Коли вчора на Бессарабці в Києві насильно виселяли Державну академічну чоловічу хорову капелу України ім. Ревуцького й пробували проводити якісь «ремонтні дії», що загрожували приміщенню видавництва «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА», у тому ж районі — десь за 500 метрів — відбувалися пристрасті навколо ще однієї «книжкової теми» — виселення книгарні «Сяйво» й відкриття муніципального «Міського магазину». У приміщенні за адресою Червоноармійська, 6 мало не побили адвоката «Сяйва» Олега Короля. «Олег Король і заступник директора книгарні Алла Решетнікова прибули туди, щоб дати коментар каналу TVi, і помітили, що на книгарні висить нова вивіска — не «Муніципальна книгарня», а «Сяйво». Вони зайшли в книгарню, Король намагався новопризначеній директорці пані Волковій продемонструвати витяги, що дають підставу на роботу в книгарні колективу «Сяйва». До нього підійшов чоловік 40—45 років і безцеремонно викинув його на вулицю, завдавши незначних тілесних ушкоджень. Після того як приїхала міліція, чоловік пояснив, що жодного стосунку до книгарні не має. Тепер збираються знімати побої», — повідомила вчора «УМ» прес–секретар «Сяйва» Юлія Валова.

Для тих, хто ревно захищає право російської мови стати в Україні другою офіційною, буде дуже корисним ознайомитися з даними аналітичного огляду «Становище української мови в Україні в 2011 році». Його сьогодні — з нагоди Дня української писемності та мови — презентує в Києві рух «Простір свободи», чиї волонтери за підтримки інтернет–видання «Тексти» працювали над дослідженням.

На місці язичницьких поховань і решток фундаментів Десятинної церкви у Києві, швидше за все, таки візьмуться будувати новий храм. І влада вже навіть не вдається до демонстративної відкритості у цьому питанні. Після того як конкурс проектів «музеєфікації та консервації» території, оголошений головою КМДА Поповим, спочатку здискредитував себе скандалом навколо лічильної комісії, а потім «нічиєю» двох взаємовиключних проектів, правляча верхівка вирішила йти іншим шляхом — через Верховну Раду.

Парламентська більшість відмовилася підтримувати законопроект «НУНС» про збереження об’єкта культурної спадщини «Місто Володимира — дитинець давнього Києва з фундаментами Десятинної церкви». А згодом «регіонал» Юрій Мірошниченко став усіляко заштовхувати в суспільну свідомість ідею, викладену у його законопроекті — «Про відродження унікального Символу православ’я — церкви Богородиці (Десятинної) в місті Києві». І це попри те, що проти такого «відродження» висловилися архітектори: і головний столичний — Сергій Целовальник, — і близька до Януковича Лариса Скорик, і археологи, що проводили останні розкопки, і громадськість, що виходить на «Марші захисників Києва». Їхня мотивація проста: не можна відбудувати храм, не маючи свідчень, які б давали повне уявлення про його вигляд (таких просто не збереглося). А найактивніше переконує в необхідності «відбудови» Десятинної для своїх служб всюдисущий Московський патріархат.

«УМ» ознайомилася із зареєстрованим проектом Юрія Мірошниченка та його останніми коментарями й поясненнями до нього, намагаючись знайти серед того раціональне зерно.

На овечих фермах зараз — гаряча пора. І це не дивно, адже кінець жовтня—початок листопада якнайкращий час для продажу овець на м’ясо чи шкури. «Взагалі–то, — розповідає «УМ» Мирон Комарницький, власник господарства, розташованого в селі Комарники Турківського району Львівської області, — у жовтні ми ще мали стригти овець. Але оскільки погода раптово зіпсувалась і стовпчик термометра опустився надто низько, ми вирішили не стригти овечок. А от продати закупівельникам кілька баранчиків і засолити кілька шкур — якраз найкращий час».

Такого висновку дійшли астрологи та нумерологи щодо двох «особливих» дат з ідентичними цифрами години, хвилини, дня, місяця та року. Наступна (після 12 грудня 2012–го) «симетрична» дата повториться більш ніж через сто років, а саме о 21:12 вечора 21 грудня 2112 року. І більше, з огляду на 24–годинну систему відліку часу, симетрії хвилина–година–день–місяць–рік за наявного літочислення ніколи не станеться.

Відтепер військовослужбовці двох авіачастин, дислокованих в обласному центрі Прикарпаття, які до призову в Збройні сили України вважали себе сумлінними християнами, матимуть змогу задовольняти свої духовні потреби, не виходячи за ворота КПП. Це стало можливим завдяки ініціативі їхніх ровесників у рясах — вихованців ІваноФранківської духовної семінарії УГКЦ, котрі взялися реалізувати меморандум про проведення душпастирської діяльності, підписаний між представниками Міноборони та основних конфесій, діючих в Україні.

Урочистості з цієї нагоди за участю керівників обласної та місцевої влади, представників громадськості відбулися у селі Мар’янівка Гребінківського району. Саме тут, на колишньому хуторі Убєжище (так перейменував родове гніздо Гребінчин Яр батько майбутнього письменника — відставний штабротмістер Малоросійського кавалерійського полку) у сім’ї дрібного поміщика 2 лютого 1812 року (за новим стилем) народився Євген Гребінка. Після навчання у Ніжинському ліцеї за прикладом багатьох вихідців із дворянських родин він поїхав на державну службу до столиці тодішньої Російської імперії — Петербурга. Однак, на відміну від земляків, які вирушали туди винятково «на лови щастя і чинів» та прагнули якнайшвидше забути власне провінційне коріння, молодий поет, прозаїк, байкар, критик не лише завжди пам’ятав свою малу батьківщину, а й став фундатором своєрідної «могутньої купки» українських літераторів і митців у Петербурзі.

Якби мене запитали, якi подiї в моєму життi найбiльше запам’яталися, я б назвав двi. Перша. Менi йшов шостий рiк. Улiтку ранесенько я прокинувся вiд страшного гуркоту. Сидячи на лежанцi, переляканими очима спостерiгав за метушнею в хатi. Батьки сновигали, скидаючи речi в якийсь лантух. Хатнi дверi вiд гуркоту й струсiв раз по раз вiдчинялися, i батько пiдпирав їх якимись полiнами. Пам’ятаю його слова: «це вiйна». Друга пам’ятна подiя, учасником якої менi довелося бути, вiдбулася в серпнi–вереснi 1956 року. Ось про неї я й хочу розповісти.

Минулої неділі одразу в двох країнах Латинської Америки відбулися президентські вибори. Новим президентом Гватемали вперше після закінчення громадянської війни 1960—1996 років став відставний генерал Отто Перес Моліна. 60–річний представник Патріотичної партії набрав у другому турі 55% голосів, а його суперник, 41–річний бізнесмен і правник Мануель Балдісон із партії «Відновлення демократичної свободи» — 44%. Обидва кандидати репрезентують правий табір і обидва під час виборчої кампанії обіцяли подолати в країні бідність та насильство.