку ми застали три днi тому на території Чернігівського тролейбусного депо, змусила засумніватися не лише у зафіксованій багато років тому системі паралелей та меридіанів, але й у правильності календаря, за яким живуть мешканці цього міста на Десні: усміхнені люди, обмотані мішурою, несуть ялинки, сніговик з вiдром на головi, засніжена земля і узори на вікнах... Невже чернігівці надумали вдруге зустріти Новий рік? Красномовною відповіддю на ці підозри були численні камери та софіти: в Чернігові знімали новорічну комедію. Робоча назва — «Полярний рейс». Це дебютна широкоекранна робота Сергiя Чекалова, вiдомого досi як телевiзiйного режисера. На скептичні репліки журналістів на кшталт «ви б іще на час цвітіння садів знімальні дні призначили» продюсер картини Дмитро Тулін (компанія Wise Vision) відповів так: «Йолки–2» знімали у серпні, і нічого, в кадрі — натуральна зима». Бюджет картини, за словами продюсера, не перевищуватиме двох мільйонів доларів.

«Слова», що мають форму і колір

«Слова», що мають форму і колір

Як ми уявляємо собі типового художника? У береті, з пензлем у руці біля мольберта? Образ, звісно, логічний, але якийсь однобокий. Художник Олександр Дубовик, наприклад, упродовж усього свого життя не розлучався не лише з пензлем, а i iз зошитом та ручкою. Записував свої думки і враження, спогади, мрії, сумніви... Коли всього цього епістолярію зібралося чимало — дружина Ірина ретельно зберігала всі нотатки — вирішили видавати книгу. До того ж, і привід для цього знайшовся більш ніж вдалий — 80–річний ювілей художника. Книгу «Слова» презентували в Музеї «Духовні скарби України», паралельно відкрилася виставка автора, яка триватиме до 16 квітня.

Боа й підбори для Горянського

Боа й підбори для Горянського

Якщо ви днями завітаєте до Будинку архітектора і побачите там актора Володимира Горянського в екстравагантному образі — не дивуйтеся. Епатажний грим, легінси з тунікою, строкате боа і височенні підбори — все це треба для роботи. Цьогорічний тріумфатор «Київської Пекторалі» Віталій Малахов репетирує виставу «Він — моя сестра». Тут у Горянського — роль трансвестита–життєлюба. Партнер Володимира у цьому спектаклі — російський актор Олексій Маклаков, широкій публіці він відомий як прапорщик Шматко із серіалу «Солдати». Також у цій антрепризі задіяні артисти київських театрів Василь Кухарський та Катерина Рубашкіна.

Тріумф на Подолі

Тріумф на Подолі

Позавчора, напередодні Дня театру, в Києві вручали ювілейну «Київську пектораль». Мистецька премія, заснована двадцять років тому Головним управлінням культури Києва та столичним відділенням Спілки театральних діячів, є найстаршою на пострадянській території театральною відзнакою. Визначаючись iз переможцями у чотирнадцяти номінаціях, експерти та оргкомітет обирають також лауреатів номінації «За вагомий внесок у розвиток театрального мистецтва». Цього року почесними лауреатами «Пекторалі» стали Анатолій Решетніков та Олексій Кондратенко; грамоти від міського управління культури отримали Олексій Кондратенко та Микола Рушковський.

Примадонна поза часом

Примадонна поза часом

Плин життя всі ми відчуваємо по–різному. Але завжди, сумуючи за роками, що минають, намагаємось додати своїм емоціям філософії — мовляв, ну що ж поробиш... Народна артистка Валентина Чемена — понад півстоліття на сцені. І не просто на сцені — в Опереті. Вона завжди відчувала внутрішню гармонію із цим життєрадісним жанром: яскраві кольори, весела музика, емоційне піднесення, азарт, кураж — хтось дуже правильно назвав оперету «вічним святом музики і танцю, захопливих любовних історій і закручених сюжетів»... Багато років Чемена була примадонною Театру оперети, а потім прийшов час поступатися цим амплуа молодшим. Як визнає сама артистка, «тоді черги шанувальників з букетами під сценою стояли, а тепер коли–не–коли квіточку після вистави подарують». Але помиляється той, хто думає, що зараз будуть «розмишлізми» на тему вікових криз — життєлюбству й оптимізму Валентини Леонідівни позаздрять молоді. Вона має талант знаходити яскраві моменти і поза сценою, вирощуючи квіти та виноград, піклуючись про своїх рідних і про свого собаку, і навіть про пташок за вікном, для яких спеціально запасається насінням на зиму. «Я ж одеситка, — сміється Валентина Леонідівна. — Сумувати чи нарікати на життя — це не для мене».