Примадонна поза часом

Плин життя всі ми відчуваємо по–різному. Але завжди, сумуючи за роками, що минають, намагаємось додати своїм емоціям філософії — мовляв, ну що ж поробиш... Народна артистка Валентина Чемена — понад півстоліття на сцені. І не просто на сцені — в Опереті. Вона завжди відчувала внутрішню гармонію із цим життєрадісним жанром: яскраві кольори, весела музика, емоційне піднесення, азарт, кураж — хтось дуже правильно назвав оперету «вічним святом музики і танцю, захопливих любовних історій і закручених сюжетів»... Багато років Чемена була примадонною Театру оперети, а потім прийшов час поступатися цим амплуа молодшим. Як визнає сама артистка, «тоді черги шанувальників з букетами під сценою стояли, а тепер коли–не–коли квіточку після вистави подарують». Але помиляється той, хто думає, що зараз будуть «розмишлізми» на тему вікових криз — життєлюбству й оптимізму Валентини Леонідівни позаздрять молоді. Вона має талант знаходити яскраві моменти і поза сценою, вирощуючи квіти та виноград, піклуючись про своїх рідних і про свого собаку, і навіть про пташок за вікном, для яких спеціально запасається насінням на зиму. «Я ж одеситка, — сміється Валентина Леонідівна. — Сумувати чи нарікати на життя — це не для мене».

«Мене оберігала вся Молдаванка»

— Моя бабуся була педагогом із фортепіано, дідусь — директором гімназії, але вони дуже рано померли, я їх навіть жодного разу не бачила, — розповідає Валентина Леонідівна. — Мама співала, у нас у дворі — а ми тоді жили в Одесі на вулиці Пирогівській — її називали наш соловейко. Сама я почала співати ще в школі, з сестрою разом також співали — у неї був гарний голос... А після школи вирішила вступати до Одеського музичного училища. І для вступних іспитів обрала собі арію Антоніди з опери «Іван Сусанін». Тоді мені здавалося, що оперета — це щось таке легковажне, тож вирішила полонити приймальну комісію через оперу. Ніхто мене, звісно, не готував, але мене прийняли, хоч і конкурс був вісім осіб на місце. Життя тоді було дуже складне, і в сімнадцять років, вступивши до училища, я почала працювати. Тільки вчитися — такої розкоші я собі дозволити не могла. Нас було четверо дітей, тато працював на Одеській кіностудії, ми жили в будинку кіностудії, без зручностей, була тільки холодна вода... Бідували страшенно, але всі четверо вийшли в люди, слава Богу. Працювала я в кінотеатрах Одеси. Тоді ж не було Пугачової чи інших зірок, а живий спів люди могли почути перед кіносеансом. Починала з Молдаванки, був там такий кiнотеатр «Серп і молот». Мене той район дуже любив і оберігав. А я ж тоді була молода, з довгим волоссям... По закінченні училища мені запропонували розподіл у Вінницю або Житомир.

— А чому в Одесі не хотіли залишатися?

— Про Одеську оперету я й думати не сміла. Цей театр був тоді на такій висоті, що я боялася туди й рипнутися. І обрала Житомир. Відразу ж почала грати головні ролі — Оксану в «Запорожці за Дунаєм», Наталку у «Наталці–Полтавці», Глорію у «Цирк запалює вогні»... Причому сьогодні я могла грати Циганку Азу, а завтра — вийти у масовці. Працювали багато, регулярно давали виїзні спектаклі, а такого поняття, щоб зняти виставу з якоїсь причини, взагалі не існувало. До речі, останнім часом у нас в театрі я також нічого подібного не пригадую — чи то люди стали відповідальніші, чи здоровіші, але вистави не скасовують. А потім, у 1966 році, мене запросили на прослуховування у Київський театр оперети. У листі, який я отримала від керівництва театру, обіцяли багато роботи і навіть двокімнатну квартиру. Прослуховували мене тринадцять членів художньої ради — всі провідні актори театру. Звання заслуженої артистки України я отримала в Житомирі, а народної — уже в Києві.

— Мабуть, до Києва з Житомира летіли, як на крилах?

— Перед цим переїздом у мене була нагода подивитися виставу в своєму майбутньому театрі. І побачене, скажу вам чесно, мене засмутило, навіть подумала, що краще було б залишитися в Житомирі. Благенькі декорації, обшарпані актори, глядачі в залі сиділи в пальто, сходи дерев’яні, там, де у нас тепер бухгалтерія, жили актори, бо житла не було... Зараз це навіть важко уявити — за той час театр змінився кардинально, переродився просто. У Києві також відразу включилася в роботу. Їздили на гастролі — виступали в Кремлівському театрі, в Ленінграді, була я на декадах в Москві, в Сибіру...

«Усе, що життям відпущено, я отримала»

— Хто із колег найбільше вплинув тоді на ваше професійне становлення, хто допомагав, кого зараз згадуєте з особливою вдячністю?

— Мені прекрасно працювалося з диригентами Євгеном Дущенком, Ігорем Іваненком, ці люди зайняли у моєму житті величезне місце. Це майстри, які розкривали актора. Коли візьмеш красиво ноту — диригент тобі підморгує, дає зрозуміти, що це було супер, і ти вже переповнена натхненням, щастям, ти вже літаєш по сцені... Бегма, Гриншпун, Парсегян — це люди, що виховували нас як акторів. Оскільки акторську майстернiсть у музичних училищах не викладали, всьому вчилися вже на сцені. Гріх скаржитися, я переграла всю класику, записувалася у «Золотому фонді»... Партнер у мене був блискучий — народний артист Георгій Горюшко. Він, на жаль, рано пішов від нас. Думаю, все, що життям відпущено, я отримала. Моє творче життя вдалося. Більше того, вдалося саме так, як я того хотіла.

— Ви, багаторічний практик класики жанру, легко сприйняли ті новації, що пропонує сьогодні Театр оперети — мультимедійні вкраплення у вистави, інші сучасні прийоми?

— Спочатку мені здавалося, що це неможливо. Оперета — це ж класика, тут мають бути загальноприйняті назви, такі як «Сильва», «Маріца», «Летюча миша», на які протягом багатьох десятиліть іде глядач. Але я зараз дивлюся, що глядачеві подобаються і наші модерні постановки. У нас квитки дістати неможливо! Так що й нові якісь ідеї також затребувані. Ті ж «За двома зайцями», які оперетою у чистому вигляді назвати складно, ми звикли до інших жанрових норм... Але це подобається глядачам, а значить повинно бути на сцені. Люди хочуть чогось новенького.

— Чи складно вам було підтримувати форму? Від чого відмовлялися, на яких дієтах сиділи?

— Це індивідуально. Я все їм, можу й пива випити — зараз себе не обмежую. Але коли у мене вистава — цього дня мій раціон регламентований кількома ковтками кави. Не тому, що потовщаю, а просто знаю: на голодний шлунок почуватимуся під час спектаклю вільніше, легше... Та і не у всіх виходить підтримувати форму. Є актриси з широкою статурою, хтось набирає живіт, у когось щось зайве іде в груди. Це природа. А я сама можу й цілий день не їсти і не помітити цього. Що мені ще допомагало тримати себе у формі — це байдужість до солодкого. Тістечка, морозиво, цукерки — не для мене. Тут я маю зовсім інші симпатії — оселедчик, огірочок квашений.

— Валентино Леонідівно, ви уявляєте той день, коли все ж таки доведеться розпрощатися з театром?

— Мене відірвати від театру — це як відрізати пуповину. Тільки в театрі я відчуваю себе жінкою, людиною, відчуваю, що я затребувана, потрібна. Це надихає мене, це підтримує в мені молодість, яку я відчуваю й досі. Повірте, віку я не відчуваю. Коли моїй мамі було за сімдесят, вона з нашими дівчатами з театру могла танцювати твіст. Я дивувалася: мамо, ти ж уже в такому віці! А вона відповідала: зовнішньо я стала іншою, а так мені дев’ятнадцять років. Зараз я теж вважаю, що внутрішньо люди не змінюються. Тим більше працюючи в такому жанрі. А коли ти отримуєш задоволення від своєї роботи, старіти взагалі не можна.

— Сьогодні у вас бенефіс — вистава «Сильва». Хвилюєтеся? Чи артистам з вашим досвідом хвилюватися нічого?

— Про що ви говорите? Хвилююся вже цілий місяць. Досі погано сплю. Та й не хотіла я цього бенефісу, це ініціатива нашого директора Богдана Дмитровича Струтинського... Сказати «ні» не маю права, я працюю в театрі. Виходжу на сцену у цій виставі з 1984 року, але все одно страшнувато. Показувати себе треба, коли тобі 30. А що зараз? До речі, в нас подвійний бенефіс — цією ж виставою свій ювілей відзначає заслужений артист України Сергій Мельниченко. На наш бенефіс iз Німеччини приїде відомий співак Костянтин Ріттель–Кобилянський. Він виріс на наших очах: його мама працювала в нашому театрі, ми гримувалися перед виставою, а він, хлопчак, у коридорі стояв. Можливо, щось заспіває, якщо дирекція не заперечуватиме...

ДОСЬЄ «УМ»

Чемена Валентина Леонідівна, народна артистка України

Народилася в Одесі 15 грудня 1936 року. Закінчила Одеське музичне училище.

У Київському національному академічному театрі оперети працює з 1966 року. Етапні ролі: Сильва, Юліана («Сильва» І. Кальмана), Розалінда («Летюча миша» Й. Штрауса), Теодора («Принцеса цирку» І. Кальмана), Маріца («Маріца» І. Кальмана), Чаніта («Поцілунок Чаніти» А. Мілютіна), Віолета («Холопка» А. Стрельнікова), Саффі, Чіпра («Циганський барон» Й. Штрауса), Любов Ярова («Товариш Любов» В. Ільїна), Констанція («Три мушкетери» М. Дунаєвського), тьотя Діна («Севастопольський вальс» К. Лістова), Анжель, Фосген («Граф Люксембург» Ф. Легара).

Нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня, Почесною грамотою Верховної Ради України, медалями: «За трудову відзнаку» (1971 рік), «Ветеран праці» (1984 рік).