Ні тобі Києва, ні кохання

14.02.2012

Збираючись на прем’єру альманаху «Закохані в Київ», яка передувала старту стрічки в українському прокаті, я була впевнена в тому, що критикувати її особливо не буду. Бо ситуація з українським кіно сьогодні виглядає таким чином, що вже одній появі вітчизняної стрічки на екранах треба спочатку палко аплодувати, а вже потім, «між рядків», обережно озвучити свої зауваження. Причому робити це треба максимально делікатно, щоб не відрадити глядача проголосувати за цю картину своїм часом і гаманцем та не образити режисера з акторами, які всупереч усьому намагаються хоч якось працювати... На жаль, у випадку із «Закоханими...» ці самонавіювання на мене не подіяли — картину хочеться критикувати «уздовж і впоперек».

Знайомство з героєм першої ж «короткометражки» «Три слова» наштовхує на думку, що на особливу шедевральність альманаху розраховувати не варто. Юнак iз пляшкою вина у руці перед своєю дівчиною намагається просторікувати про те, що «Я тебе кохаю» — це всього лише три слова і не більше. Заодно він кидає камінці в город авторів картин «Париж, я люблю тебе» та «Нью–Йорк, я люблю тебе» — мовляв, скільки можна, обридло вже. І мріє про те, що коли б він був продюсером, то зняв би стрічку «Москва, я ненавиджу тебе»... Далі у хлопця якісь іноземці намагаються дізнатися щось про пам’ятник Батьківщинi–матері (до речі, знаменита статуя — чи не єдина візуальна ідентифікація Києва), а він жартує: це, мовляв, не пам’ятник, а годинник, кожну годину ця грізна жінка б’є мечем по щиту. Після п’яного купання жартівника у фонтані дівчина, перед якою він так розпинався, приречено тягне свого «Ромео»... Мабуть, додому. Ось таке «кохання».

Автори інших стрічок також не вразили ні польотом думки, ні цікавими режисерськими пропозиціями. Пробіжки київськими дворами, коли юнак наздоганяє дівчину, чи рука на коліні як вияв симпатії — ці прийоми, а якщо бути чесними, то елементарні штампи, були в кількох новелах. Присутність у двох фільмах активістів шоу–бізнесу Даші Астаф’євої та Івана Дорна також себе не виправдала. Серед актрис красунь також вистачає, але вони, на відміну від Астаф’євої, мають відповідну освіту і практику. У «короткометражці» «Дещо» головні ролі зіграли Віталій Лінецький та Олена Фесуненко, професійні якості яких — поза сумнівом. Але ж історію для них придумали... Щось у жанрі фантастичного жахливчика з кривавим фіналом.

Найщиріших компліментів з усього альманаху заслуговують тільки дві стрічки — «Рука» Олега Борщевського та «Собачий вальс» Тараса Ткаченка. Всі режисери мали однакові умови для зйомок — бюджет та кількість знімальних днів, — але достойні роботи презентували тільки ці двоє. Олег Борщевський розповів історію–сюр про жінку, яка живе під одним дахом iз чоловічою рукою. Кінцівка могла і приголубити, і каву зварити і... навіть зраджувати, відсилаючи есемески іншій. Врештi–решт жінка не витримала і віднесла її в парк, залишила там саму під парасолею. Головні герої «Собачого вальсу» (єдина україномовна «короткометражка» альманаху) — літні чоловік та жінка, що живуть у старому будинку, який мають ось–ось знести. У цій картині знялися актори першого ешелону Ада Роговцева, Микола Олійник, Олександр Ігнатуша, Інна Капінос... «Поціливши» з вибором акторів у десятку, Тарас Ткаченко озвучив у своїй картині емоційність, виваженість, філософію, які закладені в сюжеті й яких так бракувало іншим стрічкам. Прочиняє старенька вчителька музики (Ада Роговцева) вікно у пізню осінь — і на глядачів віє холодом. Підніме очі на вікна коханої герой Миколи Олійника — і глядачів огортає тепло... А хтось свято вірить, що успіх його картині забезпечить Даша Астаф’єва...