Як я став «атомним вовком»

08.11.2011
Як я став «атомним вовком»

Ось таким — молодим, красивим і здоровим — був у 1956 році автор цих рядків. (Фото з особистого архіву.)

Якби мене запитали, якi подiї в моєму життi найбiльше запам’яталися, я б назвав двi. Перша. Менi йшов шостий рiк. Улiтку ранесенько я прокинувся вiд страшного гуркоту. Сидячи на лежанцi, переляканими очима спостерiгав за метушнею в хатi. Батьки сновигали, скидаючи речi в якийсь лантух. Хатнi дверi вiд гуркоту й струсiв раз по раз вiдчинялися, i батько пiдпирав їх якимись полiнами. Пам’ятаю його слова: «це вiйна». Друга пам’ятна подiя, учасником якої менi довелося бути, вiдбулася в серпнi–вереснi 1956 року. Ось про неї я й хочу розповісти.

 

Степ і степ кругом...

Народився я в мальовничому селi Харлiївка на Житомирщинi. У 1951 році вступив у Львiвське ремiсниче училище зв’язку, після закiнчення якого працював у районнiй конторi зв’язку на радiовузлi. Потiм призвали до вiйська. Служити довелося у 105–й гвардiйськiй, Вiденськiй, повiтряно–десантнiй дивiзiї, що базувалася тодi на Волзi в Костромi, радiотелеграфiстом. Ішов другий рiк моєї служби. Улітку 1956–го мене зарахували до складу окремої групи, яка мала взяти участь в якихось серйозних військових навчаннях.

6 серпня потягом ми вирушили в схiдному напрямку. Проїхали Кiров, Перм, Свердловськ, Омськ, Новосибiрськ, Барнаул i лише на восьму добу вночi прибули на невелику станцiю. Це був Семипалатинськ. Звідси на двох баржах рушили по Іртишу. Увечерi пришвартувалися, переночували у вiдкритому степу, а вранцi попрямували до нашого майбутнього табору. Тут і дiзналися, що братимемо участь у вiйськових навчаннях «Дiї пiдсиленого батальйону в умовах застосування ядерної зброї».

Наш табiр розташовувався приблизно за 80 кiлометрiв вiд ядерного полiгону. З цiєї вiдстанi ми побачили чотири вибухи атомних бомб неозброєним оком. П’ятий був наш. А поки що йшла пiдготовка до навчань.

Наприкiнцi серпня пiсля багатоденних тренувань виїхали до ядерного полiгону. Зупинилися десь за 13—14 км вiд епiцентру ядерних вибухiв. Його близькiсть, звичайно, вiдчувалася. Я досi пам’ятаю металевий присмак у роті. Але про якийсь захист навіть не йшлося. Тут розгорнули намет (був такий сильний вiтер, що розiрвав його аж догори), тут приймали їжу. Вочевидь саме вiтер не дозволяв авіації пiднятися й скинути «вирiб», тож мусили чекати майже тиждень.

«Скид учинено! Вибух!»

Коли вiтер вщух, 3 вересня 1956 року всi служби i пiдроздiли розташувалися на своїх мiсцях. Нашим спостережним пунктом було укриття, де людина могла заховатися на повен зріст. Напередоднi нам видали круглi засвiченi фотоплiвки в окуляри протигазiв для захисту очей вiд спалаху. Плiвки були настiльки темнi, що, одягнувши протигаз, поринав в абсолютну темряву, а полуденне казахське сонце виглядало жовтеньким п’ятачком зi слабеньким ореолом навколо.

Оповiщення по ультракороткохвильових (УКХ) радiостанцiях почалося десь о 10–й ранку. В небi уже робив вихiднi кола срiблястий бомбардувальник у супроводi двох винищувачiв. По УКХ звучали сигнали: «До вибуху залишилося 30 хвилин, ...10 хвилин, ...5 хвилин», пiсля чого пролунала команда «Одягнути протигази». Абсолютна темрява i мертва тиша мiж сигналами оповiщення, лише шипiння «укахешок». І нарешті слова: «Скид учинено!». Кiлька секунд паузи і — «Вибух!». Крiзь затемнені плiвки спалах був слiпучим. Команда «Лягти!». За мить тiло i вуха рвонув приголомшливий подвiйний удар, захиталася земля. Удар був настiльки сильний, що якби не протигаз, то слуховi перетинки, мабуть, не витримали б. Коли пролунала команда «Зняти протигази», перед нами клубочився величезний зловiсний сiро–чорний «гриб» iз рожевою «начинкою» в серединi шапки. Вiн повiльно пiднiмався усе вище i вище. У цю мить промайнула думка: «Цей жахливий монстр створено для знищення всього живого на землi!».

Зацiпенiння тривало недовго. Знову пролунали команди. Почалася артилерiйська пiдготовка. Із закритих позицiй ударили гармати. З тилу над нашими головами свистiли снаряди. За передовою спалахували снопи вибухiв. Після цього повiтря наповнилося гуркотом верто­льотiв iз десантом, який прямував на «гриб». Передова ожила суцiльним автоматним трiском. Це пiхота вiдкрила вогонь. Обробивши «противника» вогнем, стрiлецькi пiдроздiли рушили в наступ у бiк «гриба». Зайнявши мiсця у невеликому автобусi з рештою вiйськових, за ними рушили й ми. А «гриб» повiльно перетворювався на зловiсну хмару.

Ми зупинилися за п’ять кiлометрiв вiд епiцентру вибуху бiля загорожi з колючого дроту. Це мiсце ми проїжджали, прямуючи на навчання. Тодi тут стояли чепурненький бiлий одноповерховий будиночок, спостережнi вежi. Тепер він був без даху, вежi лежали на землi. Раптом я угледiв пiдсмаленого горобця, який марно намагався злетiти. Біда малої пташки, яка потрапила в м’ясорубку людських експериментів, мене вразила. Довкола епіцентру вибуху вiдкривалася приголомшлива картина: горбистий бурий степ iз вигорiлими чорними смугами був заповнений безлiччю вихорiв, що крутилися, здавалося, в якомусь зловiсному танцi. А за колючим дротом метрів за 700—800 вiд нас було величезне кладовище рiзноманiтної вiйськової техніки. Вона була настiльки безладно розкидана i понiвечена, що важко було визначити, до якого виду зброї належала. Навколо метушилися вiйськовi, лунали команди, поверталися iз самого пекла, як привиди в захисних костюмах, «хiмiки». Ми, ніби всiма забутi, чекали подальших розпоряджень...

«Тепер ви з гордістю можете називати себе «атомними вовками», — сказав, вітаючи з успішним завершенням навчань вишикувані підрозділи, маршал артилерії Недєлін... У другiй половинi дня нас пересадили в кузов величезної вантажiвки, де вже був взвод управлiння артполку. З нами сiв капiтан Голубєв. У кабiнi поруч iз водiєм сiв старший лейтенант медичної служби Лiвшiц. За наказом Голубєва, вирiшили не чекати шикування загальної колони, а вирушити ранiше навпростець. Проїхавши з кiлометр, наштовхнулися на загорожу з колючого дроту з табличкою «Заражено, небезпечно для життя». Вирiшили об’їхати справа. Знову табличка «Заражено, смертельно». Повернулися влiво — те саме. Поблукавши якийсь час по степу, зупинилися. Із кабiни висунув голову Лiвшiц: «Голубєв, перевір радiацiю». Вiдповiдь була надзвичайно короткою iз багатого росiйського словникового запасу ненормативної лексики. Вiн безцеремонно висадив Лiвшiца до нас у кузов, а сам пересiв у кабiну, i вантажiвка, пiдiм’явши величезними колесами колючий дрiт, рушила навпростець через поле наздоганяти хвiст колони, яка, обiйшовши нас, виднiлася на обрії. Звичайно, нiхто не знав, яку зону ми пересiкли, чого i скiльки там було... Ми ж увесь цей час були без жодного радiацiйного захисту. А захиснi костюми бачили тiльки на хлопцях пiдроздiлу хiмзахисту, якi повернулися з епiцентру.

Нам «закрили рота» на 25 років

Перед заходом сонця ми прибули в попередній табір. Тут нас «обмiряли», звелiли зняти i витрусити одяг, при бажаннi викупатися в Іртишi, i на цьому так звана «дезактивацiя» скiнчилася. Десь через добу–дві Москва в новинах повiдомила про успiшне завершення серiї випробовувань ядерної зброї...

Перш нiж вирушити додому, кожен iз нас вiдвiдав таємничий невеличкий кабiнет. Похмурий чоловiк у званнi майора вручав лист із текстом суворої клятви про нерозголошення державної таємницi протягом 25 рокiв, який усі ми пiдписали. Цим самим «закрили собі рота» на довгих чверть столiття. Багато молодих людей, хворiючи та передчасно помираючи, не мали права говорити медикам про можливий ядерний фактор, а вiдповiдно отримати адекватне лiкування. Тільки у наших спецнавчаннях брало участь пiвтори тисячi вiйськових. Потужнiсть бомби була 40 тисяч тонн у тротиловому еквiвалентi. Для порiвняння: на Хiросiму було скинуто 16 кiлотонн, на Нагасакi — 21.

...15 вересня наш потяг прибув у Кострому. Зустрiчали нас урочисто, з оркестром. Начальство висловлювало захоплення i гордiсть за нас. Так закiнчилася друга пам’ятна подiя в моєму життi. Минуло 55 рокiв, та пам’ять тримає найменшi подробицi того страхiття.

Через рiк скiнчилася моя служба. Не можу сказати, як позначилася на моєму здоров’ї участь у тих навчаннях, оскiльки нiяких медичних висновкiв тодi ніхто не робив. Скажу лише, що на третьому роцi служби часто крутило ноги, а пiсля парашутних стрибкiв сильно болiла голова. Згодом «отримав» гiпертонiчну хворобу та цiлий «букет» серцево–судинних захворювань. До речi, в моїх дiтей є проблеми зi щитовидкою. Такi результати жорстоких експериментiв радянської воєнщини.

Вiталiй РУДЕНКО,
ветеран працi, учасник вiйськових спецнавчань
iз застосуванням ядерної зброї, лiквiдатор I категорiї, iнвалiд II групи

 

ЗАМIСТЬ ПIСЛЯМОВИ

Хто ми є в уявi «рiдного» чиновника

Пiсля ухвалення Верховною Радою УРСР у лютому 1991 року Закону «Про статус i соцiальний захист громадянин, якi постраждали внаслiдок Чорнобильської катастрофи», який 14 статтею охопив і осіб, що брали участь у випробуваннi ядерної зброї та вiйськових навчань iз її застосуванням, почалися пошуки підтверджень участі таких, як я, у тих випробуваннях. Було створено громадський «Всеукраїнський комiтет ветеранiв ядерних випробувань». Листувалися з рiзними архiвами та вiйськовими частинами, надсилали запити в усi можливi вiйськовi частини, пов’язанi з випробуваннями як у Росiї, так i в Казахстанi, та у центральнi вiйськовi архiви СНД. Нарештi мені пiдтвердження про участь у випробуваннях ядерної зброї надійшло з Москви, що дозволило, згiдно з Постановою КМУ України №674 вiд 02.12.1992 року та статтi 14 вищезгаданого закону, одержати посвiдчення лiквiдатора. Здавалося б, тепер усе повинно стати на свої мiсця. Але, починаючи з 1993–го й до сьогоднi, чиновнича рать нахабно виштовхує нас з орбiти «чорнобильського» закону. Не втомлюватиму читача статистикою цiєї тяганини. Скажу лише, що мотивацiя вкрай цинiчна: «Ви не чорнобильцi» або «Я вас туди не посилав»... І нiкому iз високих чинуш не спадає на думку, що радiацiя як вiд чорнобильської аварiї, так i вiд ядерної зброї однакова, з однiєю тiльки рiзницею: Чорнобиль «дмухнув» у результатi всебiчного головотяпства, а тут цiлеспрямовано влада тодiшньої держави послала молодих, здорових людей на жорстокi експерименти.

Ось деякі цифри: у СРСР за перiод з 1949 по 1990 рiк у створеннi та випробуваннях ядерної зброї в атмосферi, на землi й пiд водою, у лiквiдацiї радiацiйних аварiй, у вiйськових навчаннях було задiяно бiльше чотирьох мiльйонiв осіб. Нині в Українi їх залишилося менше п’яти тисяч, у Росiї — близько 18 тисяч. Таким чином iз загальної кiлькостi цих людей в Українi та Росiї залишилося менше 5%. Тоді як у Японії досі живуть близько 45% жертв бомбардувань Хiросiми i Нагасакi! Надзвичайно промовиста рiзниця і яскраве свiдчення того, як «пiклується» влада про постраждалих. Нинiшня влада (свiдомо не дiлю її на законодавчу, виконавчу — одного поля ягiдки) за байдужiстю до своїх громадян i цинізмом у багато разiв перевершила радянську владу. Узяти хоча б вiдносно недавнє голосування у Верховнiй Радi щодо змiн до закону з повернення «ядерникам» чорнобильських прав. У зв’язку з цим доречно буде процитувати звернення голови Всеукраїнської спiлки ветеранiв ядерних випробувань Юрiя Лисенка до Верховної Ради вiдносно поновлення «ядерникiв» у правах iз чорнобильцями: «Як колишній інженер–випробувач, який брав участь у складі групи першого кидку найбільшої у світі водородної бомби (58 мегатонн) і десятку інших випробувань ядерної зброї, маю моральное право говорити про жахливе становище «ядерників». Ми на власні очі бачили землю, спалену до стану пилу і попелу: утворені провали, у мить випарувані водойми, зниклі металічні конструкції. Ми не могли не розуміти, якими жахливиму будуть наслідки для нас, людей. Але ми були молоді, тоді ще здорові, і переконані, що це потрібно Батьківщині... Тому, поки «ядерників» в Україні ще трохи є, зробіть для них хоч те, чого потребує наша Конституція і людська совість — зрівняйте їх у правах iз чорнобильцями!».

«Людська совість» проявилася у 80 голосах. А решта холоднокровно i цинiчно вiдмежувалися, незважаючи на досить вагомi аргументи Юрiя Кармазiна та iнших. Ну що їм до якихось «ядерникiв»! Їх зовсiм мало. Скоро вимруть — i проблема сама по собi вiдпаде. А з якою байдужiстю i цинiзмом вiдкидали аргументованi поправки вiд опозицiї при «форсуваннi» так званої пенсiйної реформи! Ось так «народними» i кабмiнiвськими «професiоналами» було поцiновано жертовнiсть лiквiдаторiв третьої свiтової (так у 1994 роцi нас назвала газета «Урядовий кур’єр»). До речi, Росiя вiддала належне своїм «ядерникам», прирiвнявши їх до чорнобильців. А Україна? На весь свiт хочеться кричати вiд образи. Та це був би голос волаючого в пустелi.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>