До Києва у хореографа із Санкт–Петербурга Бориса Ейфмана — особливі сентименти. Адже саме з цього міста, власне, розпочалася історія колективу, який уже за кілька тижнів після свого народження у 1977 році поїхав на гастролі до столиці України. Щоправда, спогади про той візит у Бориса Яковича залишилися суперечливі. Тоді пітерці привозили балет «Бумеранг» на музику «Пінк Флойд». Звісно, цей спектакль партійні бонзи пропустити не могли й новоствореному театру наказали забиратися додому. І тоді артистка Алла Осипенко у розпачі заявила, що або артисти виходять на сцену, або вона покінчить життя самогубством... Шантаж подіяв. І з виступу в Палаці «Україна» почалася всесвітня слава Театру Бориса Ейфмана.

Постановку ліричної комедії «Афінські вечори» за п’єсою Павла Гладиліна Молодий театр вирішив доручити Ігорю Славінському. Останнім часом актор Театру на Подолі, педагог і режисер Славінський помітно симпатизує творам легкого родинного формату (згадаймо хоча б його спектаклі «Lа Bonne Anna або Як зберегти сім’ю», «Тріо мі бемоль» чи «Примадонни»). У цьому жанровому сегменті «Афінські вечори» — матеріал дуже і дуже вдячний. Тут вам і епатажна бабуся, і тато–інтелігент, і матуся, що піклується про чистоту й комфорт у домі, і слухняна, на перший погляд, донька, перспективна піаністка, яка сама незабаром стане мамою...

Топ–темою нашої розмови з режисером Владом Троїцьким мав би стати Гогольфест–2012. Минулорічна відмова від проведення фестивалю — фінансові проблеми сьогодні, на жаль, можуть перекреслити найоригінальніші мистецькі починання — мала б сповна компенсуватися цьогоріч: міська влада офіційно оголосила, що бере фест під свою опіку...

Збираючись на прем’єру альманаху «Закохані в Київ», яка передувала старту стрічки в українському прокаті, я була впевнена в тому, що критикувати її особливо не буду. Бо ситуація з українським кіно сьогодні виглядає таким чином, що вже одній появі вітчизняної стрічки на екранах треба спочатку палко аплодувати, а вже потім, «між рядків», обережно озвучити свої зауваження. Причому робити це треба максимально делікатно, щоб не відрадити глядача проголосувати за цю картину своїм часом і гаманцем та не образити режисера з акторами, які всупереч усьому намагаються хоч якось працювати... На жаль, у випадку із «Закоханими...» ці самонавіювання на мене не подіяли — картину хочеться критикувати «уздовж і впоперек».

Сьогодні в Театрі імені Франка — прем’єра вистави «Жона є жона». Попередньо цей проект планувався як антреприза за участю Ольги Сумської, але не склалося зі спонсором, і ось тепер цей спектакль «пропишеться» в афіші Української драми. У головних ролях — Богдан Бенюк, Поліна Лазова, Анжеліка Савченко, Дмитро Ступка... Чехов українською — для нашого театру це взагалі не дуже типово, Чехов не стільки драматург, як прозаїк — і поготів... Майбутнім глядачам режисер Валентин Козьменко–Делінде обіцяє показати «епоху Чехова, яка охоплює кінець бароко і початок модерну», а найцікавішим для себе у цій роботі називає позачасовість сюжетів письменника.

Театр «Відритий погляд» — один iз наймолодших у Києві. Заснований у 2008 році, він не лише зарекомендував себе дуже і дуже цікавим гравцем театрального процесу в столиці, а й сповна відчув усі «переваги» госпрозрахункового існування. І якщо для театрів академічних чи муніципальних найпопулярнішим поясненням малої кількості прем’єр чи їхньої, м’яко кажучи, далекого не ідеальної якості було недостатнє фінансування, то тут такої «відмазки» не може бути в принципі. Тож цікаві, непрохідні, резонансні вистави для «Відкритого погляду» — єдина можливість бути завжди у сфері уваги столичних театралів.

Морозного лютневого вечора в кінотеатрі «Україна» презентували нову картину Мадонни «Ми. Віримо в кохання». Кількість зіркових глядачів традиційно зашкалювала: кіно від поп–діви №1 прийшли подивитися скульптор Олег Пінчук, співачки Джамала та Аліна Гросу, Фагот, Андре Тан... І поки селебретіс звично позували для фотографів, критики намагалися спрогнозувати, чи буде ця картина бодай трішки кращою за першу кіноспробу Мадонни («Бруд і мудрість», 2008 рік)? По закінченні сеансу найсміливіші прогнозисти визнали, що професійної режисури Мадонні ще вчитися і вчитися. Хоча фанати цю картину кумира, до якого зауважень не може бути в принципі, сприймуть «на ура!»

Півтора року тому в столиці розпочалися зйомки альманаху «Закохані в Київ». Анонсуючи свій проект як аналог титулованим «Париж, я люблю тебе» та «Нью–Йорк, я люблю тебе», продюсер Володимир Хорунжий наголошував також на тому, що картина є «іміджевим кінопродуктом з суттєвою комерційною складовою». І дуже просив не плутати її з туристичним путівником, оскільки це «фільм про людей». До речi, «Закохані в Київ» — перша на 100 відсотків вітчизняна картина, повністю відзнята та змонтована на базі українських продакшн–студій.

На брифінгу міністра культури Михайла Кулиняка у Національній філармонії, що передував Колегії Мінкульту, журналісти влаштували аншлаг. Дарма, що коло окреслених питань могло бути дуже широким (тема розмови — підсумки роботи міністерства у 2011–му), дарма, що прес–служба втиснула до прес–релізу величезну кількість цифр і фактажу... ЗМІ насамперед цікавили кадрові ротації керівників найбiльших музеїв Києва.

Спершу свою постановку шекспірівської «Міри за міру» Російська драма анонсувала як «Вісім рядків про властивості пристрасті». І буквально в переддень прем’єри назву спектаклю змінили на «Цинічну комедію». Цинізму в п’єсі — її називають однією з найскладніших у творчості Вільяма Шекспіра — справді вистачає. Як персонального, так і загального. «Про що вистава?... Про пристрасть і владу, про пристрасті влади, і про те, що у владі багато бруду, — так анонсує «Цинічну комедію» художній керівник театру Михайло Рєзнікович. — Про те, що ... коли «распалась связь времен» людину вже не зібрати, про страшне словечко в житті країни, покоління, людини: «пізно»...»