40 років тому, в травні 1966-го, в Москві відбувся установчий з'їзд Всесоюзного товариства генетиків і селекціонерів. Саме цей з'їзд став початком відродження генетики в СРСР. Адже до 1965 року генетика вважалася в СРСР псевдонаукою і перебувала під забороною. І хоча у 20-ті й до середини 30-х років радянська генетична школа вважалася найсильнішою у світі, базові відкриття у цій галузі були зроблені на Заході — в 40—60-х роках ХХ століття. Саме після того, як найвидатніші радянські генетики вже були розстріляні.
«Революцію» в радянській біології у 30—60-х роках минулого століття здійснював виходець із українського селища Карлівка, що на Полтавщині, Трохим Лисенко. Він обійняв низку найвищих державних та академічних постів у СРСР. Доки тривало лисенківське «правління», Захід спантеличено спостерігав за цим воістину середньовічним погромом у науці. Пізніше у США і Європі було написано чимало книг та наукових праць про «радянське диво», яким став Трохим Денисович Лисенко.

Українці здавна цікавилися країнами Далекого Сходу. Проте японознавство в нашій країні почало розвиватися лише за часів незалежності. Незважаючи на відносно молодий вік вітчизняного сходознавства, вже є вагомі здобутки в цій галузі. Дослідників цікавлять не лише передові технології та економіка. Мова, література, фольклор, мистецтво, історія — ті грані японської культури, які здавна чарують західний світ своєю неповторністю й iнакшiстю.

Ката Ока, аспірант кафедри фольклористики при Київському національному університеті ім. Шевченка, досліджує східнослов'янський фольклор більше 13 років. В Японії вважають, що для цього достатньо вивчити російські традиції та культуру, про українську культуру взагалі не згадують. І це, на думку дослідника, неправильно, адже «ставить воза перед конякою». Після того як Ката Ока більше 10 років досліджував російський фольклор та близько трьох років український, він дійшов висновку, що українська традиція є значно глибшою, старішою та містить дуже багато рис культури тих часів, коли євразійці ще мали ознаки єдиного народу.

Було б дивно, якби людина розумна на одному з етапів свого розвитку, пробуривши газову свердловину, не замислилася над тим, що їй робити далі. І це зрозуміло — на світі все колись минає. Запаси природних ресурсів теж не виняток. Ще більшою помилкою було б вважати цей згубний для планети спосіб енергозабезпечення таким, що не має альтернативи. Вона є. Причому у вигляді готових розрахунків і навіть уже створених зразків унікальних установок.

Космос швидше живий, ніж мертвий. Але для того щоб переконатися в цьому остаточно, людство мусить відповісти спочатку на доволі складне запитання: «А що насправді слід вважати живим?» Теперішні уявлення про матерію, що нас оточує, викликають в астрофізиків усе більший сумнів. Результати досліджень космічного простору протягом року, який минув, — лише ще один цьому доказ.

2005 року людство почало активніше шукати альтернативні джерела енергії. Адже поклади природної нафти та газу не лише не вічні, а й можуть стати причинами політичних спекуляцій та економічного тиску одних держав на інші.
Одним із перспективних напрямів є спроби отримати паливо з органічних відходів. Користь подвійна — економія ресурсів та очищення нашої планети від «продуктів життєдіяльності» (а сюди входять не лише продуктові відходи, гній, а й деякі види пластмас). Єдиний «мінус» — поки що виготовлення біопалива є надто дорогим.

Кандидат технічних наук харків'янин Владислав Федорович Познахирєв уже добрих чверть десятиліття переконує вчений світ у тому, що відкрив зовсім новий тип науки — таку собі динамічну оптимальну систему... створення нових систем. За допомогою своїх універсальних формул він уже зумів встановити по три світових рекорди в галузі турбобудування та підготовці спортивних команд і чотири — в царині створення систем автоматичного проектування. Цей результат приніс йому неабиякий успіх і забезпечив місце під сонцем. Але, на жаль, світлі ідеї харківського науковця і понині залишаються не затребувані суспільством у цілому. Причину такого перебігу подій він сам сформулював так: «У нас усі прагнуть позитивних змін. Але при цьому хочуть, аби нове було максимально подібним до старого».

В українському телепросторі все потужніше постає проблема вдосконалення телекомунікаційних мереж. Улітку за участю Президента розглядали космічну проблематику. Як наслідок — з'явився указ, яким було доручено уряду розробити до 1 квітня 2006 року проект нової загальнодержавної національної космічної програми України на 2007—2011 роки. З-поміж проектів, які планується розвивати, згідно з указом, — створення національної супутникової системи зв'язку, складовою якої є система супутникового телебачення.

Нагадаємо, в Україні почали будувати державну супутникову розподільчу мережу радіомовлення і телебачення, відповідно до президентського указу від 1997 року. До речі, космічну частину роботи забезпечує російський супутник «Експрес — АМ22», який розташований на відстані сорока тисяч кілометрів і «висить» над екватором. Земний сегмент розподільчої мережі такий: центральна приймально-передавальна супутникова станція з діаметром рефлектора антени в 7 метрів у складі телепорту ДП «Укркосмос» та низка супутникових приймальних станцій — майже в усіх областях України та за кордоном. Причому загалом розпочато роботи на 190 об'єктах.
Про деякі перспективи України в цій сфері — в інтерв'ю з головним конструктором супутникової розподільчої мережі інформаційного забезпечення (СРМІЗ) ДП «Укркосмос» Іваном ГОРБАЧЕМ.

Людина може спокійнісінько пройти свій земний відрізок часу, так і не збагнувши до кінця, навіщо подібна нагода їй трапилася взагалі. Але, мабуть, і найпрагматичніший із прагматиків бодай раз у своєму житті завмирав перед нетутешньою красою зоряного неба. Усе земне на його тлі маліє до дріб'язку, і треба, очевидно, бути аж надто закостенілим матеріалістом, аби не розгледіти у цьому факті для себе глибокий зміст. Проте як би людство впродовж багатьох віків не напружувало свої могутні мізки, таємниця небесного купола Землі так i залишається до кінця не розкритою. Розмова з директором Харківського планетарію, астрофізиком Галиною Железняк, — тому ще один доказ.

Якихось сто років тому, коли по-справжньому розгорнулося наукове вивчення кратерів на Місяці й було встановлено їхнє метеоритне походження, в астрономів цілком резонно виникало питання: а що ж наша матінка-Земля? Але тоді на жодне з таких питань учені дати відповіді не могли. Крига скресла після 1905 року, коли американець Д. Баррінджер розпочав багаторічні дослідження величезного кратера в штаті Арізона, який заглиблювався в земну поверхню на 175 метрів і мав діаметр 1200 метрів. Учений знайшов неспростовні докази, що ця гігантська структура, походження якої доти відносили до наслідків вулканічної діяльності, насправді є слідом від удару об Землю величезного метеорита. Було встановлено і його вік: 30 тисяч років. Відтак один за одним почали виявляти інші метеоритні кратери — в США, Австралії, Саудівській Аравії, Естонії. В науковий обіг на їх позначення навіть ввели спеціальний термін: «астроблема» (в перекладі з грецької — «зоряна рана»). Не стала винятком у цих пошуках і Україна, яка теж може «похвалитися» кількома власними астроблемами.